«Ми сім’я преславної України»: Постать о. Анатолія Кралицького із Закарпаття у світлі його і нашої сучасностей

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Вівторок, 09 липня 2019, 10:08; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1691

Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ

Мукачівська єпархія століттями була Руською Церквою; вірними її були передусім русини-руснаки або й просто руські люди – народ, який у ХІХ–ХХ ст. поступово прийняв самоназву українців. Мукачівська єпархія перебувала в постійному контакті з Київською, а відтак Львівською митрополією. «Хрещеним батьком» її єднання з Апостольським престолом у Римі був Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський – помічник і дорадник єпископів Петронія та Івана Григоровича. Опору у своїх змаганнях єпископ Василь Тарасович по смерті згаданого митрополита знаходив у перемиського владики Атанасія Крупецького. Частину мукачівських єпископів святили Київські і Львівські митрополити. Було й таке, що святили одного за іншим без перерви: Лев Кишка – Геннадія Бізанція 9. ХІІ. 1716 р.; Атанасій Шептицький – Симеона Ольшавського 3. ХІІ. 1735 р.; він же – Георгія Блажовського 17. ХІІ. 1738 р. та ін.

Та навіть попри старання в часи одного з найбільших мукачівських єпископів Андрея Бачинського (1772–1809), єпархія офіційно не змогла осягнути інституційну єдність з Київською і Львівською митрополіями. Спершу це було неможливим через опір угорських політичних та церковних римо-католицьких еліт, а відтак ще й через небажання частини власної еліти. Вона мадяризуючись, відривалася від свого народу. Причому переходила не тільки до угорського табору, а з ХХ ст. вже й до словацького, а також «русского» – русофільського: ідеологи останнього твердили жителям Закарпаття, що вони є частиною російського народу, але в жодному разі не українцями. Часто у наші дні можна побачити, як «русских» діячів Закарпаття ХІХ і першої половини ХХ ст., записують до предтеч сучасного неорусинства, що насправді є маніпуляцією. Особливо дивними подібні намагання виглядають тоді, коли їх намагаються подати під виглядом наукових досліджень.

З огляду на стимульоване сусідами (як через адміністративні обмеження, так і через підкуп шляхом роздавання їм посад, титулів і грамот) відмежування Мукачівської єпархії від решти руської (української) спільноти, з огляду на розмивання ідентичності значної частини парафіяльного духовенства та асиміляцію священичих родин – практично єдиної інтелігенції, ідентичність василіянського чернецтва як зберігача власної східної і руської (української) традиції, століттями була фактором збереження всієї цієї спільноти від розчинення у сусідніх спільнотах.

Утім, як і в «Королівстві Галичини і Володимирії» в межах імперії Габсбурґів, у ХІХ ст. Василіянський Чин на угорській Русі був послаблений, зокрема, й наслідками політики йосифінізму. Менші монастирі скасовані, а чернече життя зазнало регулювання бюрократичного апарату держави. Монаших покликань меншало і в ХІХ ст. сталися кілька показових виходів з Чину, серед яких був і колишній протоігумен Іриней Зелній. Він перейшов у кальвінізм [1, арк. 4-4зв.; 23, с. 203]. Потім просився назад, але його не прийняли. У Чині та поза ним зародилася дискусія про те, як змінити ситуацію на краще? Це спонукало ченців-інтелектуалів звертатися до історії і шукати в ній свій автентичний образ. Провідним діячем у цій сфері в другій половині ХІХ ст. був єромонах Анатолій Кралицький.

Цей чернець, а в 1869–1894 рр. ігумен Мукачівського василіянського монастиря, був істориком, публіцистом, журналістом, збирачем та дослідником етнографічних матеріалів, письменником. Для другої половини ХІХ ст. він – найбільший історик і публіцист Мукачівської єпархії і Василіянського Чину загалом. Цей єромонах залишив по собі сотні розвідок, розкиданих по десятках найменувань видань: періодики та збірників. Розуміння ідентичності о. Кралицького є одним з ключів до розуміння інтелектуальної та ментальної історії не тільки Василіянського Чину у Провінції св. Миколая, не тільки Мукачівської греко-католицької єпархії, а загалом всієї гілки руського (українського) народу на історичному Закарпатті. Сприяє пізнанню його діяльності те, що видруки його текстів збереглися, а також те, що він перебував у знайомстві й листуванні з численними діячами свого часу з-поза меж краю, серед яких – Богдан Дідицький, Яків Головацький, Корнило Сушкевич, Олексій Петров, Ізмаїл Срезневський.

Руські-Українці у Вишних Чабинах

Отець Кралицький був добре знайомий з будителем Закарпаття і співбратом василіян о. Олександром Духновичем, і під його впливом вступив до Василіянського Чину. Він одразу виявив себе як інтелектуал, зацікавлений історією та сучасним станом рідного народу. Орієнтація на народ у нього – константа. Але яку національну спільноту монах вважав своєю? Відповідь дозволяють дати його твори. Так, в успадкованому від батька-дяка рукописному пісеннику о. Кралицький написав вірш, два перші стовпці якого звучать так:

Мой отець рускій дяк

И мамка, мнї милі,

В Вишних Чабинах

Хрестити веліли

Там бо суть ті чесні люди

Руські-Українці

Котрі в той чесності мене

На дальше учили. [26, с. 13]

Звісно, що декому з ідеологів неорусинського руху ці рядки заважають посмертно записати їх автора до своїх рядів, як це вже намагалися та намагаються зробити з о. Олександром Духновичем, Адольфом Добрянським чи о. Юрієм Жатковичем. Щодо Добрянського, то він у 1848–1849 рр. узагалі був лідером руху за приєднання Закарпаття до Галичини, але зголом змінив думку і вважав себе – ні-ні, не русином, а чистим «русским». Як інші «русские», він мріяв про імперію з центром у Москві й кордонами від Попраду до Камчатки. Але хто ж із неорусинів та їхніх патронів питає давно покійних синів малоруського, тобто українського, народу Духновича й Жатковича чи «русского» чоловіка Добрянського про їхню думку? Їх записують туди, куди комусь вигідно. Подібні маніпуляції дехто намагається провадити і з о. Кралицьким, якому то встановлюють дошку яко «русинському» письменнику, то показово ним захоплюються ті, хто вдає, що не відрізняє мову відредагованих видруків його статей у русофільських газетах від мови його рукописів і називає перші оригіналами. Про вірш із «руськими-українцями» маніпулятори твердять, що написав його автор незрілим юнаком, і взагалі цю поезію не варто брати до уваги… Втім, вони так наче свідомо забувають, що насправді написання згаданого твору в молодому віці свідчить про високу свідомість майбутнього ченця та дослідника. Адже він уже тоді розумів, ким є його предки, і ким є він сам. Українцем.

Узагалі, важко, прочитавши поданий вірш Кралицького, не згадати Духновичеве «бо свої то за горами – не чужі…», написане у присвяту митрополиту Галицькому Григорію Яхимовичу. Не остригомському митрополиту – примасу Угорщини – писав оду будитель Закарпаття, а таки львівському…

Чеський дослідник Франтішек Тихий, який багато зробив для вивчення Закарпаття, припускав, що «українці» з’явилися у вірші о. Кралицького під впливом його навчання у Галичині. Але він помилявся. По-перше, у середині ХІХ ст. галицькі українці ще називали себе давнім українськими етнонімом «русини», як і українці закарпатські чи буковинські. По-друге, мукачівський ігумен свідомо і в інших творах писав про українство – як своє, так і своїх земляків.

Очевидно, що національна свідомість василіянина ХІХ ст. не була тотожною русько-українській ідентичності пізніших десятиліть, як і та ідентичність не є тотожною сучасній українській. Втім, український народ тут не унікальний і розвиток його ідентичності відбувався за тими ж моделями, що й розвиток інших недержавних народів Східної Європи ХІХ ст.

Мукачівський василіянський монастир у 1889 р., тобто на 20-му році ігуменства о. Анатолія Кралицького

Яскравий аргумент на доказ наведеної думки – позиція о. Кралицького щодо впровадженння сучасної української літературної мови, базованої на усній народній мові. Чернець виступав за писемну мову на основі церковнослов’янської. Широко відомим у вузьких колах є його лист-відмова народовцю Володимиру Шашкевичу – сину Маркіяна – на пропозицію дописувати до газети «Русалка». Що ми тут маємо: опозицію народовству, неприйняття українства? Ні. Тут ідеться про те, що о. Кралицький у цій штучній писемній мові вбачав один із засобів збереження «слов’янської єдності», яку уявляв у романтичному дусі. Цю ідею чернець перейняв, швидше всього, у Духновича. Думку останнього проаналізував о. Августин Волошин:

«І прото і хотів Духнович розвивати наш народний язик, но обставини наші, архаїзми язика нашого, сильний вплив церковного язика все ще питали надію, що всім слов’янам удасться на основі старослов’янського розвити общеслов’янський живий язик» [3, с. 237].

Чи були тут Духнович та Кралицький унікальними винятками? Ні. Це було відображенням позиції багатьох філологів ХІХ ст., котрі вважали слов’янські мови лише діалектом загальнослов’янської [18, с. 396-397]. Компромісу між церковнослов’янщиною і живою народною мовою шукали й інші тогочасні діячі, як от Йосиф Левицький із Галичини. Той же Іван Вагилевич орієнтувався на мову XVII–XVIII ст. Офіційний львівський цензор для слов’янських книг часів митрополита Михайла Левицького узагалі стояв на позиції дотримання тільки церковнослов’янського стандарту і, маючи велику владу, поламав долю не одного талановитого рукопису, у тому числі Маркіяна Шашкевича. Загалом ХІХ ст. сповнене обговоренням і пошуками якоїсь спільної мови для всіх слов’янських народів, а учасниками цього процесу були інтелектуали з різних країн.

Подібні дискусії відбувалися у середині ХІХ ст. і в сербів: єпископ Євгеній Йоаннович відкрито критикував видатного вченого Вука Караджича за прагнення зробити народну мову літературною [3, с. 237]. Погляньмо, як писали сучасники о. Кралицького з Галичини і Буковини; причому не русофіли і москвофіли, а народовці, наприклад о. Василь Ільницький чи о. Микола Устиянович. Зробивши це, добачимо, що йдеться не про якусь позаукраїнську дійсність, а про тодішній стан українства. Та проблема розуміння нюансів ментальностей і навіть банальних деталей буденності ХІХ ст. криється і в нас. Це ми забули, що «ять» читалася українцями як «і» та «ї», а не «є», як у російській традиції, а тому часто русифікуємо тодішню мову. І це – тільки декілька прикладів.

Чому панславізм не поглинув о. Кралицького

Таким чином, у спадку попередників і діяльності сучасників-консерваторів криються причини сумнівів о. Кралицького щодо доцільності поширення сучасної української літературної мови, котра все сильніше вступала у свої права. Більше того, починаючи з 1850-х і до 1870-х у Галичині, а на Закарпатті навіть довше, бачимо наростання русофільства і панславізму. У Галичині провідниками цього напрямку були Дідицький та Головацький. На Закарпатті таку роль відігравали Адольф Добрянський та о. Іван Раковський. Панславізм впливав на о. Кралицького, але аналіз його творчості засвідчує, що це явище його не поглинуло. Ігумен хвалив твори Пантелеймона Куліша, читав «Кобзар», подарований йому Михайлом Драгомановим, а його родички захоплювалися збірником українських пісень Миколи Лисенка. Причиною того, що мукачівський ігумен не пішов слідами тих своїх сучасників, які влилися в «русское море», була саме його увага і чутливість до життя власного народу: він усе життя приглядався до історії, побуту, до культури загалом руських-українців Закарпаття – і вони таки були руськими-малорусинами-українцями.

Аналізуючи тексти о. Кралицького, годі уникнути цікавого факту: якщо о. Духнович відділяв «велико россов» від «мало- і білорусинов» [4, с. 460], то цей василіянин-інтелектуал у своєму списку слов’янських народів 1871 р. вміщував українців, білорусів та росіян у спільноті під назвою «русскіе», якщо вірити видруку [2, с. 38]. Але це – не результат якоїсь російської ідентичності ченця; доказів на користь цього припущення немає. Це якраз наслідок вкупі панславізму та романтичної зачудованості о. Кралицького історією старої Русі; а про неї він дізнавався передусім з русофільської літератури. Подібне явище зустрічаємо, наприклад, в Івана Вагилевича, який вміщував українську (малоруську) мову у континуум «руської» мови, а термін «руський» часом вживав там, де ми тепер вживаємо слово «східнослов’янський». Вагилевич вважав малоруську мову відгалуженням руської – східнослов’янської [18, с. 407]. Тож маємо розуміти, що теперішня термінологія не співпадає з термінологією ХІХ ст. А тепер вертаємося до о. Кралицького.

Кралицький ніде не відділяв русинів Карпат чи Закарпаття від русинів-українців інших земель. Промовистим свідченням його поглядів на русинів Закарпаття є такі слова:

«Ми з роду, крові, назви – русини, потомки тих батьків, котрим полюбилося покинути Наддністрянські степи і переселитись з мадярами на сю сторону Карпатів; наші батьки зброєю в союзі з мадярами добилися теперішнього гнізда… Ми потомки тих 40.000 новгородських русинів, котрими безсмертної пам’яті князь наш Теодор Коріятович біля року 1360 заселив Мукачево… Ми сім’я преславної України і незабутнього Запоріжжя» [5, с. 10].

Звісно, що з висоти історичних студів сучасності ми можемо заперечити, що не 40.000, і не новгородських, і не 1360 р. Але ці правки не змінюють сутності і спрямованості думки о. Кралицького – української думки.

«Малоруської гілки слов’янського племені»

Ведучи мову про українців Закарпаття, о. Кралицький не цурався у романтичному пориві порівнювати бокорашів Мараморошу з козаками, відзначаючи, що саме у цій частині краю – «руському гнізді», найправильніше говорять руською (українською) і зовсім не відрізняються від галицьких братів. Це усвідомлене почуття єдності добре видно і в художніх творах мукачівського ігумена, особливо у повісті «Князь Лаборець», де за сюжетом саме Русин-Українець із Наддніпрянщини рятує доньку Лаборця Віру, одружується з нею і залишається вірним своєму народу, на відміну від місцевого Славолюба, який запродується загарбникам-угорцям [7, c. 76]. Відчуття тотожності русинів Закарпаття і Наддніпрянщини о. Кралицький вкладає навіть у слова Славолюба: «Не чудуйся, бабо, же чуєш рицаря по руски говорящого, бо он Русинъ, як і ми» [7, c. 78]. Привертає увагу, що цей персонаж-Славолюб варіанту ХІХ ст. не відкидав єдність руських-українців Закарпаття і Наддніпрянщини. Він просто запродувався – без виправдань, що якийсь там «природній і нездоланний» кордон начебто проходить верхами таких невисоких навіть за європейськими мірками гір, як Карпати. Той Славлюб не вигадував «With their Backs to the Mountains» і не вдавав, що не існують сотні архівних документів, котрі підтверджують єдність, а не роз’єднання українського народу по обидва боки Бескидів.

У повісті «Князь Лаборець» о. Кралицький, як спостеріг історик Дмитро Данилюк, першим вжив етнонім «українець», а також першим із закарпатських вчених вжив назву міста «Ужгород» замість «Унгвар» [20, c. 179]. Термін «Україна» вживав на Закарпатті уже перший її історик-василіянин о. Йоанникій Базилович [27, c. 77]. Символічно, що о. Кралицький написав згадану повість у монастирі в Марія-Повчі – руському (українському) етнографічному острові на угорській території. Марія-Повч, за його словами, – «...місце руське, церква, монастир і люди руські» [12, c. 293], «між корінними кальвіно-мадярськими селами» [17, c. 33].

Визначившись у приналежності до українського народу, о. Кралицький сприяв такому самовизначенню і в сучасників – читачів своїх праць [20, c. 179]. Як він писав: «І наша Угорська Русь разом з Галичиною належить до малоруської гілки слов’янського племені» [8, c. 2].

Мукачівський ігумен засуджує мадяризацію і на зорі літературної творчості, у 1862 р., пише, що любов до свого народу є більшою від любові до держави, в якій живеш. Зокрема, подає:

«Так кров наша є руською; ми сім’ї преславної України і незабутнього Запоріжжя; то по сьому нам не ревнувати про своє? Брати! Навчімося вже раз відрізняти любов до батьківщини від народності нашої» [11, c. 10].

Із цього фрагменту чітко зрозуміло, що «народність» в о. Кралицького – це національна, етнічна, приналежність. Тут автор-василіянин розрізняє повагу до політичної батьківщини – Угорського королівства у складі імперії Габсбурґів, і повагу до свого руського народу, маючи на увазі те, що одне другому не повинне перешкоджати і повага до політичної спільноти не вимагає асиміляції, перетворення на мадяр. Загалом увага до народності в спадщині мукачівського ігумена чітко вкладається у канву його романтичної парадигли історіописання. Це вже під кінець життя він поступово переходить до реалізму.

Слід зауважити, що у 1868 р. в Угорському королівстві, складовій Австро-Угорської імперії, схвалили закон, за яким «всі громадяни Угорщини в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, незалежно від того, до якої національности вони належать» [19, c. 236]. Це означало, що всі слов’яни мали стати угорцями. Але о. Кралицький не змінив своєї думки щодо приналежності русинів краю і тоді – він уважав їх малорусинами-українцями, а не угорцями, і не якимось окремим маленьким народом під Карпатами. Через русько-українську позицію та діяльність, зокрема, і через друк своїх розвідок у Львові, чернець зазнав цькувань з боку угорської і проугорської преси, коли його висунули на обрання протоігуменом у 1885 р. Зрештою, він сам зняв свою кандидатуру.

Тож мукачівський ігумен залишався відкритий до українства, хоча й не був готовим сприйняти це поза контекстом романтичної ідеї слов’янської єдності. У цьому плані він був подібним на Михайла Драгоманова, на о. Володимира Іполита Терлецького, на попередників із Кирило-Методіївського братства. Національні почуття василіянина впливали і на його бачення історичної ролі та покликання своєї Церкви. Саме на полі дослідження історії та ідентичності Мукачівської єпархії тісний внутрішній зв’язок ченця-вченого з народом виявився особливо чітко в силу його відкритості до історичних джерел.

Отець Кралицький про мадяризацію Церкви, і святого князя Володимира

В історичних творах о. Кралицького годі не зауважити стійку опозицію «протестантського/угорського» та «унійного/руського» [9; 17]. Він, не вагаючись, описує конфлікти між руськими-українцями та зугорщеними земляками, які вже у 1860-х рр. прагнули асиміляції ГКЦ та її перетворення на «мадярську» церкву [12]. Особливо промовистою у цьому плані стала згадка о. Кралицького про конфлікт між руськими та угорцями під час марія-повчанського відпусту 1862 р. з приводу мови богослужіння:

«Не можу замовчати і одну подію: якийсь дячок вихопився на Всенічній і почав читати парамеї по-мадярськи. Руський люд вразився, – що це таке, бо до того часу то ще не траплялося у Повчанській руській церкві. Знайшовся, однак, сміливець, який навів порядок: був то вихованець Віденської семінарії В. В.; він був на хорі, збіг, вирвав йому книгу з рук і, взявши Мінеї, почав наново читання. Бог заплать тобі!*, подумали ми собі, а мадяри зуби закусили. Проте псування тривали протягом цілої відправи на здивування руського люду; очевидно було, що мадярони приготувалися до обрядової демонстрації» [12].

Іконостас Мукачівського монастиря. Фото, зроблене через два роки після смерті ігумена о. Кралицького

Повідомлення о. Кралицького показує, що напруга між тими, хто прагнув збереження церковнослов’янської мови як богослужбової, і тими, хто, асимілювавшись, прагнув запровадження угорської мови у богослужіння, була сильною. Під час вказаного відпусту о. Кралицький згадує також обурення руського духовенства словами одного греко-католицького священика:

«Є. А. привітав Рошковича – гр[еко].-кат[олицького]. Гауду-Бöсöрменського пароха, як мужа, що велику користь зробив мадяро-русинам своїм перекладом, котрі вже не є змушені молитися незрозумілою «bigott» (лайдацькою) мовою. Шум та обурення спричинили ці слова з боку русинів правдивих, які у більшій кількості були присутні, ніж мадярони. Пожадано було від витії** в імені честі руської виправити слово «bigott». Так закінчився відпуст «руський». Сумно, і дуже сумно!» [12].

Це – свідчення очевидця. Натомість у наш час можна почути, що мадяризації не було; або що вона обмежувалася до видання підручників неосвіченим русинам-руснакам, які не бажали вчитися. Нещодавно в Ужгороді один діяч узагалі на камери сказав, що він – обома руками «за таку мадяризацію»…

У статтях про Грушівський, Мукачівський і Краснобрідський монастирі о. Кралицький також, не тікаючи від фактів, прямо каже, що ці обителі нищили угорські повстанці, протестанти. Згадуючи про словаків римо-католиків, серед яких йому раз довелося служити східну Літургію, єромонах подає їхні враження від побаченого і дає зрозуміти, що Русь, на відміну, від них, зберегла свою давню церковну традицію, як її задали всім слов’янам св. брати Кирило і Методій [6, c. 6]. Але водночас чернець не вдається до міфологізації історії і не пише про діяльність св. Солунських братів на Закарпатті, бо джерел для цього – катма.

Ігумен стверджував, що віра на Закарпаття прийшла не від св. Кирила і Методія, а з Русі-України, що вона є плодом Володимирового Хрещення 988 р. Дійсно, Анатолій Кралицький глибоко шанував святих братів, але вбачав у них просвітителів слов’янських народів загалом [10], у тому числі русинів-українців, а не хрестителів угорської Русі. Розглядаючи їх роль, чернець-дослідник звертається до спадщини св. Нестора літописця й «Повісті минулих літ» [10, c. 23]. Більше, того, він присвячує біографії цього ченця Києво-Печерського монастиря статтю [15]. Значну увагу привертає і його життєпис св. Теодосія Печерського. Уже початок цього тексту надзвичайно промовистий:

«Якесь інстинктивне, симпатичне почуття вабить нас до Теодосія Печерського. […] він був одним із рушіїв нашого руського письменства» [16, c. 180].

У статті за 1888 р., присвяченій 900-літтю Хрещення Русі, мукачівський ігумен, констатуючи відсутність підстав для твердження про хрещення жителів Закарпаття святими братами чи їхніми учнями у документах (а таких документів і досі немає), стверджує:

Предків наших не міг хрестити Єротей [про нього див. 21, с. 43-44], посланий [вселенським] патріархом Теофілактом 940 р., бо він діяв у Семигороді; не могли хрестити і прибулі з Гізелою*** баварські священики, бо вони проповідували християнство за обрядом латинським; також не могли хрестити предків наших і поблизькі чехо-моравські наслідники св. Кирила і Методія […] Предки угро-русів переселилися в Угорщину то з сусідньої Червоної Русі (Галичини), то з Поділля; а оскільки і Червону Русь, і Поділля просвітив св. рівноапостольний князь Володимир, то й просвітителем угро-русів повинен вважатися св. Володимир [14, c. 178].

Надалі у цій же статті автор переповідає подію Хрещення Русі за «Повістю минулих літ». Ще один текст у «Місяцеслові» на 1888-й рік о. Кралицький присвятив детальнішому висвітленню процесу християнізації Русі. Тут василіянин теж, за винятком твердження інших авторів про безпосередню діяльність св. Кирила і Методія на Русі-Україні під час хозарської місії, дотримується загальної лінії тодішньої української історіографії про «п’ять хрещень». Ця лінія пролягала в нього від візиту апостола Андрія Первозванного на Київські гори через хрещення князів Аскольда і Діра, язичницьку реакцію часів Олега і хрещення княгині Ольги, язичництво князя Святослава до хрещення князя Володимира [13]. І, як подає о. Кралицький, св. Кирило і Методій лише заклали підвалини для широкого поширення християнства у всьому руському народі. Водночас він з прикрістю писав, що вірні Мукачівської єпархії не будуть святкувати 900-ліття Хрещення Русі, бо недоброзичливці потлумачать це як зраду Угорщини.

Мукачівський василіянський монастир незабаром по смерті о. Кралицького

Уже на початку ХХ ст. угорці вимагали від мукачівських єпископів забрати з календаря святих Параскевію, Бориса і Гліба, Кирила і Методія, великого князя Володимира, Теодосія та Антонія Печерських, Йосафата та ін., бо вони, мовляв, до краю не мають відношення [23, c. 108-109]. На заміну єпархії нав’язували впровадження угорських свят св. Стефана, Володислава, Єлизавети, Емерика та ін. Тоді вірні і владики спільно відстояли рідних святих. Натомість у наші дні, коли Церква незалежна, колишня мрія асиміляторів частково здійснилася. Починаючи з календаря на 2015 рік, день пам’яті св. рівноапостольного князя Володимира – 28 липня – у Мукачівській греко-католицькій єпархії вже не полієлейний. Зробивши такі зміни у календарі, на сторінці, присвяченій липню, упорядники вмістили портрет мукачівського єпископа-мадярона Стефана Панковича, який відкидав руську (українську) традицію єпархії, що їй мав служити. Як би там не було, а певні сили, що ведуть мову про «націоналістичні» надміри з боку українців, самі використовують церковний календар як знаряддя для промоції власних національних – не церковних – інтересів. Справді, у календарі МГКЄ з 2015 р. з’явилися і св. Стефан угорський (20 серпня) та св. Єлизавета угорська (19 листопада), яких там не було.

Як подавав історик Лука Мишуга, о. Кралицький «перед смертю гірко плакав, видячи, як священики й єпископи пішли на службу мадярам» [22]. Але й це не все – дійшло до спроб «русинізувати» у викривлений модерний спосіб і самого мукачівського ігумена. Невдалих, щоправда, бо жодних підстав для цього ані його життя, ані його творчість не дають.

Підсумовуючи, буду лаконічним. І національна, і релігійна ідентичність найбільшого історика і публіциста всього Василіянського Чину, а також Мукачівської єпархії другої половини ХІХ ст. добре піддається реконструкції. У національному вимірі він був українцем, який перебував під впливом панславізму, як і багато діячів його покоління не тільки в українському, а й інших слов’янських народах. У релігійному відношенні він – не просто греко-католик. Він – греко-католик, який відкрив, зрозумів і прийняв київську традицію своєї рідної Церкви.

Примітки

* «Бог заплать!» — сталий вираз, що був поширений на різних землях України, та означає «Дякую!». Пор. у Франка: «Біг заплать і за те!», «Бог заплать вам! Бог заплать!», «Біг заплать вашеці!» – див.: Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах, т. 16: Повісті та оповідання (1882–1887). Київ 1978, с. 350, 364, 390.

** Витія – застаріле: оратор, ритор, златоуст, краснобай (балакун і людина, схильна до пустослів’я). Тут архаїзм вжитий з метою іронії.

*** Гізела Баварська (985–1065) – дружина угорського короля Іштвана (Стефана) І, перша королева-християнка Угорщини (із 996 р.). Відіграла велику роль у латинізації Угорського королівства. По смерті чоловіка у 1038 р. зазнала переслідувань, перебувала під арештом і, зрештою, емігрувала до Баварії, де стала ігуменею бенедиктинського монастиря Ніденбург біля Пассау. Там же померла. Визнана блаженною у 1975 р.

Джерела і література

Державний архів Закарпатської області, ф. 64, оп. 4, спр. 336.

Аскольдъ [Анатолій Кралицький]. О славянахъ вообще // Мѣсяцословъ на 1872 (високосный) годъ. Унгваръ 1871, с. 38-41.

Августин Волошин. Пам’яті Олександра Духновича // Августин Волошин. Твори. Ужгород 1995, с. 221-239.

Олександр Духнович. Вибрані твори. Ужгород 2003.

А. К. [Анатолій Кралицький]. Изъ Угорской Руси // Слово, 10 януарія 1862, с. 10.

А. Кралицкій. Воспоминание про минувшее // Слово, 25 января 1885, с. 6.

А. Краліцкий. Князь Лаборецъ. Историческая повѣсть изъ ІХ вѣка. // Галичаниинъ, кн. 1, вип. 3-4. Львовъ 1863, с. 73-85.

А. Кралицкій. О малороссиянахъ и козакахъ // Свѣтъ, 14 сентября 1868, с. 2-3.

[Анатолій Кралицький] Память изъ праздника. Описаніє чудотворнои иконы Пресвятои Дѣвы Маріи Марія-Повчанскои // Отечественный сборникъ: Додаток до «Вѣстника русинов Австрийской державы 94 (Вѣдень 1866) 93-95.

А. Кралицкій. Св. Кириллъ и Мефодий, славянскіи апостолы // Мѣсяцословъ на год 1866 для русскихъ угорскія крайны. Ужгородъ 1865, с. 20–26.

К [Анатолій Кралицький]. Изъ Угорской Руси // Слово, 10 януарія 1862, с. 10.

К. [Анатолій Кралицький]. Марія-Повчь (О сегорочныхъ отпустахъ) // Слово, 22 септемврія 1862, с. 293.

[Анатолій Кралицький] Начало христианства у русского народа // Мѣсяцословъ на 1888 високосный годъ. Унгваръ 1887, с. 60–63.

[Анатолій Кралицький] По поводу 900-летнего ювилея крещения русского народа // Листокъ 12 (1888) 177-182.

[Анатолій Кралицький] Преподобный Нестор (Первый русский летописец) // Листокъ 10 (1886) 245–246.

[Анатолій Кралицький] Св. Ѳеодосій Печерскій // Листокъ 6 (1886) 180.

Лаборчанъ. [Анатолій Кралицький]. Монастырь Марія-Повчанскій // Отечественный сборникъ: Додатокъ до Вѣстника для русиновъ Австрийской державы 9 (Вѣдень 1866) 33.

Пітер Брок. Іван Вагилевич (1811-1866) та українська національна ідентичність // Шашкевичіана. Нова серія, ч. 1-2. Львів 1996, с. 389-416.

Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХІХ ст.). Львів 1996.

Дмитро Данилюк. Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII –перша половина ХХ ст.). Ужгород 1999.

Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів, т. 2. Ужгород 2000.

Лука Мишуга. Американська Україна // Свобода (Нью-Джерсі), 27 вересня 1957, с. 3.

Атанасій Пекар. Нариси історії Церкви Закарпаття, т. 1: Єрархічне оформлення. Рим 1967.

Атанасій Пекар. Нариси Історії Церкви Закарпаття, т. 3: Монаше життя. Ужгород 2014.

Joannicio Basilovits. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits olim ducis de Munkacs, pro religiosis ruthenis ordinis sancti Basilii Magni, in monte Csernek ad Munkacs, anno MCCCLX. Factae, ч. 2. Cassoviae 1799.

František Tichý. Anatolij Kralickij (Příspěvky k studio jeho života i díla) // Carpatica 1 (Praha 1936) 3-21.