Перша Василіянська Капітула – 1617 р.

Деталі

Категорія: ІСТОРІЯ

Опубліковано: Понеділок, 22 червня 2015, 19:30

Автор: Адміністратор

Перегляди: 4154

На першій Василіянській Капітулі, яку скликав Митрополит Рутський в Новгородовичах, на Білорусі, 20-26 липня 1617 р., відбулася реорганізація східного чернецтва в Київській митрополії та заснування «Чину св. Василія Великого», на зразок західних Чинів.

1617 року чернеча спільнота митр. Рутського і Йосафата Кунцевича мала вже пʼять монастирів: Вільно, Битень, Жировиці, Новгородок і Мінськ, в яких проживало коло сто ченців, що здійснювали первісний план Рутського, працюючи над відродженням Церкви й освітою народу. У Вільні, Новгородку та в Мінську відкрито школи для дітей, у Жировицях відновлено відпустове місце, а в Битені розпочато духовну школу для вступників, у якій того року, під проводом оо. Єзуїтів, закінчила духовний вишкіл перша група ченців.

Маючи вже певний склад осіб і монастирів, митр. Рутський уважав, що настав час організаційно оформити свою чернечу спільноту. З цим наміром він скликав настоятелів з вищезгаданих 5-х монастирів і деяких видатніших ченців на першу чернечу капітулу до свого родинного маєтку в Новгородовичах, на Білорусі. З протоколу довідуємось, що наради тривали від 20-го до 26 липня 1617 р. На засіданнях головував митр. Рутський, який запросив до помочі двох Єзуїтських богословів, «щоб мати задовільну інформацію про те, що діється в інших упорядкованих Чинах... Вони не були покликані на те, щоб спільно з нами вирішувати справи, але, щоб сказати свою гадку, якщо будуть запитані». На тій капітулі був присутній і архимандрит Йосафат Кунцевич, якого митр. Рутський тоді поставив на помічника Полоцькому архиєпископові.

У своїй вступній, промові Митрополит пояснив ченцям, що запланована ним реформа має на меті насамперед славу Божу та, що вона «є засобом для виправлення духовного стану (у Церкві), якого інакше виправити не можливо, як тільки через віднову Чину; зокрема в грецькому обряді, в якому на всі церковні пости беруться особи з Чину» (На Сході єпископів, найчастіше, вибирали з ченців. У Київській митрополії й на Московщині помалу ввійшло в традицію, що єпископом міг бути тільки чернець).

Митрополит вважав, що східне чернецтво творить один «Чин Святого Василія Великого». Тому свою чернечу спільноту він уважав тільки конгрегацією (тобтомалим згуртуванням) того «єдиного східного Чину св. Василія В.». У своїх листах до Риму він її називав «Віленською Конгрегацією Св. Тройці», залишаючи одночасно й назву «Чин св. Василія Великого». Обидві назви прийнялися і до 1743 р. вживалися для означення ченців, зреформованих митр. Рутським (У римських документах обидві назви виступають у різних варіантах, звичайно, з додатком «руський»: Руський Чин св. Василія Великого, Руська Конгрегація Пресвятої Тройці; Руські ченці св. Василія Великого Віленської Конгрегації Пресв. Тройці, Руські зʼєднані ченці св. Василія тощо).

У дійсності, на тій першій капітулі, митр. Рутський зреорганізував східне чернецтво в Київській митрополії та заснував «Чин св. Василія В.», на зразок західних Чинів.

Головні риси нового Чину можна звести до кількох пунктів:

1. Відновлені монастирі будуть між собою обʼєднані і творитимуть одне чернече тіло, тобто Чин. Ченці цього Чину зберігатимуть Загальні та Партикулярні Правила, укладу митр. Рутського, як також Капітульні Конституції.

2. На чолі Чину стоятиме митрополит, який дбатиме про його зростання. Для митрополита також треба буде укласти правила, щоб його повновладдя не шкодило Чинові.

3.Хоч митрополит буде найвищим настоятелем Чину, то всередині ним керуватиме протоархимандрит, якого капітула (чернечий збір) вибиратиме на довічність (до смерті) з-поміж звичайних ченців, але він не може бути єпископом. До нього належатиме скликати що чотири роки генеральну капітулу та відвідувати монастирі, наглядаючи чи місцеві настоятелі й ченці зберігають правила Чину.

4. Протоархимандритові помагатимуть управляти Чином чотири консультори (дорадники), вибрані генеральною капітулою до смерті. Коли котрийсь із них помре (або стане єпископом), протоархимандрит і три консультори виберуть четвертого, який виконуватиме цей обовʼязок до нової генеральної капітули, яка може його потвердити або обрати іншого. Консультори мешкатимуть уголовніших монастирях, або недалеко один від одного. Вони, на випадок конечності, можуть бути настоятелями домів.

5. Поодинокими монастирями управлятимуть ігумени, яких протоархимандрит, за радою своїх консульторів, призначуватиме на чотири роки. До них належатиме дбати про домовий лад і порядок та про здобування душ ближніх. Довічних архимандритів, яких назначував король чи патрон монастиря, митр. Рутський хотів тоді скасувати, але це йому не вдалось.

6. Генеральну капітулу скликатиме сам протоархимандрит, без митрополита, що чотири роки, а то й скоріше, якщо буде потреба. Якби протоархимандрит помер, то генеральним вікарієм (тобто настоятелем Чину) буде його сповідник. У цьому випадку митрополит має негайно скликати ген. капітулу для вибору нового протоархимандрита.

7. Чин та ієрархія повинні бути нерозривно зʼєднані. Митр. Рутському доручено постаратися в короля привілей, щоб митрополитами були тільки ченці з нового Чину, а тоді митрополит, у порозумінні з протоархимандритом і консульторами Чину, обиратиме єпископа-помічника з правом наступництва на митрополію. Також необхідно подбати про те, щоб єпископами були тільки зреформовані Василіяни. Митрополитові й кожному єпископові протоархимандрит призначить досвідченого ченця, який буде допильновувати, щоб і вони вели чернечий спосіб життя.

Найважливіший пункт нового устрою – це централізація, бо досі монастирі в Київській митрополії не були між собою зʼєднані і не мали одного керівництва. Митр. Рутський ще від 1605 року мріяв про зорганізоване чернецтво, щоб таким чином піднести релігійне життя у Зʼєднаній Церкві. З централізації монастирів під одним головним керівництвом послідовно виникли нові потреби: спільні правила, спільні капітули-наради, візитація монастирів тощо. У цьому ділі митр. Рутського деякі автори вбачають тільки західний вплив, але слід відзначити, що своєрідна централізація не чужа думці св. Василі» Великого.

Другий цікавий елемент того устрою – це стисле поєднання Чину з ієрархією. У ньому збережено східний звичай вибору церковної ієрархії з ченців, однак з тією різницею, що на капітулі висловлено побажання вибирати єпископів і митрополитів тільки з відновлених Василіян. Митр. Рутський уже від 1613 р. представляв королеві на єпископства лише своїх ченців, а 1635 р. вистарався в короля Володислава IVпривілей, щоб митрополитами й єпископами були тільки зреформовані Василіяни. Таким чином здійснився один із головних пунктів первісного задуму Рутського, ще з 1605 р., щоб єпископські й архиєпископські катедри замістити особами, «які знатимуть своє завдання, чого вони прийнялися, що підтримують, і як на тім пості мають поводитися.

Митрополита поставлено на чолі Чину, щоб він міг вийняти з-під влади єпископів монастирі, що були в їхніх єпархіях. Незалежність монастирів від єпископів мала на меті скріпити Василіянський Чин усередині Зʼєднаної Церкви та зробити його оновлюючою силою. Але пізніше виникло чимало непорозумінь між Чином і наступними митрополитами, бо ані митр. Рутський, ані наступні генеральні капітули не уклали для митрополита жодних правил, «щоб їхнє (митрополитів) повновладдя не шкодило Чинові».Це зроблено щойно в 1686 році, з наказу Апост. Столиці.

Крім внутрішньої злуки та поєднання з ієрархією, оновлений Чин мав дбати і про «душі грецького обряду». І це митр. Рутський намагався влити в серця своїх ченців уже на першій капітулі. Представляючи їм нові правила, «що їх він сам списав з творів св. Василія В.», митрополит пояснював, що часи змінилися, і треба «було деякі правила укласти, яких не потребували тодішні часи (св. Василія В.)». Тепер, говорив він, «крайня потреба душ, які загибають у нашому обряді, вимагає дбати не тільки про власне духовне життя, але й про світських людей». Послідовно з тим, перша капітула була проти того, щоб засновувати монастирі в безлюдних місцях.

Повертаючись до постанов першої Василіянської капітули 1617 р., слід відзначити, що на ній видано деякі розпорядження стосовно одягу, шкільництва та внутрішнього ладу. Однак, тоді не вирішено всіх питань. Бракувало правил для протоархимандрита та для інших урядовців у Чині, для внутрішнього правопорядку, як також правил для митрополита й єпископів. Тому, поки не здійснено цілковитої реформи, протоархимандритом залишився до 1626 року сам митр. Рутський, а йому допомагав т. зв. генеральний вікарій (Генерального вікарія перший раз вибрала Лавришівська капітула 1621 р. Ним став о. Іван Дубович. Він мав візитувати раз у рік кожний монастир і пильнувати, чи зберігаються Правила й Конституції Чину).

Після чотирьох років, у червні 1621 р., митр. Рутський скликав до Лавришова, на Білорусі, другу капітулу, на якій укладено багато правил, що стосувалися внутрішньої дисципліни.

Головна фаза укладу Капітульних Конституцій і Правил закінчилася щойно в 1623 р., на третій з черги капітулі, що відбулася в Руті – родинному домі митр. Рутського. З короткого протоколу цієї капітули довідуємося, що на ній переглянуто досі укладені правила й конституції та додано до них дещо нового. Цю капітулу митр. Рутський прискорив на два роки з огляду на загрозу переходу деяких Василіян до латинських Чинів, на латинський обряд. А причиною таких заворушень серед Василіян був страх перед переслідуваннями, бо тоді православні сильно підбурювали козаків, щоб нападали на зʼєднаних. У 1618 р. вони втопили в Дніпрі Василіянина о. Антонія Грековича, а в 1622 р. побили майже на смерть 4-х Василіян, що їх митр. Рутський вислав до Києва на постійне перебування при соборі св. Софії (Довший час вони були увʼязнені в одному монастирі, терплячи голод і холод, і вже вважали, що вони загинули). Крім того, тоді поширювалися чутки, що Зʼєднану Церкву (Унію) невдовзі скасують, а всіх зʼєднаних переведуть на латинський обряд. Ця поголоска мала свою основу, бо 1622р. деякі польські єпископи внесли таку пропозицію до Риму.

Тому на капітулі в Руті 1623 р. вирішено, що кожний чернець мав скласти перед виставленими Найсв. Тайнами наступну присягу:

«Я, Н.Н., обіцюю й обітую Господу Богу в Тройці Святій єдиному перебувати в грецькому обряді та в єдності з Римською Церквою постійно, аж до моєї смерті, в монастирях Чину, під управою нашого протоархимандрита й під його послухом, а Чинові й обрядові бути вірним та їх любити. Так мені, Боже, допоможи».

Таку присягу напевно склав і Йосафат Кунцевич, який був на тій капітулі та приєднав до Василіянського Чину ще три монастирі Полоцької єпархії: Полоцький, Черейський і Могилівський.Кілька місяців пізніше, 12 листопада 1623 р., Полоцький архиєпископ і співініціятор реорганізації чернецтва постраждав мученицькою смертю. Своїм святим життям та своєю мученицькою смертю, що його піднесла на престоли, св. Йосафат не тільки підбадьорив знеохочених і застрашених Василіян, але й усіх вірних Зʼєднаної Церкви. Він немов поклав свою печать – печать Святого, на новозаснований Чин та став прикладом майбутнім поколінням Василіян.

Крім моральної опори, тобто св. Йосафата, Василіянський Чин мав ще й солідне законодавство митр. Рутського, яке було навіяне духовністю св. Василія В. і його ж власною.

ДЖЕРЕЛО:

• НАРИСИ ІСТОРІЇ ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ СВЯТОГО ЙОСАФАТ, В-во ОО. Василіян, Рим – 1992.
• Фото: Василіянська церква Свв. Бориса і Гліба в Новгородовичах (18-20 ст.).

• < Попередня
• Наступна >