Послання Протоігумена Провінції Св. Миколая в Україні з нагоди завершення Ювілейного року присвяченого 100-літтю від початку реформи Василіянського Чину на Закарпатті

Деталі: Категорія: Останні новини; Опубліковано: Неділя, 29 серпня 2021, 13:55; Автор: Адміністратор; Перегляди: 1248

28 серпня 2021 р. Б., в Празник Успіння Пресвятої Богородиці в Мукачівському монастирі, Протоігумен Провінції Св. Миколая в Україні о. Франціск Онисько ЧСВВ видав Послання, адресоване своїм співбратам-василіянам з нагоди завершення Ювілейного року, який був присвячений 100-літтю від початку реформи Василіянського Чину на Закарпатті.

Високопреподобні Отці і Брати Провінції Св. Миколая,

в Празник Успіння Пресвятої Богородиці, ми завершуємо Ювілейний рік у нашій Провінції, який був присвячений 100-літтю від початку реформи Василіянського Чину на Закарпатті.

Розпочали ми цей рік 2 листопада 2020 року Божого, в той самий день, коли 100 років тому до Мукачівського монастиря прибули шестеро наших співбратів, вклад і щоденне служіння яких невдовзі спричинили подивугідне оновлення монашого життя у нашому Краю.

Завершуємо ми цей рік в цьому ж Мукачівському монастирі, який вже діє на новому місці, але продовжує плекати ту ж саму набожність, що й наші співбрати в минулому – синівську посвяту Пресвятій Богородиці, головним святом якої тут був Успенський відпуст, збираючи тоді десятки тисяч паломників довкола Її Чудотворної Ікони.

У стіп цієї ж самої Ікони нашої Матері, яка крізь роки підпілля та переслідування збереглася і знову ясніє у василіянській обителі в Мукачеві, ми завершуємо цей Ювілейний рік з новою надією, якою огортає нас Божа Мати.

«Новий» початок

Дорогі співбрати, ми прожили багатий на ювілейні події рік, в якому не лише пригадували історичні події 100-літньої давності, але й оновлювали наше теперішнє монаше життя в різних його вимірах.

Роздумуючи над плодами тієї історичної монашої реформи й над викликами, перед якими опиняємося вже сьогодні, ми знову досвідчуємо те, про що казав Папа Венедикт XVI:

«Царство Христове, яке приносить людині спасіння, не є кількісною величиною. Це в техніці людство може осягати якщо не досконалість, то принаймні послідовного зростання. Це зростання можна виміряти кількісно, можна встановити, чи його стало більше, чи воно поменшало. А в сфері людської доброти, такого кількісного прогресу бути не може, бо кожна людина – нова, і з приходом кожної людини історія ніби починається наново.

Доброта людини не піддається вимірюванню. І не можна судити так, що Царство Христове, яке в нульовому році почалося, як проросле гірчичне зерня, врешті повинно стати величезним деревом, а значить, кожен мусів би бачити, як воно століття за століттям, ставало дедалі кращим. Воно раз у раз може розквітати чи занепадати, бо спасіння яке приносить Христос завжди довірене свободі людини, і Бог ніколи не хоче позбавляти нас цієї свободи вибору».[1]

Тому переживши цей Ювілейний рік ми бачимо, що опинилися перед викликом наново розпочати нашу історію, адже теперішнє монаше життя довірене нам, як і те історичне було довірене нашим співбратам. Хоч між ними й нами триває історичний та глибоко-духовний братній зв’язок, але між нами немає такого зв’язку у зростанні, якого б нам можливо сьогодні хотілося. Теперішній зріст нашої Провінції довірений нам, і свободі нашого вибору.

В наших співбратах, які оновили чернече життя 100 років тому, ми маємо багатий зразок до наслідування, і разом з цим духовну підтримку, якою вони нас спомагають з Вічності. Однак ми не можемо скористати з їхніх здобутків реформи, бо монаше життя потрібно творити в кожному вимірі і в кожній особі наново. Відповідальність за це довірена кожному з нас, які сьогодні творимо нашу Провінцію.

Отож в цьому завершенні Ювілейного року ми постаємо перед відповідальністю розпочати наново ростити Христове дерево нашого монашого життя, бо Господь очікує від нас нових і наших плодів, а не тих, які здобули наші попередники. Таким чином ми наново розпочинаємо той самий шлях. Наново розпочинаємо те саме чернече слідування за Христом, яке тепер довірене нам.

«Нова» програма

Щоб у сучасних обставинах розвивати та оновлювати монаше життя, нам потрібна нова програма. Аналізуючи обставини та виклики, перед якими сьогодні опиняється чернечий стан, завжди говориться про необхідність відповідного плану і програми розвитку. Часто піднімається питання про нові види діяльності, про інакші методи і підходи, як у внутрішньому житті, так і в зовнішній нашій місії.

Наші попередники 100 років тому теж взялися до реформи Чину з новою програмою, але як ми побачили під час історичних роздумів у цьому Ювілейному році, «новою» вона була лише по відношенню до існуючого тоді, вже занепалого стану монашества.

З одного боку подивугідною є ця закономірність, але з іншого, вона якраз є природньою для євангельського виміру: нова програма полягає у поверненні до Початку. Беручись до реформи Чину, наші отці і брати «розпочали від початку», або по-інакшому кажучи «повернулися до Початку».

Св. Іван Павло ІІ на початку третього тисячоліття закликав до цього усю спільноту Церкви: «наново розпочати від Христа».[2] «Богопосвячені особи можуть і мусять починати наново від Христа, – закликає теж відповідна Інструкція[3], – бо це ж Він сам перший прийшов до них і супроводжував їх на цьому шляху (пор.: Лк. 24, 13-22). Бо без Христа вони не можуть нічого (пор.: Йо. 15, 5), але у Христі, в Тому, хто дає їм силу, вони можуть усе (пор.: Флп. 4, 13)».

Мабуть ми б ніколи не задумувалися про оновлення нашого монашого життя, якби воно мало завжди послідовний розвиток та було у постійному розквіті. До оновлення нас завжди спонукає стан занепаду і кризи, в якому ми опиняємося, якщо не плекаємо автентичного способу життя. В той же час ми стикаємося із безсилістю по відношенню до впливу світу цього, який поглинає також численних богопосвячених осіб.

Також і згаданий документ звертає увагу на це, що усвідомлення, з одного боку, власної убогості й немічності, а з іншого – величі свого покликання часто може спонукати нас повторити слова апостола Петра: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5, 8). Але Божий дар сильніший за людську слабкість. Сам Христос сподобив своєю присутністю ті спільноти, де впродовж століть збиралися в Його ім’я, це Він навчав їх про себе і про свого Духа, Він спрямовував їх до Отця, Він провадив їх дорогами життя до зустрічі з братами й сестрами, Він зробив їх знаряддями своєї любові та будівниками свого Царства в сопричасті з усіма іншими покликаними в Церкві.[4]

Саме тому, здавалось би, як ніколи відчуваючи свою неміч та безсилість, ми наново покликані знову почати від Христа. Опинившись в сучасних обставинах, які можемо окреслити як «кризові», особливо стосовно нових покликань та внутрішнього духовного рівня нашого життя, ми знову покликані до нової програми – повернутися до Початку, яким є Христос Господь.

Адже наше життя у чернечому стані має сенс лише тому, бо Христос нас полюбив, і пішли ми колись за ним, бо Він дав нам відчути цю любов, і сьогодні за ним можуть піти і йти лише ті, хто може знову відшукати ту першу любов, ту іскру натхнення, від якої вогонь поширився далі.

Наше монаше життя має сенс лише тоді, коли в центрі його є Христос, бо лише Він нас об’єднує, лише Він приносить радість своєю постійною присутністю між нами.[5]

В нашому сьогоднішньому стані, як і завжди це було в часах кризи, ми могли б оправдовуючись казати, що працюємо понад міру і є безсилими супроти існуючих проблем, але звинувачення Книги Одкровення у цьому випадку завжди буде скероване саме до нас: «Знаю діла твої і труд твій і терпеливість твою..., і переносив ради імени мого, і не знемагав. Але ж маю проти тебе, що любов свою першу покинув» (Одкр. 2:3-4).

Отож, дорогі співбрати, перед нами, як і перед нашими попередниками, знову постає виконання нової програми – «віднайти свою першу любов і почати наново від Христа», щоб наново стати «живою пам’яткою Його життя і діянь»[6].

«Нові» засоби

В нашому сучасному монашому житті набагато більше засобів для поглиблення богопосвяченого стану, ніж це було у наших співбратів 100 років тому.

В той же час, у нас набагато більше небезпек аби зісвітчитись, ніж це було тоді і в ці небезпеки ми потрапляємо, стаючи їхніми жертвами.

Сучасні засоби ніби й допомагають нам краще виконувати наше служіння, але разом з цим вони майстерно зміщують нас з нашого орієнтиру і змінюють центр та основу нашого буття.

Св. Іван Павло ІІ, закликаючи нас «почати наново від Христа», наголошує, що тут йдеться про те, аби «почати від особи Христа, правдивого Бога і правдивого чоловіка».[7]

Цей наголос тому актуальний і важливий, бо сучасні засоби нашого життя і діяльності часто сприяють тому, що в центрі нашої «духовності» і «проповіді» ми ставимо себе, а не живу особу Христа.

Згаданий вище документ про оновлену відданість богопосвяченому життю у третьому тисячолітті подає як засоби оновлення духовного життя: Слово Боже, молитву і споглядання та Євхаристію. Бо ж Слово Боже – це сам Христос.[8] Молитва і споглядання – це взаємини і близькість з Христом.[9] Євхаристія – це злучення з Христом воєдино.[10]

Тим часом в сучасній духовності, за допомогою численних теперішніх засобів часто ставиться у центрі людину, замість Христа. Там де має бути Слово Боже, ми «проповідуємо» себе. В молитві і спогляданні, замість Христа ми «адоруємо» себе. В Літургії, де центром завжди є Христос, ми «покланяємося» собі.

І як це не парадоксально, у Церкві, де центром, хоч і невидимим, але завжди є Христос, ми починаємо ставити в основу і прославляти вже самих себе, а не Господа. Ми самі вже все вирішуємо і знаємо, як організовувати наше церковне та монаше життя, намагаючись зайняти тут центральне місце.

Тому коли говоримо про засоби нашого оновлення, ми в першу чергу мусимо бути чуйними до слів самого Христа: «По плодах їхніх пізнаєте їх. Хіба збирають виноград з терня або смокви з будяків? (…) Не може дерево добре плоди погані родити, ні дерево погане плоди добрі родити. (…) Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного». (Мт. 7:16-21)

Отож наші «нові» засоби – це сама жива Особа Ісуса Христа, бо наша святість – це плід від зустрічі з Ним, від якого завжди походить «першість у любові», в тих різних виявах Його присутності, де ми можемо віднайти Його лик – лик Божого Сина, лик страждущого й Воскреслого, який перший полюбив нас. Все інше, що може походити від нас – це лише наша відповідь любов’ю на любов Божу.[11]

«Нова» місія

«Перетворити Церкву на дім і школу сопричастя – ось найбільше зобов’язання, яке лягає на нас у тисячолітті, що почалося, коли ми справді хочемо бути вірними Божому планові й не залишатися байдужими до найтяжчих печалей світу»[12] – такого внеску очікує ціла Церква від богопосвячених осіб, зміст якого проголосив, а також пояснив Св. Іван Павло ІІ:

«Духовність сопричастя означає передусім споглядання серцем таїни Пресвятої Тройці, яка в нас живе і чиє світло ми мусимо вміти бачити в обличчях братів і сестер довкола нас. Духовність сопричастя – це також здатність вбачати з вірою в наших братах і сестрах глибоку єдність Містичного Тіла, а отже, «тих, хто є частиною мене». Із цього засновку переконливо випливає логічний висновок про те, що ми відчуваємо і що чинимо: розділяємо з братами й сестрами радість і горе, відчуваємо їхні прагнення та піклуємося про їхні потреби, даруємо їм щиру й глибоку приязнь. Духовність сопричастя означає також здатність бачити в інших позитивне, вітати його, як Божий дар; вміти поступатися іншим і розділяти тягарі один одного. Якщо не будемо йти цим шляхом духовності, то зовнішня організація сопричастя буде мало на що придатна».[13]

Таке сопричастя є нашою «новою» місією не лише в межах власної чернечої родини чи Чину. «Почати наново від Христа» закликає нас до цього сопричастя з іншими чернечими спільнотами, церковними рухами, з мирянами й Пастирями, бо ми не можемо більше дивитися в майбутнє поодинці. Нам треба бути Церквою і разом переживати нашу мандрівку услід за Христом, адже радість і горе, турботи й успіхи в нас спільні. Тому що Єдність Церкви – це не монотонність, а природне поєднання законних відмінностей. Єдність – це реальність багатьох частин, поєднаних в одному тілі – єдиному Тілі Христовому.[14]

Наша Вчителька і Мати

Цей Ювілейний рік ми завершуємо у святого Пресвятої Богородиці, яка є Матір’ю і Вчителькою усіх нас. Вона – перша посвячена Богові особа і перша, яка найперше самим своїм життям показала красу євангельських цінностей «убогості духа», «чистоти серця» і «свободи послуху». В ній оновлюються всі харизми нашого монашого життя. Вона й сьогодні підтримує нас у щоденних обов’язках і лише в її материнських обіймах ми можемо виконувати їх, як свідчення любові і є спроможними «поводитися достойно покликання, яким нас візвано» (пор. Єф. 4:1).[15]

Не піддаючись спокусам втекти від відповідальності й ілюзіям, Вона сама змогла супроводжувати свого Сина в стражданнях, підтримуючи Його своїм поглядом і захищаючи своїм серцем. Марія була сильною жінкою, яка сказала «так», яка завжди підтримує і супроводжує, захищає і обнімає. Вона – велика заступниця і Мати теж й нашої надії. Вона для нас є Вчителькою казати «так» у рішучій терпеливості й заповзятості тих, які не знеохочуються і починають спочатку.[16]

На перший погляд, Успіння – це завершення життя Пресвятої Богородиці. Насправді ж, це «новий» початок її життя, який полягає на Її новій Єдності і Злуці з Христом. Саме тому, в багатстві цього Празника ми знаходимо оживлення і натхнення до нашого «нового» початку. Саме наша Мати сьогодні вказує нам у своїй Чудотворній Іконі на цей Початок, якого вона тримає в своїх материнських обіймах, як Немовля. Цим нашим Початком є Христос.

Здавалось би, що Марія все життя прожила у тіні свого Сина Ісуса, пожертвувала собою задля Нього відмовившись від себе. Але біля Ісуса неможливо бути в тіні. Він є Світло, яке освітлює усе і кожного. Хто посвячується йому цілковито, той лише в найвищій мірі стає собою, зростає у Світлі Божому і в повноті себе проявляє. Це навпаки, той хто себе зберігає від Ісуса, уникає цілковитої посвяти Йому, той себе губить, нищить і втрачає.

Для наших співбратів, які 100 років тому розпочали оновлення монашого життя за правилами Св. Василія Великого, Пресвята Богородиця була як для апостолів – найвищим взірцем любові до Христа. Вдивляюсь у ті історичні події ми бачимо, що центром духовності того оновленого монашества була саме вона – Пресвята наша Мати. Її ікона, яка чудесно збереглася до наших часів крізь роки переслідувань і тепер виставлена вже у новому нашому Мукачівському монастирі, була головною святинею їхнього монашого життя. Саме в неї ми сьогодні з надією вдивляємося завершуючи цей Ювілейний рік. Вдивляємося в неї з надією, бо не маємо наміру завершувати його, а навпаки – прагнемо наново розпочинати з Нею дорогу євангельських блаженств Убожества, Чистоти і Послуху, яку разом з Нею плекали наші попередники.

До Неї ми також припадаємо з довір’ям, як до «Матері покликань», бо без неї наша турбота про це не має жодної сили. В цьому Ювілейному році, без сумніву що за Її святими молитвами, нам вдалося відновити Новіціят (початкову школу монашого життя) у нашій Провінції. Тепер довкола цієї сфери нашого життя зосереджена особлива увага і старання. Однак лише Вона, яка тримає в обіймах свого Сина, може торкнутися глибини серця молодої людини вказуючи їй на справжнє Життя і на найглибший його сенс. Лише Вона своїми обіймами може вчинити молоду людину чутливою на красу цілковитої посвяти Ісусові Христові. Лише Вона може «народити» нас для Христа. Цього нового народження від Неї ми сьогодні очікуємо у Її стіп: очікуємо як «народження» нових покликань для Христа, так і нового «народження» нас самих, які колись пішли за Христом, але можливо потім з часом стали «літеплими» до Нього.

Тому саме у стіп нашої Небесної Матері, яка огортає нас, своїх синів, тим же материнським Покровом, що й Свого Сина Ісуса, і тим, що й наших співбратів-василіян, які проводили оновлення нашого Чину, завершення цього Ювілейного року стає для нас новим початком, в якому є один Закон – Ісус, і єдиний зразок втілення цього Закону – Марія.

Побажання

Дорогі співбрати,

на завершення цього Ювілейного року хотів би побажати всім нам «нової» надії і віри в нашого Вчителя і Господа Ісуса, який «завжди є живий». Саме на цьому наголошується в Апостольському напоумленні Папи Франциска «Christus vivit», де говориться про «молодість Христа і Церкви».

«Молодість – це не стільки вік, скільки стан серця. І тому така древня інституція як Церква може відновлюватися й омолоджуватися на різних етапах своєї довгої історії. В дійсності, у найтрагічніші моменти вона чує поклик повернутися до того, що суттєве в першій любові. Пам’ятаючи цю правду, ІІ Ватиканський Собор ствердив, що «багата довгим минулим, постійно живим у ній, і спрямована до людського вдосконалення в часі й до останньої мети історії і життя, Церква є справжньою молодістю світу».

Просімо Господа звільнити Церкву від тих, які хочуть її постарити, затримати в минулому, зупинити, паралізувати. Також просімо звільнити її від іншої спокуси – вважати себе молодою тому, що погоджується на все, що їй пропонує світ, і вірити, що відновлюється, тому, що приховує своє послання й наслідує інших. Ні. Церква молода тоді, коли є собою, коли щодня оновлює свою силу з Божого Слова, з Євхаристії, з присутності Христа і зі Святого Духа. Церква молода тоді, коли здатна постійно повертатися до свого джерела.»[17]

«Христос живе. Він – наша надія та найпрекрасніша молодість цього світу. Все, до чого Він доторкається, стає молодим, новим, наповняється життям. Тому перші слова, з якими хочу звернутися до кожної молодої людини: Він живе й хоче, щоб ти жив! Він в тобі, Він з тобою, і ніколи тебе не залишить. Як далеко ти б не відійшов, Воскреслий є тут, кличе тебе і чекає, що повернешся і почнеш усе наново. Коли ти відчуваєш, що постарів від смутку, злості, страху, сумнівів і поразок, знай, що Він тут, аби дати тобі силу й надію».[18]

Це побажання на «новий початок» нехай буде завершене словами Св. Івана Павла ІІ:

«Нове століття, нове тисячоліття відкривається у світлі Христа. Та не кожен бачить це світло. Відображати його – наше трудне, але чудове завдання… Це завдання може налякати, коли поглянемо на нашу людську неміч, що так часто нас затьмарює і сповнює темрявою. Але ми здатні його виконати, якщо звернемося до світла Христа і відкриємося благодаті, що робить нас новим сотворінням».[19]

Тож «почнімо наново від особи Христа»!

Молитва

Маріє, найдорожча наша Мамо, така непомітна для світу і така найважливіша для Ісуса… В людському розумінні, твоє життя – це погубити себе, але саме такого життя нам даруй, бо ми прагнемо якраз такого життя – Того, кого бачимо на твоїх руках як немовля і одночасно як Бога.

Сьогодні ми схиляємося в найщирішій подяці Тобі за те, що протягом цього року, саме завдяки Тобі, ми зрозуміли єдиний важливий закон монашого життя, який ліг в основу тодішнього оновлення і реформи – Закон, яким є Ісус Христос, який і сьогодні до нас промовляє своє життєдайне слово з Твоїх рук. З Твоїх рук він промовляє до нас і як немовля в події Стрітення, і як дванадцятилітній у храмі, і як в укритті, так і серед численних оздоровлень… з Твоїх рук він промовляє до нас теж як розп’ятий і знятий з хреста та покладений у гробі… і як Воскреслий та Вознесений… і як той, що обіймає Тебе у твоєму Успінні…

У всьому невичерпному та незбагненному багатстві Ісусового Божества, Ти тримаєш Його для кожного з нас на своїх руках, завжди як Мати… Нехай наше життя завжди буде нерозривне з Тобою і з Тим Життям, яке Ти пригортаєш до свого материнського серця. Пригорни і нас до цього Твого Життя, яким є Ісус.

Нехай і ми станемо для Тебе поєднані в Ньому. Нехай і ми удостоїмося тих обійм, якими Ти Його огортаєш і так прямуємо до того оновлення, яким є сам Господь, задля Якого все і для Якого все і без Якого немає нічого. Амінь.

З’єднаний з Вами в молитві й братній любові у Христі Ісусі,

о. Франціск Онисько ЧСВВ

Протоігумен

Дано 28 серпня 2021 р. Б.

У стіп Мукачівської Чудотворної Ікони Матері Божої

В Мукачівському монастирі Отців Василіян

В празник Успіння Пресвятої Богородиці

[1] «Сіль землі. Йосиф Рацінґер (Венедикт XVI)», розмова з папою Петера Зевальда, в-во Місіонер, 2007, стор. 214.

[2]Novo millenio ineunte, 29.

[3] Інструкція «Почати наново – від Христа»: Оновлена відданість богопосвяченому життю у третьому тисячолітті, 21, Конгрегація інститутів богопосвяченого життя та апостольських спільнот – Рим – 2002.

[4] Там же.

[5] Пор. Інструкція «Почати наново – від Христа», 22.

[6]Vita consecrata, 22.

[7] Пор. там же, 94.

[8] Пор. Інструкція «Почати наново – від Христа», 24.

[9] Пор. там же, 25.

[10] Пор. там же, 26.

[11] Там же, 22-23.

[12]Novo millenio ineunte, 43.

[13] Пор. там же.

[14] Пор. Інструкція «Почати наново – від Христа», 30-32.

[15] Пор. там же, 46.