Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ: ВСТУП

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Вівторок, 09 липня 2019, 11:32; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1592

(заключний документ першої сесії собору монашества УГКЦ «Преображення у Господі»)

Пошук власної ідентичности - перше і надзвичайно важливе завдання сьогоднішнього монашества УГКЦ. Питання про зміст монашого життя, його євангельський дух та мету такого покликання до християнської досконалости гостро ставить нам також сучасна культура. Відповідь на нього значною мірою зумовлюватиме подальшу місію і роль монашества у церковному житті. Серед різноманітних харизм монаших спільнот треба знайти і вказати спільну для всіх суть богопосвяченого життя й покликання. Ця суть і є основою ідентичности.

**********

Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ

(заключний документ першої сесії собору монашества УГКЦ «Преображення у Господі»)

ВСТУП

Споглядаючи Господа

Перш ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе;

[...] і перш ніж ти вийшов з лона, освятив

я тебе; пророком для народів я тебе призначив.

Єр. 1,5

Споглядаючи лик розп'ятого й прославленого Христа і даючи світові свідчення Його любови, монашество Української Греко-Католицької Церкви радісно приймає наполегливий заклик блаженної пам'яті Святішого Отця Івана Павла II на початку III тисячоліття: «Відчали на глибінь» (Лк. 5, 4). Відлуння цих слів спонукало чернецтво УГКЦ зібратися 21-23 липня 2003 року - вперше після доби переслідувань - на Конференцію монашества і, вдивляючись в ікону Преображеного Господа, з погляду сопричастя Пресвятої Тройці, звернутися знову до духу засновників східного монашества, пригадати подвиг наших попередників і в щирому діялозі обговорити актуальний стан цілого монашества нашої Церкви.

Сильне та віддане чернецтво є опорою Церкви й джерелом відродження суспільства, яке переживає складні випробування. На цьому неодноразово наголошував блаженної пам'яті Святіший Отець Іван Павло II:

Церква покладається на постійну самопосвяту цієї громади своїх синів і доньок, на їх прагнення до святості, на їх ентузіазм у служінні, щоб плекати й підтримувати стремління до досконалості кожного християнина і збагатити нашу спільну зичливість до ближніх, особливо до тих, які в найбільшій потребі. Так буде засвідчено любов Христову поміж усіма народами.

Щоб належно виконувати БОГОМ дану місію та цілковито зрозуміти своє покликання, монашество має усвідомити, ким воно є, «пізнати своє ім'я», окреслити власну тотожність. Тому Монаший Собор на своїй першій сесії (8-11 вересня 2004 року) дав нам нагоду в атмосфері християнського сопричастя та спільної молитви пригадати й висвітлити основні проблеми «Ідентичности монашества у покликанні й служінні».

Беручи Святе Письмо та вчення Отців Церкви як підставу для всіх роздумів та рішень, делегати Собору намагалися глибше пізнати й виразніше окреслити особову та спільнотну ідентичність монашества у конкретних умовах нашої Церкви. Внаслідок цієї праці провели лінії цієї своєрідної «ікони ідентичности» на тлі трьох центральних біблійних та святоотцівських тем:

- тайни Пресвятої Тройці, чиє неосяжне для людського розуму життя поєднує досконалу особовість і досконалу єдність у любові;

- тайни воплочення Сина Божого та Його земної присутности, Його проповіді та Його спасаючих діянь;

- тайни Церкви як містичного Тіла Христового, де кожен із членів, живучи й діючи задля инших, водночас живе й діє задля власного природного й нерозривного єднання з Главою.

Відповідно до цього триступеневого - тринітарного, христологічного, еклезіологічного - бачення монашої ідентичности, Соборова Комісія випрацювала і структуру заключного документа Першої Сесії Собору.

Перший розділ охоплюватиме тему тринітарних джерел та основ монашої ідентичности. Щоб її розкрити, треба з покорою та вірою наблизитися до тайни нашого Бога і з погляду Святого Духа відкривати Божий задум щодо нас або те, «як Бог дивиться на нас».

Стрижневим аспектом тринітарних основ монашого життя є його христологічний аспект. Христос, Воплочений Бог, об'являє людині правду про неї саму, тобто її ідентичність. Водночас Христос - не тільки той, хто об'являє людині її ідентичність: Він сам є Об'явленням цієї ідентичности у власній Особі. Блаженної пам'яті Іван Павло II зазначав, що людина не може пізнати цілої правди про саму себе без Христа. Особливо це стосується монашої особи, яка наслідує Христа через життя у Ньому, щоб таким чином осягнути подібність до цього божественно-людського Первообразу, бо згідно з Ним її сотворено і до з'єднання з Ним її покликано.

Наступний розділ розглядатиме внесок, що його зробили у розуміння й виховання монашої ідентичности Отці Церкви. Святі Отці не тільки відкривали ідентичність монашого життя в молитві й читанні Божого слова. Вони цією ідентичністю жили, адже самі здебільшого належали до монашества. Тому їхні твори є безцінним джерелом, що ніколи не висохне; з нього ми черпаємо світло, потрібне для відкриття й розуміння нашого покликання. За словами св. Іринея Ліонського, свята Апостольська Традиція, якою живе Вселенська Церква, є непорушною і певною. Вона показує нам виразно, що єдиною і тією ж самою є віра тих, котрі вірують в Єдиного Бога Отця, в те саме діло спасення Сина Божого, здійснене у воплоченні, котрі пізнали (і прийняли) ті ж самі дари Святого Духа, котрі зберігають ті ж самі заповіді і ту ж саму церковну структуру, і котрі очікують того ж самого другого пришестя Христового... Доброю і певною є проповідь Церкви, яка відкрито і по цілому світі проповідує одну й ту ж саму дорогу спасення.

Вже тепер можемо сказати, що для нас поняття Традиції та Святих Отців не обмежується так званим «патристичним» періодом.

Святоотцівська доба не є закритим історичним періодом, оскільки в лоні Христової Церкви Святий Дух зворушує в усі часи і в усіх культурах святих мужів, які є для своїх сучасників і послідовників еталонами духовного досвіду, праведности життя та істинности віри. Монашество візантійської доби, часів преп. Теодора Студита через постаті преп. Антонія і Теодосія Печерських дало творчий імпульс до розвитку монашества Київської Церкви. Нарешті надзвичайно цінним для всіх нас є вчення славних Слуг Божих Митрополита Андрея Шептицького та Патріярха Йосифа Сліпого.

Ідентичність монашої особи виховується в літургійній молитві: саме молитва є тим простором, де людина зустрічається з Богом, який об'являє їй свою любов та очікує любови. Цей надзвичайно важливий аспект монашої ідентичности буде темою третього розділу. Сформована у такий спосіб монаша ідентичність знаходить свій вияв у Церкві через усе наше буття: служіння, місію, посвяту. Саме про це - про наше місце у лоні УГКЦ - і йтиметься в четвертому розділі. Соборовий документ завершується п'ятим розділом про есхатологічний вимір монашої спільноти. Монах живе задля Царства Божого. Він уже живе у ньому, але ще очікує його повноти, його прикликає, з хвалою і молитвою стежить за його проявами і визріванням серед трагічности теперішнього людського стану життя. Увінчається це тим, що він віднайде себе в Бозі і буде прийнятий у вічні обійми свого Господа.

Ідентичність

Неможливо повністю зрозуміти поняття «ідентичність» без Святого Письма, яке каже, що ідентичність - це ім'я, що його сам Бог дає покликаній особі, яку Він призначив для особливого завдання. Повністю собою людина є тоді, коли виконує Боже покликання. Ім'я сина Захарії та Єлисавети - Йоан - було знаковим не лише для цієї сім'ї, а й для всієї історії спасення. Покликаний Симон стає апостолом Петром, якого Христос закликає до місії - бути скелею, на якій Він збудує свою Церкву. Навернений Савло отримує ім'я Павло, перетворившись із запеклого ворога християн на великого проповідника Христової науки. Всі вони, знаючи, до чого їх покликав Господь, отримують силу виконати ту місію, яку Він доручив. У нашій традиції не випадково народження християнина в купелі хрещення супроводжує обряд наречення імени. Надання нового імени, як правило, відбувається і в момент, коли людина приймає монаші обіти; цей елемент чину чернечого постригу має глибоке значення: вмирає стара людина і народжується нова - ангельський образ, Христова наречена. Отож, ім'я розкриває ідентичність - площину, в якій реалізується покликання.

Спільне для цілого чернецтва загальне ім'я «монах» указує на зміст та природу життя, яке вибрала людина. Про це виразно свідчить і етимологія відповідних слів: коренем латинського слова identitas є idem - «той самий», а його грецький відповідник αυτός є синонімом до ϻόνος, від якого й походить слово «монах». Тотожність полягає у відповідності власній сутності. Згідно з Божим Одкровенням, саме Бог є підставою, за якою «на Божий образ» створена людина. Людська тотожність спирається на Бога; бути християнином - мірило тотожности людини; бути повним християнином - це збудувати ціле життя виключно на єдиному Богові (один-єдиний - грецькою ϻόνος»). Тих християн, котрі прагнули до «повноти Христа», називали «монахами» - досконалими християнами. Їхня тотожність - у словах апостола Павла: «Для мене бо життя - Христос» (Флп. 1,21). Жити - це водночас бути і ставати: бути - образом Божим; ставати - подобою Божою. Уподібнитися через Христа небесному Отцеві при всьому розмаїтті харизм, дарованих Святим Духом, - ось тотожність і водночас покликання кожного християнина і кожного монаха. Таким чином, монах - це той, хто живе справжнім покликаним, тобто ідентичним життям.

Це справжнє життя починається від моменту зустрічі з живим Богом; Йому ж належить ініціятива такої зустрічі. Це Він, прийшовши в пустелю людського існування, дає можливість тому, хто шукає Його, віднайти втрачене колись покликання до життя у Пресвятій Тройці. «Учителю, - де перебуваєш?» (Йо. 1,38) - це коротке запитання, що його поставив апостол Андрій Первозванний і неназваний учень, якого християнське Передання ототожнює з Йоаном Богословом, улюбленим учнем Христа, - відкриває найглибше поривання людського серця та окреслює основні ознаки ідентичности монашого покликання.

Монах - це учень. Готуючись до зустрічі з Учителем, він, подібно до Йоана Предтечі, іде в пустелю і там перебуває в «молитві й пості», а також учиться бути слухняним Божій волі. У «пустелі» послушництва він перемагає підступи й спокуси лукавого та виганяє зі свого життя «рід цей», метушню й минущість «світу цього». Лише віддалившись від світу в «пустелю» монастиря, послушник стає для світу цікавим. Монах у своєму способі буття виявляє мир Божий, що «понад усіляке розуміння», тобто те, чого світові гостро не вистачає. Тому монастирі, ці своєрідні «пустелі», серед гомону щоденности були, є і завжди будуть місцями паломництв, до яких, наче ріки до моря, стікатимуться прочани. Цим людям монах своїм життям проповідує «покаяння на прощення гріхів», бо «наблизилося Царство Боже».

Монах - це учень Христа. Знайшовши того, чи доцільніше сказати, його знайшов той, «який світу гріх забирає» (Йо. 1, 29), монах, на зразок двох учнів Йоана Хрестителя, йде слідом за Ісусом - тим, хто є «Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній» (Од. 1, 8; 22,13; пор. Йо. 1, 30), тим, хто «хрестить Святим Духом» (Йо. 1, 33). Однак, на відміну від Предтечі, для якого зустріч із Агнцем виявилася одночасно й завершенням його місії, для монаха, як і для двох учнів Йоана Хрестителя, зустріч із Учителем стає початком правдивого життя. Монах, котрий «усе залишив і пішов» за Христом, уже не той, що був раніше - тепер він побачить більше: спасення світу в Христі Ісусі.

Монах - це свідок Христової присутности. Зустрівши Христа, він на «весь день» свого життя залишається свідком Його слави, «Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Йо. 1, 14). Тому монах уже більше не шукає вчителів, оскільки він знайшов Учителя. Він, як той праведник, що «за порадою безбожників не ходить, і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає» (Пс. 1,1). Монах уже не шукає життєвих «доріг», тому що його єдиною «дорогою, істиною і життям» є сам Христос - споконвічне Слово, «в якому замилування має і над яким день і ніч розважає» (Пс. 1, 2). Його прикладом, але одночасно і Провідницею у цьому слідуванні за Христом та перебуванні в Ньому (Йо. 1,39) стає сама Пресвята Богородиця - Мати Христа і образ Церкви. Вона бо, повіривши слову ангельського благовіщення (див. Лк. 1, 28-38), народжує на світ Спасителя - Христа Господа (Лк 2,7.11) і, зберігаючи всі ці слова «в своїм серці» (Лк. 2,19. 51), біля підніжжя хреста стає Матір'ю всіх вірних (див. Йо. 19, 26-27). Так само й монах, слухаючи Боже слово і виконуючи його (див. Лк. 8, 21), «для всіх [стає] усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор. 9, 22). Цей образ прекрасно відображає ікона «Моління» («Деісіс»), на якій біля прославленого Христа стоять Йоан Хреститель і Пресвята Богородиця - представники людства, Старого й Нового Завіту, але так само й правдивого учнівства та свідчення Христового. Споглядаючи цю ікону, монах бачить у ній, з одного боку, значення свого покликання, а з другого - велич своєї місії.

Монах - це людина свого часу. Людина позначена простором і часом, ментальністю свого народу, надіями й викликами своєї доби. Але він не блукає ідеологіями цього світу, не живиться його фальшивими сподіваннями і не творить сам свого буття. Він шукає місце Бога, знаки Його присутности й діяння в цьому світі. І вистачає одного Христового погляду, єдиної зустрічі, щоб на ціле життя залишитися враженим тією постаттю, яка проходить повз нього і в якій він пізнає Учителя (див. Йо. 1, 37. 49), Месію (див. Йо. 1, 41), того, про кого писали в законі Мойсей і пророки (див. Йо 1,45), Сина Божого й царя Ізраїля (див. Йо. 1,49), Господа і Бога (див. Йо. 20,28). Той факт, що вони «побачили, де перебуває» Ісус (Йо. 1, 39), настільки вразив двох учнів Иоана Хрестителя, що це цілковито змінило не тільки їхнє особисте життя, але й життя всіх близьких їм осіб: Андрій кличе свого брата Симона самому «знайти» Христа, а Йоан - улюблений учень - буде покликаний стати сином Богоматері (див. Йо 19,26).

Богопосвячені особи - це друзі й рідня Ісуса Христа. Вже зі самого початку довкола Ісуса не тільки збирається спільнота учнів і щирих послідовників, а формується справжня сім'я, яка на спільній вечері з Ним за одним столом (Лазар), прислуговує йому (Марта) і дарує йому в дорогоцінних пахощах свою любов і відданість (Марія). Отож, богопосвячені особи - кого Христос запевнив, що Його Матір і брати - «це ті, що слухають слово Боже й його виконують» (Лк. 8, 21), кого покликав після свого воскресіння йти «назад у Галилею» (Мт. 28, 10), - і далі у своєму житті повсякчас втілюють слово, яке дало їм «право дітьми Божими стати» (Йо. 1, 12), постійно повертаючись до витоків власного покликання й харизми.

Заклик Христа йти за Ним був актуальний не тільки для Його учнів, але й для наступних поколінь послідовників Спасителя. Преподобний Антоній Великий, почувши в Євангелії Христові слова про те, що коли хочеш бути досконалим, «піди, продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк. 18,22), - покидає все і йде в пустелю. Преподобний Пахомій Великий, засновник кеновійного чернецтва і автор перших Правил, бере на себе «ярмо» иншого Христового «закону»: «носіте тягарі один одного» (Гал. 6,2), розділюючи з иншими монахами подвиг чернечого життя.

Святий Василій Великий, будучи, за словами Слуги Божого Митрополита Андрея, чоловіком «всебічно освіченим в усіх науках тодішнього знання, знаменитим бесідником, незрівнянним знавцем Святого Письма», заохочений прикладом християнських подвижників Єгипту, Сирії і Палестини, сам вибирає шлях радикальної аскези і таким чином для багатьох прийдешніх поколінь східних монахів стає «богомовним і божественним вчителем» та «промінним світильником Церкви» (Стихира празника св. Василія Великого). Преподобний Теодор Студит, великий почитатель і обновитель правил св. Василія Великого, своїм святим життям, енергією і добрим чернечим уставом відновив чернече життя не тільки в Студіоні, але мав теж великий вплив на инші монастирі, тому його слушно вважають обновником чернечого життя на християнському Сході.

Услід за першими монашими отцями-подвижниками є преподобний Антоній Печерський. «Начальник збору ченців» Руси-України, відповідаючи на поклик Христа слідувати за Ним, повертається з Афону до щойно охрещеного Києва і стає засновником Києво-Печерської лаври. Слідом за ним преподобний Теодосій Печерський, уже з молодости почувши заповідь Христа, «бажає хрест Господній взяти на свої плечі», долає всі труднощі й перешкоди і стає засновником спільнотного чернечого життя в Русі-Україні.

У важкі часи протистоянь і поділів, які спіткали нашу Церкву в XVІ-ХVII ст., слова Ісусової молитви «Отче Святий! Заради імени Твого бережи їх [...] щоб були одно...» (Йо. 17, 11) для молодого юнака Йосафата стають заповіддю любови, за яку він готовий померти мученицькою смертю. Ця заповідь лунатиме й у серці Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який посвятить ціле своє життя збереженню єдности Вселенської Церкви та відновленню єдности українського народу. Він, як той мудрець, «навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт. 13, 52), сам будучи монахом-василіянином, відновлює монашество студійського уставу, благословить заснування нових спільнот: ченців-редемптористів східного обряду, сестер-служебниць, сестер-мироносиць, сестер Пресвятої Родини тощо.

Приклад подвижників показує нам, що йти за Христом, бути Його учнем - це, з одного боку, постійне повернення до витоків власного покликання, до того вперше почутого слова, а з иншого - користання з нагоди, яку дає нам життя, щоб із кожним днем по-новому це слово переживати, щоразу по-иншому його втілювати як «добру новину» для сучасної людини. У своєму поверненні до джерел ми маємо постійно прислухатися до слів Господа: «Ось нове творю все» (Од. 21, 5; Іс. 43, 19), які допомагають сприйняти місію монашества по-новому та усувають страх до викликів часу.

Тож і в наших сучасних реаліях для того, щоб визначити ідентичність монашества, треба насамперед усвідомити собі: «Хто ми є?» А цього неможливо зрозуміти до кінця, не відповівши на питання: «Де ми є?», - тобто не окресливши часу, місця й ситуації, які нам подарує Боже Провидіння. Вони - час, місце й ситуація - вказують на особливість Божого завдання, яке мусимо виконати тут і тепер.

Отож коли запитаємо себе: «Де ж ми є?», то, без сумніву, відповімо: «На Сході Європи». А якщо запитаємо себе: «Хто ми?» - то, спираючись на слова блаженної пам'яті Святішого Отця Івана Павла II, відповімо, що ми є носіями східної традиції у Вселенській Церкві, «східною легенею» єдиного організму європейської християнської культури. Щодо ситуації, в якій ми перебуваємо, то вона позначена раною поділу Церков. А звідси й випливає наше завдання: бути ідентичними, тобто бути собою і служити єдності Церкви.

Маючи славну благословенну історичну традицію, сьогоднішнє українське монашество з довір'ям і надією дивиться на своє майбутнє і на свою роль у вселенському післанництві Христової Церкви. Воно готове завжди «слідувати за Агнцем, куди б Він не пішов» (Од. 14, 4) - чи то в пустелю на самоту, чи то в гамір міста - й бути для світу знаком нового, преображеного життя в Христі.