Олександр Духнович і Василіяни

Деталі: Категорія: ІСТОРІЯ; Опубліковано: П'ятниця, 30 грудня 2011, 22:15; Перегляди: 3662

Олександр Духнович і Василіяни

о. Атаназій Пекар ЧСВВ

Вчитуючись в історію Базиловича, в якій автор звеличив Василіянський Чин, в серці нашого незабутнього Будителя, Олександра Духновича, збудилося щире бажання духовно піднести цей славний колись Чин і заохотити його членів до ревної праці над релігійно-культурним відродженням свого занедбаного народу. Тому він щиро допомагав закарпатським василіянам де і як тільки міг. За ласкаву його допомогу і добродушне ставлення до василіян, на соборі 1856 р. монаша братія однодушно прийняла його до заслуг Чину, тобто його ім'я було внесене у список добродіїв Чину, за яких ченці щодня проказували подячні моління, а одночасно йому було надане почесне ім'я − Співбрата. З того часу Духнович вважав себе «членом Василіянського Чину», а в своїм листуванні з василіянами він обов'язково підписувався − Брат Духнович.

В останньому своєму листі до протоігумена Олексія Галичковича, вже перед самою смертю, Духнович писав: «Я вже шість місяців страждаю на водянку, а від чотирьох місяців вже й не сходжу з ліжка. Бідний я і страждаюча людина, тож моліться за мене, щоб Господь Бог змилувався надо мною!». Свого ж листа, писаного вже чужою рукою, закінчив такими словами: «Пам'ятайте на Брата Духновича!».

Василіяни не забули за свого «Брата Духновича» і після його смерті не перестали молитися за упокій його душі, а його портрет завжди висів на видному місці Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева, де він за життя час від часу приїжджав на відпочинок. Отці Василіяни ще й сьогодні не забувають свого добродія, що так багато причинився до їхнього відродження в половині XIX ст.

Дружнє знайомство і спілкування Духновича з василіянами розпочалося 1842 р. під час монашого собору на Чернечій горі під головуванням Мукачівського єпископа Василія Поповича (1838-1864), на якому Духнович, будучи в тому часі консисторським нотарем Мукачівської єпархії, сповняв обов'язки секретаря. Його знайомство з василіянами значно поглибилося 1848 р. під час Краснобрідського собору, що його Духнович очолював як уповноважений Пряшівського єпископа Йосифа Ґаганця (1843-1875). Саме тоді він носився з думкою закупити ужгородську друкарню Елінгера та запрягти монашу братію при Мукачівському монастирі до друкарської праці для поширення рідного слова в народі. Нововибраний на соборі протоігумен Яків Бованкович († 1854) погодився з думкою Духновича, але під умовою, що єп. Попович виклопотає урядове позволення на відкриття друкарні й забезпечить її усім устаткуванням.

Мукачівський єпископ Василій Попович (1838-1864)

Через повстання А.Кошута (1848-1849) справа друкарні затягнулася, так що Духнович щойно літом 1851 p. мав можливість приїхати до Ужгорода, щоб полагодити справу друкарні з єп. Поповичем, який все ще знаходився під строгим поліцейським наглядом. Єпископ прихильно поставився до задумів Духновича щодо друкарні, однак мусів одержати ще й згоду консисторії. Відкриваючи засідання консисторії, на яке був запрошений також і Духнович, єпископ помітив у залі нарад агента тайної поліції. Тому справу заснування друкарні він дипломатично замовчав, а під розгляд консисторії подав тільки один з подружніх випадків.

Почуваючись ображеним, Духнович таки домагався слова. Однак єпископ, відчуваючи загрозу його ув'язнення, запитав його полатині, чи він як канонік іншої єпархії має довірчого листа від свого владики. Коли ж Духнович взявся пояснювати, що, будучи загально знаним в Ужгороді, він не відчував потреби в довірчому листі, то Попович рішуче заявив: «Без довірчого листа ми не приймаємо від вас жодної пропозиції!» − і з цими словами залишив зал. Обурений виступом єп. Поповича, якого він вважав своїм другом, Духнович ще того самого дня виїхав з Ужгорода, щоб уже більше «ніколи не повертатись до міста, в якому він від дитинства був вихованим».

Однак скоро виявилося, що єп. Попович був правий. Духнович щойно виїхав з міста, а вже жандармерія пригнала за ним на Цегольнянську парафію, де він перебував, щоб його як «бунтівника» і «московського агітатора» ув'язнити. Не знайшовши Духновича в Цегольні, вони підозрівали, що він переховується в єпископа. Тож шеф поліції Янке негайно написав до єпископа листа, домагаючись видати в руки поліції «каноніка Дуновича» (Так!). Оскільки ім'я Духновича було подане неправильно, то єпископ спокійно заявив, що такого каноніка він не знає, ані ніхто під таким іменем його не відвідував. Так ото обачним своїм поводженням єп. Попович врятував Духновича від певного ув'язнення, хоч той, не перевіривши як слід справи, з обуренням осудив владику.

Я навмисне навів випадок Духновича щодо друкарні в подробицях, щоб раз і назавжди змити з лиця заслуженого єп. Поповича тавро «зрадника»чи навіть «ренегата», яким деякі наші літературознавці його поспішно затаврували тільки на основі «Записки» подразненого Духновича без її критичної перевірки. Тим більше безпідставним є твердження деяких, що, мовляв, саме єп. Попович «перешкодив справі заснування української друкарні». На ділі Мукачівський владика турбувався відкриттям друкарні при Мукачівському монастирі до самої смерті, про що свідчить його листування з наступниками Якова Бованковича, тобто з протоігуменом О. Галичковичем (1854-1863) і І. Зельним (1863-1866). Та, на жаль, пожар Мукачівського монастиря (1862) і нагла смерть Поповича перешкодили здійсненню його благородних задумів.

Повертаючись до стосунків Духновича з василіянами, слід підкреслити, що повне зближення і його відчуття приналежності до Василіянського Чину зродилось у його серці в 1856-1858 pp. під час канонічної візитації закарпатських василіян єпископом Й. Ґаґанцем, якому Духнович товаришив як довірений помічник і секретар.

У половині XIX ст. настав великий занепад чернечого життя в цілій Австро-Угорській монархії. Тож літом 1852 р. папа Пій IX (1846-1878), для відновлення монашого життя, зарядив канонічну візитацію всіх чернечих згромаджень. Апостольським візитатором ченців для Мадярщини, до якої в тому часі належало також і Закарпаття, був призначений кардинал-примас Іван Сцітовський (1849-1866). Тож на початку 1854 р. він уповноважив Пряшівського єпископа И. Ґаґанця перевести канонічну візитацію закарпатських василіян. З певних причин єп. Ґаґанець, у супроводі Духновича, відбув повірену йому візитацію щойно у вересні 1856 року.

Головним призначенням візитації було перевірення й пристосування до нових обставин монаших правил, що їх Духнович, на бажання владики, накреслив вже заздалегідь. У списаних Духновичем Правилах так і відчувається його задушевне бажання піднести закарпатських василіян на висоту їхнього звання й причинитися до відродження їхнього подвигу. Під час візитаційного собору, який відбувся в Мукачівському монастирі від 18-го до 27-го вересня 1856 p., монаша братія радо прийняла списані Духновичем Правила і з вдячності приєднала його до заслуг Чину, надаючи йому також і почесну назву − Співбрата. З того часу взаємини Духновича з василіянами набрали характеру правдивої сердечності і, вживши слів о. Кінаха, відіграли «роль сонячних променів та вітряного леготу для душі, яка багато терпіла, часто хвилювалася та завжди великого бажала».

Після повороту до Пряшева єп. Ґаґанець без зволікання вислав кардиналу Сцітовському звіт завершеної візитації, враз із собором прийнятими Правилами, і просив остаточного їхнього затвердження. Кардинал не тільки що без найменшого вагання затвердив прислані йому Правила, але негайно їх і опублікував латинською мовою.

Почуваючись уже «членом св. Чину», Духнович зразу взявся до перекладу Правил на церковнослов'янську мову й постарався, щоб вони вийшли друком у Ставропігійській друкарні у Львові. Тож уже наприкінці травня 1858 р. єп. Ґаґанець у супроводі Духновича знову вибрався до Мукачівського монастиря, щоб проголосити затверджені Правила і урядово завершити повірену йому канонічну візитацію. При цій нагоді були порушені ще й деякі важливі справи Чину, особливо питання виховання монашого доросту.

Єпископ Ґаґанець здійснив повірену йому канонічну візитацію закарпатських василіян з таким великим успіхом, що кардинал Фрідріх Шварценберґ, примас Австрії (1850-1885), довірив йому звізитувати також і Василіянський Чин у Галичині. Так ото від 11 до 14 серпня того самого 1858 p., єп. Ґаґанець в товаристві Духновича та свого секретаря о. В. Ладомирського відбув канонічну візитацію галицьких василіян. Візитація галицьких монастирів дала Духновичу добру нагоду відновити давні свої знайомства з галицькими народними й культурними діячами та нав'язати ще й нові. Тому й не дивно, що «задушевні вітання Духновича у Львівському Народному домі, витиснули в його очах сльози великої радості». Ось так, завдяки василіянам, між закарпатськими й галицькими українцями знову відновилися культурно-релігійні взаємини, чого мадяри найбільше й боялися.

Однією з головних причин занепаду закарпатських василіян був великий брак покликань до монашого життя. Тому під час канонічної візитації монаша братія на пропозицію Духновича вирішила розбудувати Краснобрідський монастир і примістити в ньому новіціят, тобто школу для гідного виховання кандидатів у ченці. Саме тоді Духнович запізнався зі священиком Іполітом Терлецьким, родом з Волині, який на початку 1857 р. принагідно опинився в Пряшеві. Будучи доктором медицини й богослов'я, він своєю велемовністю скоро зумів здобути собі довір'я простосердного Духновича, який, між іншим, звірився йому також і про брак виховання монашого доросту. Терлецький, побачивши добру нагоду знайти собі певне пристановище, згодився постригтись у ченці та прийняти обов'язки вихователя кандидатів до монашого подвигу.

Захоплений появою Терлецького, Духнович притьмом поручив його протоігумену Галичковичу, заявляючи: «Д-р Іполіт Терлецький, вчена й досвідчена людина, охочий вступити до св. Чину. Тож прийміть його з обома руками, він же ж буде на велику користь і славу василіян, як теж і здібним виховником молодого покоління». Галичкович, уповні довіряючи своєму щирому другові, вже 18 травня 1857 р. постриг Терлецького в ченці, надаючи йому монаше ім'я Володимир.

Авантюрна вдача Терлецького скоро виявилася, і він вже на початку 1858 р. покинув монастир, щоб дістатись до Галичини. Духновичеві стало прикро, що Терлецький «не відповів своєму високому покликанню та його великим надіям». Тож, виявляючи свій жаль, він писав до Галичковича: «Чоловік розмишляє, але Бог розпоряджає! Хто привик світом волочитись, то йому тяжко всидіти в монастирі».

Однак Терлецькому не вдалося перейти до Галичини і він був вимушений повернутися до монастиря на Чернечій горі та продовжувати свій новіціят, тобто правилами приписане однорічне випробування для вступників.

Наприкінці травня 1858 р. єп. Ґаганець знову прибув до Мукачева, щоб проголосити новосписані й кард. Сцітовським затверджені Правила. При цій нагоді монаша братія прийняла пропозицію Духновича, щоб розбудувати Святодухівський монастир у Красному Броді та примістити в ньому новіціят для виховання монашого доросту. Терлецький знову потрапив придобритися Духновичу, який остаточно вплинув на братію, що позволила Терлецькому протягом вісьмох днів скласти монаші обіти та перебрати на себе обов'язки учителя вступників. А що розбудова Краснобрідського монастиря ще не була закінчена, то тим часом ієромонаха Терлецького призначено до послуг при Малоберезницькому монастирі.

Після завершення розбудови монастиря, 1860 р. був відкритий у Красному Броді новіціят під керівництвом Терлецького, якого з цієї нагоди Духнович врочисто вітав окремим віршем. На жаль, надії Духновича на поміч Терлецького у вихованні василіянської молоді не здійснилися, бо «вчений» Терлецький, через брак особистого духовного загартування та нестачі монашого духу, не зумів надихнути вступників любов'ю до монашого життя. Тож уже під час першого року новіціяту із сімох кандидатів у монастирі залишився тільки один послушник, який незабаром також повернувся у світ.

1861 р. Апостольський нунцій звернувся до єп. Ґаганця, чи закарпатські василіяни не змогли б вислати кількох своїх монахів на місійну працю до Болгарії. Духнович зразу захопився ідеєю місійної праці між болгарами, що її поділяв також і Терлецький, бо йому знову всміхалася нагода мандрів. Тож, уповні занехаявши новіціят, він зайнявся справою болгарських місій. Однак з його задумів нічого не вийшло, бо закарпатські василіяни не могли вислати достатнє число місіонерів, тож Апостольська Столиця вислала до Болгарії інших ченців. Це настільки роздратувало Терлецького, що він знову подався в мандри й нарешті дістався до Галичини, де придався до боротьби за чистоту східного обряду.

Дізнавшись відтак про смерть Духновича, якого поважав як свого щирого покровителя, на початку 1866 р. Терлецький повернувся до Красного Броду, але тільки як звичайний монах, призначений до обслуги монастирської церкви. Після кількаразової мандрівки по Галичині йому грозило ув'язнення мадярською поліцією, тож під кінець 1871 р. він остаточно тайкома покинув Закарпаття, щоб вже більше не повертатися.

На пам'ятку свого перебування в Красному Броді Терлецький списав досить докладну історію монастиря, яка появилася друком в Літературному Збірнику Галицької Матиці на 1870 рік. Опісля, опинившись у Києві, перейшов на православ'я і, перебуваючи у Святомихайлівському монастирі, опублікував невеличку брошуру про національне відродження закарпатських українців у половині XIX ст., в якій висунув також і великі заслуги «щирого свого друга» Духновича.

«Добро св. Чину Духновичу лежало на серці», тому він не переставав вишукувати й поручати гідних кандидатів до монашого подвигу, про що свідчать численні його листи до протоігумена Галичковича. Одним з найвизначніших кандидатів, на якого Духнович вплинув, щоб вступив до василіян, був чабинський юнак − Олександр Кралицький, який при постриженні прийняв монаше ім'я Анатолій.

Під час свого навчання в Пряшівській гімназії Кралицький часто бував у Духновича, дім якого був завжди відкритим для бідних селянських хлопців, яким він щедро допомагав у їхній нужді і був готовий ділитися з ними останнім куском хліба.

«Батько Духнович», як вони його називали з вдячності, кормив їх «не самим тільки хлібом» (Мт. 4, 4), але й словом заохоти до набування знань, щоб опісля були здібними посвятитися культурній і освітній праці серед свого бідного народу.

Духнович скоро збагнув письменницький хист у Кралицького, тому заохочував його братися за перо. Тож уже 1847 р. Духнович помістив його оповідання: «Образ жизни» у своїй Книжниці читальній для начинаючих. Кралицький, однак, мріяв вступити до монастиря, бажаючи вповні посвятитися Богові. Духнович, що вже тоді носився з думкою втягнути закарпатських ченців до культурно-освітньої праці, підтримав задушевне бажання ідейного юнака, який зразу після закінчення гімназії, літом 1851 p., вступив до Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева. Це ясно випливає зі слів присвяти, записаних Духновичем на рукописному своєму збірнику «Діло от безділія», що його він перед своєю смертю вручив Кралицькому: «Я тебі, мой друг, назначил начала жизни».

Після завершення богословських студій в Ужгородській єпархіальній семінарії Кралицькому, задля молодого його віку, відстрочено священицькі свячення на один рік. Тож дочасно його призначено до монастирської школи в Красному Броді, щоб навчав дітей катехизму. Духнович часто відвідував Краснобрідський монастир, що дало Кралицькому добру нагоду відновити давні взаємини з «Батьком Духновичем». І саме Духнович заздалегідь постарався про те, що єп. Ґаґанець 1858 p., під час Великого посту, висвятив Кралицького на священика. їхні дружні взаємини відтак продовжувались до самої смерті незабутнього «Батька Духновича».

Після смерті Духновича Кралицький був першим з письменників, який списав його обширний життєпис, що появився 1866 р. на сторінках «Місяцослова», разом з фотографією Будителя. На сторінках того ж «Місяцослова» Кралицький оприлюднив також деякі уривки з подарованого йому Духновичем рукопису «Діло от безділія».

Між численними кандидатами, що їх Духнович поручав протоігумену Галичковичеві, видатними василіянами стали ще два інші: Кирило Микулич (помер у 1910 р.) − довголітній ігумен Святодухівського монастиря у Красному Броді, який також і пером боронив честь закарпатських василіян; та Корнилій Шафранкович (помер у 1871 p.), товариш студій Кралицького, один із визначніших ігуменів Імстичівського монастиря св. Михаїла. Він не тільки відновив монастирську школу, але як активний член «Общества св. Василія», брався також і до культурно-освітньої праці. Анонімний дописувач до газети «Світ» у своєму репортажі «Из Бережави» представив Шафранковича як «ревного монаха й великого народолюбця, в якого була благородна душа».

З Переписки ми довідуємося не тільки про щире ставлення Духновича до Василіянського Чину, але й також його задушевне бажання піднести Чин на височінь благородного його призначення. Тому він не жалував ні своєї праці, ні свого часу, ба навіть і гроша, щоб василіанські монастирі стали не лише духовними, але й культурними осередками. Тож перш за все він задумав розбудувати монастир у Красному Броді й перетворити його в особливий осередок культурно-релігійного життя в Пряшівській єпархії. Це й спонукало його заснувати в Краснобрідському монастирі публічну бібліотеку, до якої мали б доступ не тільки ченці, але й усі книголюби з-поза монастиря.

Монастир у Красному Броді (Словаччина)

Сучасний вигляд монастиря

Руїни колишньої монастирської церкви у Красному Броді

Благородний свій задум Духнович здійснив літом 1859 p., коли подарував Святодухівському монастиреві у Красному Броді більшу частину своєї численної бібліотеки, переважно слов'янських творів. У своїй дарчій грамоті він акуратно визначив свої вимоги щодо бібліотеки, а саме:

Щоб подаровані ним книги зберігалися, наче цінний скарб, завжди у Краснобрідському монастирі.
Щоб усі книги були старанно списані в окремому каталозі й укладені за своїм змістом, були точно позначені числами.
Щоб для зберігання книг був призначений відповідний бібліотекар, який рядитиме й видаватиме книги за приписами Правил⁵⁷.
Книги не вільно було позичати на довше, як на три місяці, і в належний час слід домагатися їхнього повернення, щоб не пропала й найменша «буквиця».
Наприкінці Духнович пригадав настоятелеві монастиря, що замало тільки зберігати подаровані книги, але потрібно їх завжди доповняти новими виданнями.

Свою дарчу грамоту він закінчив такими словами: «Якщо, дорогі мої Брати, вам захочеться виявити мені свою вдячність, то для мене вистачить, якщо не забудете згадати мене грішного у своїх щоденних молитвах, а саму ж бібліотеку назвете: Бібліотекою ім. Духновича. І всякий, хто користуватиметься нею, нехай побажає мені блаженний упокій і вічную пам'ять».

Крім книжок, Духнович подарував Краснобрідському монастиреві також частину своїх рукописних творів, про що виразно згадав Терлецький 1870 р. у своїй історичній розвідці про згаданий монастир.

Літом 1860 р. відбувся у Красному Броді монаший собор, що його очолив Духнович як уповноважений єпископа Ґаґанця. Тож мав добру нагоду особисто доглянути, щоб книгозбірня, яку він заснував, була відповідно, за його вказівками, впорядкована і стала доступною для загальної публіки. Ось так Краснобрідський монастир насправді став на якийсь час релігійно-культурним центром Пряшівщини, де «в неділі і свята місцева руська інтелігенція збиралася длячитання, щоб так збагачувати свою освіту й знання».

На жаль, внаслідок насильної мадяризації та браку монаших покликань, Краснобродівський монастир уже під кінець XIX ст. почав знову занепадати і втратив своє значення як культурний осередок Пряшівської єпархії. Аж нарешті в лютому 1915 p., під час воєнних операцій, монастир був дощенту зруйнований, а з ним загинула й цінна бібліотека.

Духнович був переконаний, що «книга − для кожного, головно ж для монаха − це великий скарб і потіха». Тому він не переставав турбуватися, щоб при кожному монастирі була відповідна бібліотека, яка служила б монахам для поглиблення їхньої освіти і знання. Через читання книг він сподівався заохотити здібніших ченців-книголюбів до культурної та письменницької праці на користь занедбаного народу. Тому він не переставав пригадувати настоятелям, щоб вони старанно дбали про монастирську бібліотеку й не переставали збагачувати її новими публікаціями.

Щоб привернути василіянам давню славу, Духнович турбувався також і про матеріальне забезпечення зубожілих монастирів, де народ численно збирався під час річних відпустів і більших свят. Завдяки його старанням були відновлені монастирі в Малому Березному та на Буковій гірці, а Краснобрідський монастир розбудовано для новіціяту. Коли ж відтак літом 1862 р. пожежа сильно пошкодила монастир і церкву на Чернечій горі, то Духнович, глибоко вражений нещасним випадком, старався потішити протоігумена Галичковича і негайно звернувся до кардинала-примаса про допомогу, яка незабаром і прийшла.

Ось так, прочитавши Переписку Духновича з василіянами, перед нашими очима стає величний образ шляхетного духа нашого незабутнього Будителя, який у половині XIX ст. з таким великим завзяттям старався піднести закарпатських василіян до їхньої давньої слави. Будучи прийнятим до заслуг Чину, Духнович почувався дійсним членом василіянської родини, тому де і як тільки міг допомагав монашій братії та поодиноким монастирям. І саме задля цієї щирої своєї прив’язаності до василіян він завжди знаходив між ними відпруження духа та душевного відпочинку. Тож не дивно, що перед своєю затяжною смертю він саме у василіян шукав духовної розради і, поручаючись їхнім молитвам, благав, щоб вони не забували про свого Співбрата.

Нехай же цих кілька рядків моєї доповіді будуть наявним доказом того, що василіяни не забули свого «Брата Духновича» та ще й сьогодні згадують великого свого Добродія «незлим, тихим словом».