о. Антоній А. Станканинець ЧСВВ

Деталі: Категорія: Біографії ченців; Опубліковано: Середа, 03 серпня 2011, 17:10; Перегляди: 9845

Отець Антоній Августин Станканинець ЧСВВ

(1905−1999)

„Над вавилонськими ріками,

там ми сиділи й ридали,

як згадували Сіон. (…)

Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду,

Нехай забудеться десниця моя”.

Псалом 137

Народився майбутній монах-василіянин, священик 21 липня 1905 року у м. Ужгороді в сім’ї службовця. Батька звали Дионізій (Станканинець), а матір − Єлизавета (Шнайдер).

Окрім Августина, в його сім’ї були ще три брата:

Йосиф (1907 р. нар.). З 1941 року проживав в Угорщині (Гайдудорог); був греко-католицьким священиком.

Георгій (1910 р. нар.). Проживав у м. Хусті та був викладачем музики.

Іван (1919 р. нар.). В майбутньому лікар. Проживав у м. Берегові.

Августин мав також трьох сестер:

Марія (1909 р. нар.). З 1939 року проживала у Чехословаччині, де працювала вчителькою.

Марта (1912 р. нар.). З 1941 року проживала в Угорщині.

Вероніка (1915 р. нар.). Проживала в одному з сіл Ужгородського району.

У віці сім років Августин поступив вчитися в Ужгородську початкову школу, де закінчив чотири класи. Опісля продовжив навчання в місцевій гімназії, яку закінчив у 1921 році. Наступним кроком був вступ до Чину Святого Василія Великого. Монаше життя розпочав у Мукачівському монастирі оо. Василіян на Чернечій горі. Монаше ім’я обра Антоній.

У 1922 році, ігумен мукачівського монастиря о. Єронім Маліцький ЧСВВ, направив брата Антонія в Лаврівський монастир (Львівська обл.).

У 1925 році, був переведений до Кристинопільського монастиря (тепер м. Червоноград, Львівської обл.).

У 1927 році, о. Протоігумен Львівської Провінції відіслав бр. Антонія на навчання до м. Риму (Італія), де він провчився до 1931 року у Григоріальній греко-католицькій семінарії під назвою „Коллегіум Рутенікум”. Під час перебування в Римі, бр. Антоній в числі 30-ти студентів був присутній на аудієнції з Папою Римським Пієм ХІ, від якого отримав Апостольське благословення.

У 1930 році був рукоположений у священичий сан греко-католицьким єпископом Петром Гебеєм. Своє священиче та монаше служіння о. Августин виконував у Мукачівському монастирі.

З 1934р. по 1935 р., був редактором Василіянського часопису „Благовісник”, в якому друкував також свої статті. Між іншим, під час допитів службами безпеки, о. Станканинцю було пред’явлено № 2-й цього журналу за 1935 рік, де була опублікована його стаття, яка засуджувала комуністичну партію та радянську дійсність.

В період приналежності території Закарпатської України до Чехословаччини, відвідував різні міста і села, де проводив богослужіння та проповідував Слово Боже.

*******************

Мадярське переслідування

У 1939 р. був виселений мадярськими військами з території Закарпаття і поміщений в монастирі у с. Повч (Угорщина), де пробув до 1941 року, після чого знову повернувся до Мукачівського монастиря. Будучи в с. Повчі., Настоятель монастиря Євчак, показав о. Антонію Акт мадярських окупаційних військ, де було зазначено, що Станканинець виселений із Закарпаття за те, бо під час наступу мадярських військ у 1938 році на м. Мукачево, намовляв Чехословацькі війська, щоб вони взяли в полон мадярський танк. Однак такого, по словах о. Антонія ніколи не було.

У лютому 1941 р., був арештований разом з вісьмома співбратами по Чину, серед яких були такі як: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ та о. Діонізій Дребітко ЧСВВ; були між ними також три ієромонахи з Угорщини. Санкціями регентського комісара Закарпатської України Миколи Кузьми, о. Станканинець був висланий, в числі дев’ятьох василіян до Румунії у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Угорська влада звинувачувала даних василіан у анти мадярській діяльності, яка полягала в тому, що василіяни не пропагували мадяризацію закарпатського населення. Після смерті комісара Кузьми М., о. Станканинцю, разом з іншими отцями було дозволено повернутися на Закарпаття у травні 1942 р.

Перед висилкою в Румунську Трансільванію. Будапешт, 1941 рік. Монастир оо. Єзуїтів.

Після повернення на Закарпаття, виконував служіння в Ужгородському монастирі. Однак в скорому часі Протоігумен Вартоломей Дудаш ЧСВВ відправив о. Антонія до Марія-Повчі (Угорщина), де він знаходився до липня 1943 року, після чого знову повернувся до Ужгородського монастиря, в якому пробув до серпня 1944 р.

З серпня 1944 р. по березень 1947 р. проживав у Мукачівському монастирі. був помічником Ігумена; завідував монастирською бібліотекою. За порученням Ігумена о. Івана Сатмарія ЧСВВ, показував гостям цінну літературу, що зберігалася у монастирській бібліотеці. Був викладачем літургіки для монахів.

********************

Радянське переслідування

о. Антоній Станканинець і о. Леонтій Дебель ЧСВВ - Ужгородський монастир - 17.05.1946

Восени 1946 р., за дорученням Ради Міністерства УССР, у Мукачівському монастирі була проведена перевірка бібліотечної літератури, з метою виявлення серед неї книг антирадянського характеру. Оскільки о. Антоній був завідуючим монастирської бібліотеки, як він зізнався під час допитів, − близько сотні примірників, які можна було б поставити під сумнів, сховав до архіву монастиря незадовго до здійснення перевірки. Однак всі книги о. Станканинець сховати не встиг. Перевірка здійснювалася кілька денними візитами держпрацівників. Не раз, отця Антонія заставали за працею у бібліотеці. Врешті, працівники – які до цього часу здійснювали перегляд літератури поверхнево − зауважили, що розміщення книг у бібліотеці змінено і деяких книг бракує. Повторною перевіркою було вилучено з бібліотеки близько 40 книг антирадянського змісту. Це лише заінтригувало ревізорів і в подальшому, з монастирської бібліотеки було вилучено приблизно 5 тисяч книг.

7 квітня 1945 року, за дорученням єпископа Теодора Ромжі, о. Антоній на свято Благовщення Пресвятої Богородиці, відправив богослужіння у с. Тростник, Свалявського району. Перед богослужіннями, о. Станканинець запропонував вірним піти всім разом до православної церкви, яка до недавнього часу належала греко-католикам, і попросити православного священика, щоб той повернув ключі від церкви колишнім власникам. Тридцять осіб згодилися на цей крок. Разом з отцем Станканинцем вони пішли до церкви. Дочекавшись, поки закінчаться богослужіння у церкві, спільнота греко-католиків зайшла всередину до того, як православні почали виходити. о. Антоній одразу попрямував до престолу і попросив у православного священика ключі від церкви. В той час, хтось із православних викрикнув греко-католикам: „Геть із храму!”. Після чого між вірними обох конфесій зчинилася бійка. Два або три чоловіки були побиті до крові. Бійку спинили працівники міліції.

Після відібрання у василіян Мукачівського монастиря, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа, призначив о. Станканинця парохом у с. Сусково, Свалявського району. У цьому селі о. Августин священнодіяв до 5 квітня 1949 року, після чого був заарештований органами державної безпеки. Під час своєї праці у с. Сусково, окрім богослужінь, час-від-часу, особливо у неділі та свята, збирав у себе на квартирі молодь (близько 30 осіб) та проводив з нею релігійні зайняття. На той час, навчання дітей релігії було заборонено. Однак, основуючись на своїх переконаннях та за власною ініціативою, о. Станканинець продовжував релігійну працю між молоддю та старшими греко-католиками, які відмовились перейти на „православ’я”.

Заарештований був за те, що нібито „в квітні 1945 року, з метою насильницького захвату приміщення православної церкви села Тростник, Свалявського району, спільно з куркульськими елементами цього села спровокував реакційну частину греко-католиків на відкриту боротьбу проти православного населення й тоді, під час богослужінь, за посередництвом шантажу та агітації, організував „антирадянську волинку” у цьому ж селі.

В результаті організованої „антирадянської волинки”, учасниками був побитий голова сільради комуніст Н.Н.

На даний час Станканинець, будучи священиком у с. Сусково, проводить нелегальні збори студентської молоді, яку під прикриттям навчання релігії, обробляє в антирадянському дусі”.

Такі дані були записані 30 березня 1949 року в ПОСТАНОВІ на Арешт о. Августина.

Відбиток пальця та особистий підпис о. Августина. 1949 р.

На початку допитів скривав своє перебування в Італії, Румунії та Галичині. Однак, під час наступних в цьому зізнався. Про те, чому скрив своє перебування у вищезгаданих країнах, слідчому сказав наступне: „Виходячи з прочитаних мною статей в радянській пресі про те, що Рим і Ватикан веде ворожу політику по відношенні до Радянського Союзу, я мав намір скрити від розслідування своє перебування в Римі у минулому… про своє перебування у Румунії та в західних регіонах України я змовчав тому, бо не хотів, щоб слідчі цікавилися особами, з якими я там спілкувався, та коли і з якою метою я там був і чим займався”.

Однак, в одному з протоколів допиту, є перелік осіб, з якими отець Антоній перебував за кордоном. Мабуть допити були настирливими!

********************

Карагандинський виправно-трудовий табір

Приміщення колишнього управління Карлагом

о. Антоній Станканинець ЧСВВ, був засуджений на двадцять п’ять років ув’язнення в ИТЛ. Покарання відбував у Карлазі.

Карлаг спочатку дістав назву: "Карагандинський радгосп-гігант ОГПУ", і метою його організації стало створення основи сільськогосподарського виробництва для важкої промисловості Центрального Казахстану. Освоїти грандіозний район Центрального Казахстану – було його почесним та відповідальним завданням.

Умови життя ув’язнених Карлага були важкими. Ось, для прикладу, Акт, складений працівниками-наглядачами Гулага, від 5 лютого 1941 р.: „Ув’язнені розміщені в стандартних бараках. Стіни бараків саманові, внутрішнє устаткування − подвійні нари. Підлоги земляні, зимових рам немає. Бруд, вогкість, печі в бараках опалюються не щодня. У чоловічому бараку температура повітря +4 C, в жіночому +16 C. У багатьох ув’язнених немає постільного приладдя. Баня, пральня дизкамери з причини відсутності палива працюють з великими перебоями. Виявлені масова вошивість, брак білизни, яка не міняється і не стирається. Зимовими речами забезпечене менше 50% ув’язнених. Більшість одягнена не по сезону, на ногах літнє взуття. Кип’ячена вода, як в бараках, так і на роботах відсутня. На роботах немає навіть сирої води. Ув’язнені замість води їдять сніг. Живлення за якістю не відповідає калорійності. Є випадки невиходу на роботу із-за нестачі взуття та одягу. Ув’язнені, такі, що не вийшли на роботу з цих причин, трактуються, як відмовники від роботи, яким видається пайок відмовника, і відправляють в ШИЗО (штрафний ізолятор)”.

(http://www.dobrodel.net/weather.html)

У Карлазі був й третій відділ (пізніше перейменований на перший) – в’язниця у в’язниці, де ув’язненим додавали термін покарання, піддавали тортурам, розстрілювали. У цьому відділі відомою була виїзна колегія Карагандинського обласного суду у складі трьох осіб, звана „трійкою”. Вироки виконувалися на місцях. Засуджених ставили на коліна на край ями, заздалегідь виритої іншими ув’язненими, і стріляли в потилицю. Розстріляні бралися на облік з грифом „Помер”; особисті справи знищувалися.

о. Антоній серед ув’язнених в Карлазі.

Карлаг ряснів, не лише дешевою робочою силою, але й мав міцний мозковий центр. У ньому знаходилися відомі всьому світу вчені, воєначальники, діячі культури, політики, люди духовного звання: єпископи, священики, монахи. Серед цієї верстви в’язнів опинився й отець Антоній Сканканинець ЧСВВ.

Однак, завдяки таким як він, Караганда стала центром Католицької Церкви у Радянському Союзі, отримавши в народі назву „Другого Риму”. Цьому сприяло збільшення чисельності католицького населення (поляків та німців), яке було сюди депортоване. Але основною причиною розвитку католицької віри та практики релігійного життя, становило духовенство.

Отець Антоній потайки відправляв Божественну Літургію, уділяв святі Таїнства. Він став одним з найбільш впливових духовних кадрів, які були необхідні для збереження католицької віри та відродження Церкви в Україні.

Вже в середині 50-х рр. в Караганді було три католицькі церкви, які відкрили без дозволу влади. Однак, діяли вони не довго і протягом 1957 р. всі три були закриті. Доводилось єднатися зі своїми співбратами по Чину, що працювали в умовах підпілля на Україні, та душпастирювати без церковних будівель. О. Станканинець відправляв Службу Божу у домах надійних віруючих, сповідав, катехизував, підготовляв до Хрещення, Вінчання й т.д. Це була велика праця, оскільки десятки років, ув’язнені християни були позбавлені можливості брати участь у Святих Таїнствах Церкви, до якої належали і яку визнавали, хоча й потайки.

В умовах ув’язнення та заслання, о. Станканинець, як і багато священиків в Караганді, стає своєрідною, нелегальною „церквою”, що знаходиться у постійному русі та уділяє Святі Таїнства.

отець Антоній в каплиці. На засланні служив для німців у римо-католицькому обряді.

Указом від 24.03.1956 р., термін покарання отцю Станканинцю скорочено до десяти років.

27 липня 1957 року, він був звільнений з Карлагу, та нажаль, на Україну повернутися йому не дали можливості. Так виглядає, що на Україні він був би більшою загрозою для радянської політики, ніж в Караганді. Вижити пощастило, а ось повернутися пощастило не одразу. Минуло ще багато років заслання, відчуження від рідної землі, народу і Церкви, поки нарешті настала легалізація Греко-Католицької Церкви в Україні.

До того часу, отець Антоній далі продовжував працювати як священик серед депортованих та ув’язнених християн різних національностей. В цілому, його підпільна діяльність у Караганді тривала понад 30 років.

У 1977 році, католицька спільнота Караганди, що нараховувала біля 1500 осіб, переважно німців, врешті отримала офіціальну реєстрацію та дозвіл на будівництво храму. В основі цього храму було закладене жертвенне служіння та мучеництво багатьох священиків та збережена в суворих умовах віра тисячі католиків. Будівництво та освячення церкви в Караганді, зробило її центром католицизму на території Радянського Союзу.

Німецький дослідник Герд Штріккер так характеризує роль Караганди у ті часи: „Регіон Караганди в Казахстані, з, мабуть, півмільйоном депортованих, різних національностей, став центром католицизму в Радянському Союзі, „Ватиканом Радянського Союзу”, як називали місто депортовані. Після смерті Сталіна у 1953 р. відчинилися брами багатьох таборів, які були там розміщені. Серед них було значне число священиків, які після звільнення, ще певний час залишалися в Караганді. Таким чином, в середині 50-х рр. в Караганді було одночасно п’ять-шість, деякий час навіть дванадцять підпільних священиків”.

Серед цих священиків працював також ієромонах Василіянського Чину, о. Антоній Станканинець.

********************

Реабілітація

На рідне Закарпаття, до м. Ужгорода, о. Станканинець повернувся лише у 1991 році, коли був реабілітований й проживав у родичів.

У 1995 році відбулась канонічна візитація усіх підпільних василіан на Україні. Візитацію здійснював тодішній Протоархимандрит Василіянського Чину, о. Ізидор Патрило. За його вказівкою, о. Станканинець був направлений до Бучацького монастиря (Тернопільська область). Навіть у цьому він проявив монаший послух і цілковиту посвяту свого життя вищим цілям.

о. Антоній в Бучацькому монастирі Отців Василіян.

З Ужгорода до Бучача о. Станканинця перевіз о. Павло Райчинець ЧСВВ.

За час перебування у Бучацькому монастирі, його часто навідували отці з Закарпаття.

Цей період був для о. Антонія своєрідною відлигою, прикінцевою весною його монашого життя. Хоча й хворий, немічний, без одного ока, він все ж таки чувся щасливим, адже пережив складні, довгі роки й не зламався. А зараз, у стінах легальної монашої обителі в спокої та безпечній молитві, в чистоті та опіці, він по-новому переживав цінність свого монашого покликання.

о. Павло Райчинець у о. Антонія. м. Бучач, 1996 рік.

Помер о. Антоній 24.10.1999 р. в м. Ужгороді у лікарні.

Похований у Малоберезнянському монастирі св. Миколая на Закарпатті (Великоберезнянський район).

Похорон отця Антонія у Малоберезнянському монастирі

Отець Антоній був єдиним Василіянином Закарпатської Провінції Святого Миколая, якому, після звільнення з ув’язнення не дозволили повернутися на Батьківщину. Було багато його побратимів − василіян, які поверталися й працювали як духовні провідники серед закарпатського населення в умовах підпілля. Без сумніву, звільняючи їх з ув’язнення, радянська влада передбачала фактор підпільної праці.

Наскільки небезпечним вважали о. Станканинця, що не дозволили йому повернутися на Закарпаття після ув’язнення!

Звичайно, що спостерігаючи за його працею на засланні, в умовах, непридатних не лише до душпастирства, але й до нормального існування, можна була припустити, наскільки діяльним він буде на рідних землях, серед братів по Чину й священству, серед населення, якому проповідував та серед якого поширював духовні й моральні цінності.

Починаючи від свого вступу до монастиря, як також, протягом усього свого монашого й священичого життя, о. Антоній відзначався неймовірною дисципліною та незламністю, був людиною слова.

Очевидці – брати-монахи, які пам’ятали його зі спільного життя у Мукачівському монастирі, згадують про нього як про строгого монаха, який не пропускав найменшої поблажливості у виконуванні розпорядку монастиря та монаших правил. Тим не менше, поважали його усі, оскільки бачили в ньому приклад – о. Антоній був строгим насамперед сам до себе.

Мабуть, саме ця строгість та серйозність по відношенні до свого духовного покликання, допомагала о. Станканинцю, залишатися вірним та незламним серед переслідувань, допитів й ув’язнень.

Такі люди назавжди залишаться для нас прикладами вірності, навіть, серед переслідувань й смерті.

В наш час, коли пам’ять про тоталітарні режими поволі затирається, історія життя о. Антонія Станканинця ЧСВВ і йому подібних, пригадує нам правду, яку нам сьогодні мало хто розповість.

Суспільство опиняється під загрозою завжди, коли стає зрадливим й податливим.

Нехай історія життя о. Станканинця стане для нас взірцем вірності та відданості своїй Церкві, Державі, своїй сім’ї й усьому, що для нас має якусь цінність.

Свого часу, Ісус Христос сказав про Івана Христителя ось ці слова: „На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж ви вийшли подивитись? На чоловіка одягненого у м’яку одежу? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палатах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше ніж пророка” (Мт. 11, 7-9).

Що пророкує нам цей звичайний, здавалось би, монах? На що нам звертає увагу його історія? Хто сьогодні зміг би дорівнювати йому?