Зустріч Папи Франциска і Курії з проводом УГКЦ

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: П'ятниця, 05 липня 2019, 19:59; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1333

У п’ятницю, 5 липня 2019 р., у Ватикані розпочалася дводенна зустріч, на яку Святіший Отець запросив Верховного Архиєпископа, членів Постійного Синоду, Митрополитів УГКЦ та очільників окремих дикастерій Римської Курії, з метою поглиблення відомостей про життя та потреби України та визначення способів, якими Католицька Церква може посвятитися проповідуванню Євангелія та зробити внесок у підтримку страждаючих і сприяння мирові.

Нагадаємо, що на початку травня Ватиканський прес-центр поширив повідомлення, в якому зазначалося, що беручи до уваги ситуацію в Україні, Святіший Отець Франциск вирішив запросити на 5 та 6 липня 2019 року до Риму Верховного Архиєпископа, членів Постійного Синоду та Митрополитів Української Греко-Католицької Церкви.

Цією зустріччю, в якій також беруть участь очільники Дикастерій Римської Курії, що займають питаннями, які стосуються країни, Папа бажає висловити свою близькість Українській Греко-Католицькій Церкві, що здійснює душпастирське служіння як на батьківщині, так і в різних місцях світу.

«Крім того, – йдеться в комюніка, – ця зустріч стане черговою нагодою для поглиблення відомостей про життя та потреби України з метою визначити способи, якими Католицька Церква, а особливо, Греко-Католицька Церква, може дедалі ефективніше посвятитися проповідуванню Євангелія, зробити внесок у підтримку страждаючих та сприяння мирові, в порозумінні, наскільки це можливо, з Католицькою Церквою латинського обряду та іншими Церквами й християнськими спільнотами».

*******

Комюніке за підсумками зустрічі Папи з проводом УГКЦ

Ввечері, 6 липня 2019 р., Ватиканський прес-центр поширив наступне комюніке:

5-6 липня 2019 р. Святіший Отець Франциск очолив зустріч з Верховним Архієпископом Української греко-католицької церкви, Митрополитами, членами Постійного Синоду та Головами компетентних Дикастерій Римської Курії.

Такою ініціативою Святіший Отець прагнув висловити свою близькість до цієї Східної католицької Церкви свого права (sui iuris). Разом із своїми співпрацівниками Папа Франциск високо оцінив історію цієї Церкви, її духовну, літургійну, богословську та канонічну традицію, її вірність сопричастю із Святішим Отцем, утверджену і запечатану кров’ю мучеників.

Аналіз запропонованих тем відбувся в дусі взаємного слухання і супроводжувався молитвою, шукаючи необхідні умови для того, щоб забезпечити розвиток та розквіт цієї Церкви у сучасному світі.

Особливу увагу було присвячено душпастирській праці, євангелізаціному служінню, екуменізму, особливому покликанню Української греко-католицької церкви в контексті сучасних соціально-політичних викликів, особливо в умовах війни та гуманітарної кризи в Україні, а також її служіння в різних країнах світу.

Було висловлено побажання, щоб методологія такого взаємообміну продовжувалася в майбутньому з метою створення необхідних умов для гармонійного розвитку Українського греко-католицької Церкви, а також інших Східних католицьких церков в їхній ідентичності та місії.

*******

Слово Папи до Глави, Постійного Синоду та Митрополитів УГКЦ

У п’ятницю, 5 липня 2019 р., у Ватикані розпочалася дводенна зустріч, на яку Святіший Отець запросив провід УГКЦ та очільників дикастерій Римської Курії. Відкриваючи зустріч, Папа звернувся до ієрархів УГКЦ з наступним словом:

Ваше Блаженство, дорогий Брате Верховний Архиєпископе,

Високопреосвященсва та Преосвященства,

дорогі браття!

Моїм бажанням було запросити вас сюди, до Риму, на братерський обмін думками, також і з очільниками компетентних Дикастерій Римської Курії. Дякую вам за те, що прийняли запрошення, як це прекрасно побачити вас тут. Україна вже тривалий час переживає важку та делікатну ситуацію, вже понад п’ять років вона поранена конфліктом, який багато-хто називає «гібридним», що складається з воєнних дій, в яких відповідальні маскуються; конфліктом, в якому найслабші та найменші платять найвищу ціну; конфліктом, обтяженим пропагандистськими фальсифікаціями та різнорідними маніпуляціями, як також спробами втягнути релігійний аспект.

Ношу вас у своєму серці та молюся за вас, дорогі браття українці. І звіряюся вам, що, іноді, роблю це за допомогою молитов, які пам’ятаю і яких навчився від владики Стефана Чміля, тодішнього священика-салезіянина; він навчив їх мене, дванадцятирічного, 1949 року, і в нього я навчився прислуговувати під час Божественної Літургії, молячись з ним тричі на тиждень. Дякую вам за вашу вірність Господеві та Наступникові святого Петра, за яку протягом історії часто довелося заплатити високу ціну, та благаю Господа, аби супроводив дії всіх політичних провідників у шуканні не так званого добра якоїсь сторони, що, врешті-решт, є інтересом на шкоду комусь іншому, але спільного добра, миру. І прошу в «Бога усякої втіхи» (2 Кор 1,3) принести розраду тим, хто втратив своїх близьких внаслідок війни, тих, які носять завдані нею рани на тілі й на дусі, тим, хто мусів залишити свою домівку та працю й наразитися на ризик шукання людянішого майбутнього деінде, далеко. Знаєте, що мій погляд кожного ранку та кожного вечора лине до ікони Богородиці, яку Блаженніший подарував мені, від’їжджаючи з Буенос-Айресу, щоб перебрати уряд Верховного Архиєпископа, доручений йому Церквою. Перед цією іконою я розпочинаю та завершую свій день, ввіряючи ласкавості Богородиці, Яка є Матір’ю, вас усіх та вашу Церкву. Можна сказати, що розпочинаю та завершую дні «по-українському», споглядаючи Богородицю.

Головним завданням Церкви перед обличчям ситуацій, викликаних конфліктами, є давати свідчення християнської надії. Не надії світу, яка спирається на проминаючі речі, що приходять та відходять, часто вносячи поділи, але ту надію, яка ніколи не розчаровує, яка не поступається знеохоченню, вміє долати всі випробування лагідною силою Святого Духа (пор Рм 5,2-5). Християнська надія, підтримувана Христовим світлом, причиняється до сяяння воскресіння та життя також і серед найтемніших ночей світу. Тому, дорогі браття, вважаю, що у важкі хвилини, ще більше, ніж у хвилини миру, пріоритетом для віруючих є перебувати в єдності з Ісусом, нашою надією. Йдеться про те, щоб відновлювати ту єдність, що ґрунтується на Хрищенні та вкорінена у вірі, в історії наших спільнот, у великих свідках: маю на думці шерегу героїв повсякдення, тих численних святих по-сусідству, які серед вашого народу з простотою відповіли на зло добром (пор Рм 12,21). Вони є прикладом, на який слід споглядати: ті, які в лагідності Блаженств проявили християнську мужність, що полягає в тому, аби не противитися злому, любити ворогів і молитися за переслідувачів (пор Мт 5,39.44). На сповненому насилля полі історії, вони посадили Христовий хрест. І принесли плід. Ці ваші брати й сестри, які перенесли переслідування та мучеництво, горнучись лише до Господа Ісуса, відкинули логіку світу, згідно з якою на насильство відповідається насильством, написали своїм життям найсвітліші сторінки віри: вони є плідним засівом християнської надії. Я зі зворушенням прочитав книгу «Переслідувані за правду». За цими священиками, єпископами, черницями стоїть Божий люд, який з вірою та молитвою провадить вперед увесь народ.

Кілька років тому Синод Єпископів УГКЦ затвердив душпастирську програму, названу: «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». У деяких перекладах вислів «жива парафія» був виражений за допомогою прикметника «вібруюча». У дійсності, зустріч з Ісусом, духовне життя, молитва, що вібрує через красу вашої Літургії, передають оту прекрасну силу миру, що гоїть рани, вливає мужність, але не агресивність. Коли, немов з криниці джерельної води, черпаємо оту духовну живучість та передаємо її, Церква стає плідною. Стає благовісницею Євангелія надії, вчителькою внутрішньої дороги, яку неспроможна запропонувати жодна інша інституція.

Саме тому прагну заохотити вас усіх як пастирів святого Божого люду, в усій своїй діяльності мати пріоритетом молитву, духовне життя. Це перша турбота, жодна інша не повинна її випереджувати. Щоб усі знали та бачили, що ви в своїй традиції є Церквою, яка вміє промовляти духовними, а не світськими термінами (пор 1 Кор 2,13). Бо кожна людина, яка приступає до Церкви, потребує неба на землі, а не чогось іншого. Нехай же Господь пошле нам цю благодать і вчинить усіх нас відданими власному освяченню та освяченню вірних, які нам ввірені. Серед ночі конфлікту, що переживаєте, як в і Гетсиманії, Ісус закликає Своїх «чувати й молитися»; не захищатися, ні, тим більше, нападати. Але учні спали, замість молитися, й з приходом Юди вихопили меч. Вони не молилися й піддалися спокусі, спокусі світськості: насильницька слабкість тіла переважила над лагідністю духа. Не сон, не меч і не втеча (пор Мт 26,40.52.56), але молитва й самопожертва аж до кінця є відповідями, яких Господь очікує від Своїх. Лише ці відповіді є християнськими, лише вони спасають від світської спіралі насилля.

Церква покликана здійснювати свою душпастирську місію за допомогою різних засобів. Після молитви йде близькість. Те, про що Господь просив Своїх апостолів того вечора, бути поруч і чувати (пор Мк 14,34), сьогодні просить і Своїх пастирів: бути з людьми, чуваючи пліч-о-пліч з тим, хто переживає ніч скорботи. Близькість пастирів з вірними – це канал, який споруджується день за днем і несе живу воду надії. Він будується саме так, зустріч за зустріччю, зі священиками, які знають і беруть до свого серця тривоги людей, та з вірними, які завдяки отримуваному піклуванню, засвоюють благовість Євангелія, яку передають пастирі. Вони не розуміють її, якщо пастирі готові лише вимовляти Бога; вони сприймають її, якщо вони докладають зусилля, щоб давати Бога: даючи себе самих, перебуваючи близько, як свідки Бога надії, Який став тілом, щоб ступати дорогами людини. Щоб Церква була місцем, в якому черпається надію, де знаходять завжди відчинені двері, де отримують розраду й заохочення. Щоб ніколи й з ніким не було закритості, але відкрите серце, ніколи не дивитися на годинник, ніколи не відправляти додому того, хто потребує бути вислуханим. Ми є служителями часу. Ми живемо в часі. Прошу вас, не піддаватися спокусі жити як невільники годинника! Час, а не годинник!

Душпастирська опіка включає, насамперед, літургію, що, як часто підкреслював Верховний Архиєпископ, разом з духовністю та катехизою становить характерну ознаку ідентичності УГКЦ. Вона у світі, «досі спотвореному егоїзмом та ненаситністю, об’являє дорогу до рівноваги нової людини» (Св. Іван Павло II, Ап. лист Orientale lumen, 11): дорогу милосердя, безумовної любові, на яку повинна скеровуватися уся інша діяльність, щоб живилися братерські зв’язки між людьми всередині спільноти й поза нею. З цим духом близькості 2016 року я організував гуманітарну ініціативу, взяти участь в якій запросив Церкви в Європі, щоб надати допомогу тим, хто найбільш безпосередньо постраждав від конфлікту. Ще раз від щирого серця дякую всім, хто причинився до проведення цієї збірки, як з економічної точки зору, так і з технічно-організаційної. Прагну, аби за цією першою ініціативою, яка вже в основному завершилася, слідували інші спеціальні проекти. Вже під час цієї зустрічі буде надано деяку інформацію. Дуже важливо бути близькими з усіма та бути конкретними, аби також уникнути небезпеки, що серйозна ситуація страждання потрапить у загальне забуття. Не можна забувати про страждаючого брата, звідки би він не походив. Не можна забувати про страждаючого брата.

До молитви й близькості хочу додати ще одне слово, дуже близьке для вас: синодальність. Бути Церквою означає бути спільнотою, яка прямує вперед разом. Не вистачить мати синод. Слід бути синодом. Церква потребує насиченого внутрішнього взаємоподілу: живого діалогу пастирів між собою та між пастирями й вірними. Як східна католицька Церква, ви вже у своєму канонічному правопорядку маєте чітке синодальне вираження, що передбачає часті й періодичні зібрання Синоду єпископів. Але синод слід здійснювати кожного дня, докладаючи зусилля для того, щоб прямувати вперед разом, не лише з тими, хто думає так само, бо це легко, але з усіма віруючими в Ісуса.

Синодальність оживляють три аспекти. Насамперед, слухання: прислухатися до досвіду й порад співбратів єпископів і пресвітерів. Важливо, аби в рамках Синоду кожен почувався вислуханим. І слухання є настільки важливішим, наскільки вищою є ієрархічна позиція. Слухання означає чутливість і відкритість на думку братів, також і тих наймолодших, також і тих, кого вважається менш досвідченими. Другий аспект: співвідповідальність. Ми не можемо залишатися байдужими перед обличчям помилок чи недбалостей інших, не втрутившись у братерський, але переконаний спосіб: наші співбрати потребують нашої думки, нашого заохочення, як також наших виправлень, саме тому, що ми покликані прямувати вперед разом. Не можна приховувати того, що є неправильним, і прямувати вперед, ніби нічого не сталося, аби будь-якою ціною захистити своє добре ім’я: любов’ю завжди слід жити в істині, прозорості, в отій «паррезії» (сміливій відвертості), яка очищає Церкву та причиняється до її поступу вперед. Синодальність – мова йде про третій аспект – означає також залучення мирян: як повноправні члени Церкви, також і вони покликані висловлюватися, давати поради. Як учасників церковного життя, їх слід не лише приймати, але й вислухати. І підкреслюю це дієслово: слухати. Той хто слухає, пізніше спроможний добре промовляти. Хто звик не слухати, той не говорить, а гавкотить.

Синодальність веде також до розширення горизонтів, до життя багатством власної традиції всередині вселенськості Церкви: до черпання користі з добрих стосунків з іншими обрядами; до сприйняття краси взаємоподілу важливими частинами власного богословського й літургійного скарбу з іншими спільнотами, також і некатолицькими; до встановлення плідних взаємин з іншими помісними Церквами, як також з дикастеріями Римської Курії. Єдність у Церкві буде настільки пліднішою, наскільки більше будуть дійсними порозуміння та єдність між Апостольською Столицею та місцевими Церквами. Докладніше: коли буде якнайбільше порозуміння та єдності між всіма єпископами та з Єпископом Риму. Це, очевидно, не повинно «призводити до зменшення усвідомлення власної автентичності й оригінальності» (Orientale lumen, 21), але формувати її всередині нашої католицької ідентичності, тобто, вселенської ідентичності. Як вселенська, вона перебуває під загрозою та може бути ушкодженою прив’язанням до різних форм партикуляризму – церковних, націоналістичних, політичних.

Дорогі браття, нехай же ці два дні зустрічі, якої я дуже прагнув, будуть промовистими хвилинами обміну думками, взаємного слухання, вільного діалогу, що завжди надихається шуканням добра в дусі Євангелія. Нехай же вони допоможуть нам краще прямувати вперед разом. Йдеться, певною мірою, про Синод, присвячений темам, що лежать на серці Української Греко-Католицької Церкви в цьому періоді, обтяженому збройним конфліктом, що досі триває, і позначеному серією політичних і церковних процесів, набагато ширших, ніж ті, які стосуються нашої Католицької Церкви. Тож ввіряю вам оцей дух, оце розпізнавання, з яким слід звірятися: молитва й духовне життя на першому місці, далі – близькість, особливо, зі страждаючим, врешті – синодальність, спільне прямування вперед, відкрите, крок за кроком, з лагідністю та смиренням. Дякую вам, супроводжую вас на цій дорозі та прошу згадувати про мене у ваших молитвах. Дякую!