Smaller Default Larger

Св. Йосафат Кунцевич «у монастирі»

 

  • Уривок з Книги «Святий Йосафат Кунцевич. Його життя і доба» – М. М. Соловій і А. Г. Великий ЧСВВ.

«Вступивши в чернецтво, Йосафат вибрав собі церкву Св. Трійці на келію». У цій священній келії віджило в мініятурі життя східнього чернецтва; тут практикував він на собі приклади Отців пустині і славних лавр Сходу, на молитві, роздумі, читанні й покуті.

*******

 

Двадцять чотири роки назрівало покликання Івана Кунцевича. Може на це вплинула воля батьків, чи потреба родини, а може й вимога фізичного, духовного та громадського дозрівання. В кожному випадку, 24-літній мужчина, у тодішній дійсності, міг вирішити свою долю. Можливо, що до того вирішення дало сигнал легальне повноліття, а може якась подія родинного характеру, нпр. смерть когось із батьків і реорганізація родинної громади. Досить, що по-людському і по-Божому Іван Кунцевич у 1604 році міг піти за Божим покликом, вступаючи до монастиря Св. Трійці у Вильні. Це було рішення на все життя, невідкличне, що й відзначилося прийняттям нового чернечого імені: Й о с а ф а т. Під цею кличкою входить Іван Кунцевич у новий період свого недовгого життя, і вона визначуватиме наступні роки його життя.

 

 

1. – ВИЛЕНСЬКИЙ СВЯТО-ТРОЇЦЬКИЙ МАНАСТИР (1604)

Ктитором виленського Свято-Троїцького манастиря була дружина литовського князя Ольґерда — Марія, руського роду. Десь коло половини XIV століття була збудована дерев'яна церковця й чернечі келії. Згодом батько князя Острозького, Констянтин Василевич Острозький, збудував у 1514 році муровану церкву. В церкві Св. Трійці була в великому почитанні ікона Богоматері, яку передання приписувало кисті св. Луки. Крім того, в цій церковці спочивали мощі перших християнських мучеників на Литві, які в 1345 р. впали жертвою поганської реакції; це були дружинники Ольґерда: Антоній, Іван і Євстатій; їх пам'ять пошановувано дня 14 квітня. Тому ця церква втішалася пошаною виленських городян східнього обряду. Її посідання ставило її власників на перше місце в церковних справах Вильна. При церкві існувало окреме церковне братство міщан, яке згодом дістало привілей ставропігії. З наказу польського короля Степана Баторія (1574-1586), і манастирем і манастирськими фундаціями завідувала від 1584 р. міська рада, а завідувала так, що за двадцять літ і манастир і його фундації занепали та були розграблені світськими людьми, які навіть у самих манастирських приміщеннях поробили собі помешкання чи орендували манастирські приміщення. Для вжитку ченців залишилося три-чотири келійки з маленьким городцем для вжитку архимандрита. Ченців було декілька, і їх число меншало, а коли Іван Кунцевич постукав до манастирської брами, йому мусів відчинити її таки самий архимандрит, тодішній одинокий його мешканець-чернець.

Зразу по Берестейському Соборі, в жовтні 1596 р., виленський Свято-Троїцький манастир, під проводом архим. Софронія, заявився за рішенням єрархії та митрополита — виленського архипастиря. Зате ж церковне братство стануло в опозицію проти свого архипастиря та з наказу короля мусіло опустити церкву Св. Трійці, перейшовши до церкви Св. Духа, звідкіля через довгі десятиліття вело боротьбу зі східнім католицтвом, зразу ж таки з Свято-Троїцьким центром.

У часі побуту Івана Кунцевича в Вильні (1596-1604), десь на переломі 1595/96 Свято-Троїцьким архимандритом був Софроній, який однак передав манастир Йоасафові, коли виленське Братство виступило проти рішень єрархії, хоч і самий був їм прихильний. Як довго встоявся в Вильні Йоасаф — не знаємо. Бо, коли Іван Кунцевич приїхав до Вильна, Свято-Троїцькою обителлю правив уже архимандрит чи ігумен Матей, потайний кальвініст, який згодом став кальвінським пастором та помер у Слуцьку на Волині, як свідчить сучасник подій, о. Геннадій Хмельницький. Уже за його часів молодий Кунцевич почав відвідувати церкву Св. Трійці. По Матеєві та його апостазії Свято-Троїцьку обитель обняв архимандрит Ґелазій, знавець слов'янської мови і книг, прихильник Берестя, але поганої поведінки. Кунцевичеві не дав він жодного духовного проводу, бо й дати не міг, дбаючи про інші душі так само мало, як і про свою, як свідчить Г. Хмельницький. Ось у такий час надів Іван Кунцевич чернечу рясу в Свято-Троїцькій обителі, виконуючи по-людському акт геройський, коли глядіти на його духовну формацію. Було це покликання справді Боже, з поглядом у майбутнє, у безвиглядній дійсності. Будучи голосом Божим і місією, не дивно, що Кунцевич не спокусився ні на маєтки Поповича, офірувані йому, ні на метку, вчену й упорядковану єзуїтську громаду, ні навіть на краще ситуовані нез'єдинені манастирі, які могли йому дати кращі духовні й церковні можливості.

 

 

2. — ЧЕРНЕЦЬ ЙОСАФАТ (1604-1607)

«За внутрішнім покликом Божим просив він митрополита Іпатія про прийняття в чернецтво, чи радше, скажу більше згідно з правдою, про дозвіл закласти основи під обнову об'єднаного чернецтва, та, вкінці, прийняв із рук цього Архипастиря чернечу рясу, прибравши собі ймення Йосафат.» Так зізнає учасник Йосафатового постриження в ченці — Геннадій Хмельницький.

Більше того: «тому, що тоді чернечі послушники складали чернечі обітниці за розсудом єпископів, то Слуга Божий, небаром по своїм постригу в ченці, склав свої чернечі обітниці та був посвячений у дияконство», відай з огляду на його вік, освіту та знання церковних богослужб, у чому опустілий манастир нічого більше не міг йому дати. Та й здається митрополит особисто покладав на покликання Йосафата великі сподівання. Такі ж сподівання покладали на нього і багато інших, а здається зокрема професори Виленської Академії: оо. Ковальський і Грушевський, Аркудій та навіть молодий римський лавреат богословії — Іван Рутський. Але сподівання і плянування були ділом майбутности й Божого Провидіння, а поки що треба було братися до щоденного чернечого подвигу, бо не сама тільки ряса робить ченця ченцем.

Чернеча постать Йосафата має декілька часових етапів, а остаточна оцінка Церкви про нього основується на цілості, на цілому його житті. Це оцінка синтетична. Однак добрий життєпис Святого вимагає розсудної і річевої, і хронологічної аналізи. Та небезпекою для біографічної аналізи є намагання дошукуватися в даній постаті Святого в кожному часі й усіх можливих чеснот. Тому хронологічне розглядання життя святого може в дечому вберегти гагіографа від тієї небезпеки, бо хронологія вберігатиме письменника від анахроністичних пояснень, а головно дозволяє бачити людину святу в її органічному рості, і через це наближує до кращого розуміння постаті Святого.

Ідучи за тією методою, ми зразу пізнаємо, що Йосафат-чернець не міг робити того, що робив Йосафат-архимандрит, ані Йосафат-диякон не міг робити того, що робив Йосафат-священик чи Йосафат-єпископ.

Отже йдучи за цим принципом, між 1604-1608 рр. можемо говорити тільки про такі чесноти Йосафата, які вможливювало його життя — ченця і диякона.

 

 

а. — Йосафат-послушник. — Вступаючи до Свято-Троїцького манастиря, Йосафат вступив до манастиря городського, положеного в люднім великім місті середнєвікового характеру, себто інтенсивної урбаністики і використання обмеженого стратегічними раціями простору. Крім того цей манастир стояв у центрі живого душпастирського життя дотичної громади-парафії та й мав своє визначне громадське значення. Все це стояло далеко від чернечих пустиножительних чи затворницьких ідеалів, які пропагували тодішні "житія" ченців, і за якими Йосафат формував свої погляди на монаше життя. Перейшовши манастирську браму, він стрінувся з зовсім іншою дійсністю. Найперше із чернечою пусткою, а за друге — із світським гамором різних зайшлих у манастирську огорожу елементів.

У світлі теоретичних ідеалів та в цій конкретній дійсності Йосафат мусів зорганізувати найперше свій чернечий побут, навести певний лад у своєму житті й чинностях.

І тут зразу в його життя ввійшли два порядкуючі елементи, якими були: молитва-роздума і богослужба.

Коли богослужба була запевнена наявністю храму, церковним уставом, то молитва-роздума вимагала окремої організації, в межах існуючих можливостей. А вони були невеликі.

Свідки-сучасники підчеркують у цім періоді його життя зокрема — у є д и н е н н я. Це була перша і основна вимога всякої духовної праці над собою. Йосафат замикається в малій келійці біля самої церкви та манастирської брами, і з неї не виходить, хіба тільки до церкви. Життя-буття в інших частинах манастиря його не цікавлять. А коли, навпаки, інші жителі чи захожі до манастиря зачинають надто цікавитися ним, Йосафат загострює своє уєдинення — усувається на цілий день до прицерковної каплички св. Луки, де молиться, роздумує, читає; так, що його сучасник Хмельницький міг коротко сказати: "Вступивши в чернецтво, Йосафат вибрав собі церкву Св. Трійці на келію." У цій священній келії віджило в мініятурі життя східнього чернецтва; тут практикував він на собі приклади Отців пустині і славних лавр Сходу, на молитві, роздумі, читанні й покуті.

Щоб увійти в духа цих піонірських літ, вистачить прочитати свідчення його молодшого ровесника, Геннадія Хмельницького, яке він дав у зрілому віці, по довголітній чернечій практиці, і з досвідом довголітнього настоятеля монахів.

"Вступивши в чернецтво, Йосафат вибрав собі церкву Св. Трійці за чернечу келію; у вільному часі він читав та проводив священні роздуми в капличці св. Луки. Ложе його було бідненьке, вдоволяючись солом'яником і веретою, і то тільки для сповиду. Бо часто спав він на голій долівці, та й ніколи, аж до смерти, не вживав сорочки, але тільки волосінниці. Залізним пояском підперізував своє невинне тіло. — Деколи серед зими, можна було побачити його босим, і в одній тільки волосінниці, як молився і роздумував на камені біля пресвітерки церкви Св. Трійці. І думаю, що робив це частенько. Знаю, що з того він простудив собі ноги так, що відпадали в нього на ногах м'язи, і тільки в тому випадку він не взяв участи на утренях. І коли городяни не побачили його в церкві, не виходили з дива та, думаючи, що сталося щось великого, навмисне пішли до манастиря з відвідинами до Слуги Божого. — тяжко і часто, денно-нічно, бичував він своє тіло так, що неодин завважив, що долівка його келії була заплямлена його кров'ю. П'ять літ по своєму вступленні в манастир він нічого іншого не пив опріч води, з чого набув тяжке шлункове захворіння так, що його Настоятелі, на пораду лікарів, під послухом наказали йому вживати узварів".

Це і було життя молодого ченця в напівпустім манастирі, без товариства, поради досвідченіших, та головне — без живих прикладів. Все це мусіли заступити йому "житія" Святих, за власним толкуванням та розсудком, Йосафат мусів сам особисто випробовувати тисячолітній досвід чернецтва, різних підсонь та різного типу. Самозрозуміло, що він побивався за духовним провідником і порадником. По смерті архим. Ґелазія, того ж таки року 1604-го, в його наступника Самійла Сінчилла він виклопотав, щоб підшукати для манастиря старшого ченця-священика, і цей покликав із Супрасльського манастиря о. Симеона; але це була людина проста, в нічому не краща за архимандрита Самійла, і з нього скористав Йосафат не для себе, але для добра душ інших — мирян. Очевидно, якийсь провід міг він мати і в оо. Єзуїтів, із якими не переривав контактів, і в професорів митрополичої семінарії при Св. Трійці, головно ж Аркудія чи Федоровича. Нажаль, свідчення в цій справі так і не збереглись, хіба що через посередні висновки.

 

 

б. — Йосафат-диякон. — Велику частину життя Йосафата-ченця займала літургійна богослужба; бо його побожність була основно літургійна, відповідно до взірців Сходу. Та цю частину життя виповняв Йосафат не в ролі простого ченця, але єродиякона, що й визначувало форми його літургійного служіння: з одного боку — окремі чинності, а з другого боку — потреба окремої підготови. З тим поєднується і проблема дальшого вишколу Йосафата.

Поставлення Йосафата в сан диякона, вже з перших днів його чернечого життя, значно влегшило йому користування літургійними скарбами в опустілому манастирі, де силою обставин було знеможливлене спільне хорове богопочитання. На тому терпіла і церква, де городяни мусіли самі організувати крилос. Та й найкращий крилос без священика, чи принайменше диякона — був неможливий до здійснення. Отут то й дияконат Йосафата став провидінним у цих перших літах його чернецтва.

Дяківську службу Івана Кунцевича знала Св. Трійця та її вірні вже здавна. З 1604-тим роком, із крилосу й дяківства, вона розширилася ще й на вівтар і святилище. Коли передше він очолював крилос, тепер міг очолити цілу нежертвоприносну літургію. І ці можливості використав він з питомою собі посвятою, так що й найзвичайніша відсутність Йосафата в храмі через просту таки недугу, викликувала між вірними просто панічну журбу. Можна сказати, що ціле літургійне життя Свято-Троїцької парафіяльної громади розвивалося довкола Йосафата, а він цілий жив у ньому. Звідси, з отих виленських початків, розвинулися згодом оті грандіозні богослужбові вияви василіянських манастирів та манастирських церков і парафій.

За свідченнями сучасників, Йосафат знав східню Літургію в усіх її частинах напам'ять, з усіма її напівами та приписами. Коли згодом Йосафат, як священик, чернець і настоятель, був усім для своєї чернечої й церковної громади, так був він ним передовсім у цих часах стосовно цілої богослужби. А це дало йому досконале знання текстів і рубрик на ціле життя.

Може з отих практичних вимог знання Літургії, саме в тому часі Йосафат починає зглиблювати цілість літургійних книг та витягати з них усе, що вони могли дати уважному і розважному читачеві. А вони справді могли в тому часі дати багато, а деколи і все потрібне. І саме тут, у цих літах самоти, починає постать Йосафата набирати зарисів богослова і полеміста, катехита і проповідника, а деколи й умілого дискутанта. Може вже в тих роках почав він збирати матеріяли для своїх пізніших писань, для яких таки годі підшукати більше пригожий час і нагоду.

Може тоді, в отій капличці св. Луки-Євангелиста зароджувалися початки письменницької праці Йосафата, з його "Обороною віри", "Хрещенням св. Володимира", "Правилами й уставами для священиків" та отим його "Катехизмом" для народу.

Вже і тоді диякон Йосафат мав із чим вийти до народу та покласти початки свого апостоляту — церковного і душпастирського. Геннадій Хмельницький так і зізнає: "Одержавши за товариша о. Симеона, Слуга Божий усюди катехизував людей та наклонював до сповіді перед згаданим Отцем." Здається сталося це по його трирічнім уєдиненню, про яке говорить сучасник, полоцький радник Доротей Ахримович, який знав Йосафата у Вильні з року 1604-го, кажучи: "Три повних роки від свого вступлення в манастир Св. Трійці, Слуга Божий добровільно не виходив із нього в місто."

Манастирська церква і манастирська келія стали для єродиякона Йосафата університетом духовного, церковного, літургійного і богословського вишколу, теоретичного і практичного.

Усі його особисті чесноти треба виводити вже з отих початків, поповнюючи їх усе новими подробицями та виявами, відповідно до обставин часу, місця, зайняття, обов'язків. Тут набирала наснаги його апостольська ревність, яка вибухла згодом і запалила ціле його життя, аж до повного цілопалення. Тут оформилося його церковне і боже знання, використовуючи для цього всі божі і природні заложення. А вони справді були великі.

Про природні дарування Йосафата треба навести отакі прямі свідчення людей, які знали його цілого.

Олександер Тишкевич, найвищий суддя полоцької землі, на п'ятдесятім році свого життя та з прецизністю правника стверджує: "Такого великого був він ума, що всякі дуже субтельні богословські питання стосовно таїнств Св. Трійці, Воплочення та інші подібні він легше зглиблював, як міг їх вияснити найбільш проникливий богослов. Таку чудову мав він пам'ять, що запам'ятовував тільки раз прочитане чи почуте від когось, так що можна б назвати його літописом чи скарбницею всіх книг святих Отців". Подібне свідчення склав о. Валентин Мацєйович, о. Ст. Косінський, єп. Юрій Тишкевич, переповідаючи, що доктор св. богословія і ректор Варшавської єзуїтської колегії мав щонайвище про нього цінування та вважав, що Йосафат так високо дискутував народною мовою про найглибші тайни католицької віри, що ніхто з найученіших богословів не міг нічого додати.

Що ж до інших прикмет, треба навести свідчення єп. Антонія Сєляви, наступника Йосафата на полоцькім престолі, який у 1612 році мав щастя цілий рік бути послушником і однокелейником Йосафата у Вильні. Ось що зізнав він про його літургійне життя в манастирі: "Слуга Божий завжди мав звичай вставати ранком перед іншими, і — побудивши в приписаній годині братію, вдаряв у церковні дзвони на утреню. Тому захристиян зустрічав його завжди в церковному притворі. Ввійшовши ж у церкву, він завжди і без виїмку правив полунощницю та співав утреню. А дав йому Бог голос просто ангельський, любов до співу велику, і досвід у ньому щонайбільший. — Відслуживши ж утреню, зразу ж таки виходив з манастиря, як також і по обіді, відвідуючи доми нез'єдинених, утверджуючи в вірі, підготовляючи до сповіді, або заходив до гостинниць манастиря Св. Трійці і тут робив недужим різні послуги, цілуючи їх ноги, вмиваючи, годуючи, так що коли не можна було його знайти в манастирі або в церкві, то там певно можна було його стрінути. Так і говорили деколи про нього, що його келією була церква і гостинниця".

Та ці роки внутрішнього чернечого подвигу, без прикладу і без проводу, мали і свої труднощі й небезпеки, бувши роками постійних шукань свого життєвого шляху, серед виленської духовної пустині. Саме в тому часі прибув до виленського манастиря якийсь чернець Варсановій, добрий знавець східніх обрядів, але слабий у богословській науці; він зробив велике враження на Йосафата, який уважаючи його за юродивого Христа ради, і сам, за прикладом деяких святих, забажав піти на села й міста як юродивий. Каже пізніший митрополит Рутський, що був він такої великої простоти духа, щирости й любови Божої, що не знаючи чим заситити спраглу за досконалістю душу, кидався до всього, що навинулося під руку. Від практикування юродства відвели його тільки — виленські єзуїти, а від утечі на пустиню — приступлення до виленської чернечої реформи Івана Рутського, як сам він заявив: "Випередив мене цей Муж Божий у чині св. Отця нашого Василія на два роки, до якого мене дуже пильно заохочував, хоч і з великою смиренністю й розсудністю; бо, бувши від мене молодшим, не відважувався це робити виразно особисто, але через інших, що й походило з його смирення." Отакими шляхами Боже Провидіння керувало зустріччю цих двох молодих людей, які творили згодом історію українсько-білоруської Церкви.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2018 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.