Чернечий лад і подвиг у Василіянських монастирях в 17-18 ст.

Деталі: Категорія: ІСТОРІЯ; Опубліковано: Вівторок, 08 липня 2014, 12:25; Перегляди: 2764

alt

На основі Правил і Конституцій Василіянського Чину, які були укладені Йосифом В. Рутським (1574-1637) та прийняті на Василіянських капітулах, можемо побачити загальну картину внутрішнього монашого життя у відновлених Василіянських монастирях в 17-18 ст.

Чернечий лад. Кожний монастир мав свій щоденний порядок, що його затверджував Протоархимандрит, беручи до уваги ті праці, які в ньому виконувалися (школа, новіціят, душпастирська праця). Монастирем управляв і доглядав за порядком Настоятель (Ігумен), завданням якого було: давати добрий приклад підлеглим ченцям і дбати про спільне добро, пожвавлення чернечого життя, дисципліну, викорінення провин, плекання чеснот та про апостольську працю між людьми.

В управлінні монастирем Настоятелеві допомагали: Вікарій (заступник), Консультори (дорадники) та інші домові урядовці, як: економ, еклезіярх, захристіян та ін. Фактично кожний чернець відповідав за якусь ділянку монастирської праці. У монастирі щомісяця відбувалася нарада над тими справами, що стосувалися спільного добра й ладу.

Послух Настоятелеві та його помічникам і досить сувора дисципліна – це нові елементи, що їх Митрополит Рутський намагався ввести у відновлену Василіянську спільноту. Ченці були зобовʼязані точно зберігати Загальні й Партикулярні Правила, щоденний порядок та все робити за відома Настоятеля. За непослух і спізнення та за недотримування Правил були строгі кари. Наприклад, за спізнення до хору чи до рефектаря, чернець мав постити «до визначеної години наступного дня». За великі провини, всім відомі, переважно моральні, Настоятель мав право саджати проступників до монастирської вʼязниці, навіть на хлібі й воді. Такі вʼязниці мали бути, по змозі, в усіх монастирях.

alt

Василіянський монастир в Пінську

Чернеча спільнота, на зразок західних Чинів, складалася з двох окремих груп: священичої (тобто із священиків і тих, що приготовлялися до священства) та з братів-помічників. Між ченцями-священиками (ієромонахами) також була різниця: здібні проходили вищі студії, а менш обдаровані не вчилися ані догматичної теології, ані моральної. Цих останніх висвячували на священиків, з призначенням «до хору». Вони, зазвичай, мали гарний голос і відправляли богослужіння, але не продовідували, не сповідали, ані не виконували жодних важливіших обовʼязків. Ті, що мали вищі студії – сповідали, проповідували, навчали, допомагали єпископам та були Настоятелями. Тут була ще одна різниця, яка на тодішні часи відігравала дуже важливу роль, а саме: були ченці із шляхетських і нешляхетських родин. На єпископства та на інші церковні достоїнства призначалися, майже виключно, ченці, що походили з видатних родів, які тоді, на жаль, вже були майже всі златинізовані.

Брати-помічники виконували різні ремесла, потрібні для чернечої спільноти. Вони були кравцями, шевцями, столярами, кухарями і т.п. Настоятель, зазвичай, звільняв їх з більшої частини хорової молитви, щоб вони могли виконувати потрібні для спільноти праці.

Коли хтось зголошувався до монастиря, то Настоятель з Консульторами намагалися збагнути, чи він гідний бути прийнятим, та чи здібний до науки. Тих, що зголошувалися на братів-помічників треба було приймати лише стільки, скільки їх було потрібно до виконування монастирських обовʼязків. Прийняті до Чину відбували духовний вишкіл у спільному Новіціяті. Духовний вишкіл ченців священицької групи тривав один рік, а братів помічників – два роки. Після вишколу молоді ченці складали торжественну Довічну професію (присягу) обітів: убозтва, чистоти й послуху. Ті, що приготовлялися до священства, до трьох обітів додавали ще 4-ий обіт: «не шукати жодних гідностей у Чині чи поза ним, як єпископства, архимандритства тощо». Брати помічники також складали 4-ий обіт: «не старатися про священство». Після професії обітів ніхто з Чину не міг виступити. Тільки зовсім непоправних ченців з Чину виганяли, але, все ж таки, з обітів їх не звільняли. Якщо якийсь чернець тікав з монастиря, то державна влада його розшукувала, а знайшовши, карала й приводила назад до монастиря.

alt

Василіянський монастир в Могилеві

Чернеча одежа складалася з чорної ряси, яка сягала до кісток ніг, і була зшита з усіх боків; мала вона вузькі рукави та комір, широкий на два пальці. На голову ченці в хорі і в трапезі накладали каптур, а підперізувалися поясом з чорного полотна. Ряса братів-помічників була трохи коротша, щоб не заважала їм під час праці. По рясі священики й ті, що приготовлялися до священства, у неділі й свята зодягали до хору мантію й каптур, а брати помічники – тільки каптур. Волосся на голові ченців священичої групи мало сягати до коміра; брати-помічники носили довше волосся (нижче коміра), але не могли вистригати собі на голові т.зв. «корони», як це робили священики й ченці-студенти. Бороди не можна було стригти, а тільки її рівняти.

alt

Василіянський монастир у Вітебську, 1868 р.

Молитви й побожні практики: Найважливішим зайняттям по всіх монастирях залишилась традиційна хорова молитва, тобто «церковне правило». Лавришівська капітула (1621 р.) наказувала: «Хочемо, щоб усі публічні богослужіння відправлялися в хорі». І Василіяни в 17 і 18 сторіччях їх відправляли в такому порядку:

На світанку (о год. 4-й) починалася Північна, а за нею наступали: Утреня і Час 1-й.

Коло 10-ї год. ченці відправляли Часи (3-й і 6-й) та брали участь у співаній Святій Літургії, яку служив Настоятель або його заступник.

Після обіду, о 15-й год., правилися Час 9-й і Вечірня.

По вечері Настоятель або його заступник служив Повечірʼя, після якого ченці просили прощення за щоденні провини.

На початках єдиною новизною на ті часи було хіба те, що Василіяни приступали до Святого Причастя щонеділі й свята, а сповідалися бодай раз у тижні. Західні практики у відправлюванні Св. Літургії почали зʼявлятися трохи пізніше. У протоколі Віленської капітули 1650 р. читаємо, що нові обряди почали вводити, переважно, «простаки». І хоч василіянські капітули, Настоятелі й ієрархія боролися проти нововведень, то, по якомусь часі, вони їх офіційно приймали, як традицію.

У своїх Правилах Митрополит Рутський до традиційної хорової молитви додав різні побожні практики, що їх тоді ревно виконували західні ченці, зокрема після Тридентського собору. Ті практики не були зовсім чужі на Сході (наприклад: духовне читання, розважання, тобто роздуми з молитвою, іспит сумління тощо), але східні ченці переважно не виконували їх спільно щодня, в точно визначеній годині та згідно з точно визначеними методами, як це робили західні. По Василіянських монастирях на такі побожні вправи був спеціально відведений час. Усе починалось і закінчувалось на голос дзвінка, а Вікарій наглядав, щоб усі робили те, що було встановлене в щоденному порядку.

Найважливіші щоденні побожні вправи були ось які:

півгодинне розважання,

читання духовних книжок протягом 15-х хвилин, як також читання в рефектарі (по-словʼянському, по-латинському й по-польському).

Ввечері, після Повечірʼя, ченці посвячували 15 хвилин на іспит сумління.

Коли ченці приступали до Св. Причастя, то після нього було півгодинне благодарення (подяка).

Крім того, в більших домах Настоятель або хтось ним призначений, подавав духовні науки, т.зв. екзорти.

alt

Василіянський монастир в Жировичах, 1865 р.

Чернече життя у Василіянському Чині на початку було досить строге. Митрополит Рутський писав до Риму у 1622 р., що Чин зʼєднаних ченців Св. Василія – Пресвятої Тройці, перевищає всі латинські Чини в Польському королівстві своєю суворістю, бо вони «ніколи не їдять мʼяса і мають багато постів, яких точно дотримуються». Рутський за всяку ціну хотів зберегти в оновленому Чині давній звичай, щоб ченці ніколи не їли мʼяса. Тому, на його ж таки прохання, папа Урбан VIII своїм листом з 1625 р. наказав Василіянам, щоб вони стримувалися від мʼясних страв, а Лавришівська капітула (1626 р.) загрозила переступникам церковною клятвою. Цей звичай зберігався аж до 1667 р., коли-то Митрополит і Протоархимандрит Гавриїл Колєнда дозволив ченцям їсти мʼясо в неділю, вівторок і четвер, з огляду на те, що цей припис спричинював багато труднощів для активних ченців.

Різні покутничі практики –дуже поширені в той час – практикувалися і по василіянських монастирях, як наприклад, самобичування, ношення волосяниці, залізного пояса тощо. Однак, на такі приватні покутничі практики чернець мусів мати дозвіл від свого духовного провідника чи сповідника.

Слід відзначити, що спосіб життя, багато звичаїв, а навіть чернечий одяг, введені на початку реформи, в основному збереглися у Василіянському Чині Св. Йосафата і до нинішніх часів.

ДЖЕРЕЛО: