«Вірую у вічне життя»

Деталі

Категорія: КАТЕХИЗМ

Опубліковано: Субота, 25 липня 2015, 16:21

Автор: Адміністратор

Перегляди: 3836

Християнин, який поєднує свою власну смерть зі смертю Ісуса, бачить її як перехід до Нього і як входження у вічне життя.

Коли Церква востаннє промовила над вмираючим християнином слова прощення і Христове відпущення гріхів, коли знаменувала востаннє скріпляючим помазанням і в Напутті (останньому Св. Причасті) дала йому Христа як їжу на дорогу, вона промовляє до нього з лагідною впевненістю:

«Покинь цей світ, душе християнська, в імʼя Отця Всемогутнього, що тебе сотворив, в імʼя Ісуса Христа – Сина Бога Живого, що страждав за тебе, в імʼя Духа Святого, що був зісланий на тебе. Спочинь сьогодні в мирі і замешкай з Богом у святому Сіоні, з Дівою Марією – Матірʼю Божою, зі святим Йосифом, ангелами та усіма Божими святими (...). Вернись до Творця свого, що створив тебе з пороху землі. Нехай у годину, коли душа твоя вийде з твого тіла, Марія, ангели і всі святі поспішать тобі назустріч (...). Щоб ти міг побачити свого Відкупителя обличчям в обличчя» (Чин помазання хворих і їх пасторальна опіка, Чин опіки над вмираючими.).

І. Подрібний суд

Смерть кладе кінець людському життю як часові, відкритому для прийняття чи відкинення Божої благодаті, даної у Христі (Пор. 2 Тим. 1,9-10.). Новий Завіт говорить про суд, передусім коли йдеться про майбутню остаточну зустріч із Христом у час Його другого приходу; але також багаторазово стверджує про заплату кожному безпосередньо після смерті, відповідно до його діл і віри.

Притча про бідного Лазаря (Пор. Лк. 16, 22.) і слова розпʼятого Христа до розбійника, який визнав Його (Пор. Лк. 23,43.), як і інші тексти Нового Завіту (Пор. 2 Кор. 5, 8; Флп. 1, 23; Євр. 9, 27, 12,23.), говорять про остаточне призначення душі (Пор. Мт. 16, 26.), яке може бути різним для тих чи інших людей.

Кожна людина отримує у своїй безсмертній душі вічну заплату в момент смерті на подрібному суді, який показує відношення її життя до Христа: або входження до небесного щастя, – чи то через очищення, чи безпосередньо, – або безпосереднє прокляття навіки.

«На схилі нашого життя ми будемо суджені за любовʼю» (Св. Іван від Хреста, Слово про світло і любов, 57.).

II. Небо

Ті, що вмирають у благодаті і приязні Божій і які є цілковито очищені, живуть вічно з Христом. Вони назавжди уподібнені до Бога, бо вони Його бачать «як Він є» (1 Iв. 3,2), обличчям в обличчя (1 Кор. 13, 12; Од. 22, 4.):

«Нашою апостольською владою ми визначаємо, що відповідно до загального Божого розпорядження, від часу Вознесіння Господа і Спаса Ісуса Христа на небо, душі всіх святих (...) та всіх інших вірних, які померли, отримавши святе Хрещення Христове, і яким перед смертю не було чого очищати, (...) – або якщо в них було чи буде щось до очищення, то коли після своєї смерті вони завершать це очищення – (...) навіть перед воскресінням їх тіл і перед Загальним Судом, (ці душі) були, є і будуть у небі, у Небесному Царстві і Небесному Раю з Христом, прийняті до товариства святих ангелів.

Після терпіння і смерті Господа Ісуса Христа вони бачили і продовжують бачити Боже єство інтуїтивним баченням і навіть обличчям в обличчя, без посередництва будь-якого створіння» (Бенедикт XII, Конст. «Benedictus Deus»: DS 1000, пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 49.).

Це досконале життя з Пресвятою Трійцею, ця спільність життя і любові з Нею, з Дівою Марією, з ангелами і всіма святими називається «небом». Небо є останньою метою і сповненням найглибших бажань людини, станом найвищого й остаточного блаженства.

Жити в небі – це «бути з Христом» (Пор. Iв. 14, 3; Флп. 1, 24; 1 Сол. 4, 17.). Вибрані живуть «у Ньому», але вони там зберігають чи, краще сказати, знаходять свою тотожність, своє власне імʼя (Пор. Од. 2, 17.):

«Бо життя – це бути з Христом: тому-то, де є Христос, – там життя, там і Царство» (Св. Амвросій, Пояснення Євангелія від Луки, 10, 121.).

Своєю смертю і Воскресінням Христос «відчинив» нам небо. Життя блаженних полягає в повному володінні плодами Відкуплення, яке завершив Христос, Який приєднує до Своєї небесної слави тих, що увірували в Нього і залишилися вірними Його волі. Небо є блаженною спільнотою усіх тих, які досконало поєднані з Христом.

Це таїнство блаженної спільності з Богом та з усіма тими, які є у Христі, перевищує всіляке розуміння й уявлення. Св. Письмо про це говорить образами: життя, світло, мир, весільний бенкет, вино Царства, дім Отця, небесний Єрусалим, рай: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (1 Кор. 2, 9).

Через Його трансцендентність, Бога неможливо побачити таким, яким Він є, доки Він Сам не відкриє Свого таїнства для безпосередньої контемпляції з боку людини і доки не дасть їй здатності до цього. Це бачення Бога у небесній славі Церква назвала «блаженним баченням»:

«О, якою буде твоя слава і твоє щастя: бути допущеним бачити Бога, мати честь брати участь у радості спасіння та вічного світла в товаристві Христа Господа, твого Бога, (...) тішитися в Царстві Небесному разом із праведниками і друзями Божими радощами дарованого безсмертя» (Св. Кипріян Карфагенський, Послання, 58, 10.).

У небесній славі блаженні продовжують із радістю виконувати волю Бога стосовно інших людей і всього творіння. Вони вже царюють із Христом; із Ним «царюватимуть на віки вічні» (Од. 22,5; Пор. Мт. 25, 21. 23.).

III. Остаточне очищення, або Чистилище

Ті, що вмирають у ласці й приязні Божій, але ще недосконало очищені, хоча мають запевнення про своє вічне спасіння, після смерті переходять очищення, щоб здобути святість, необхідну для входження до небесної радості.

Це остаточне очищення вибраних Церква називає Чистилищем, яке цілковито відрізняється від кари проклятих. Церква сформулювала доктрину віри стосовно Чистилища переважно на Соборах у Флоренції (Пор. Флорентійський Собор: DS 1304.) і Триденні (Пор. Тридентський Собор: DS 1820; 1580. Церковна Традиція, покликаючись на деякі тексти Св. Письма (Наприклад: 1 Кор. 3, 15; 1 Пт. 1, 7.), говорить про вогонь очищення:

«Що стосується невеликих провин, то треба вірити, що перед судом існує вогонь очищення, бо так твердить Той, Хто є Правдою: коли хтось говорить хулу на Духа Святого, то це йому не буде прощено ні в цьому житті, ні в майбутньому (Мт. 12,31-32). З цього твердження ми можемо зрозуміти, що деякі провини можуть бути прощені в цьому житті, а деякі з них – у майбутньому» (Св. Григорій Великий, Діалоги, 4,41, 3.).

Це вчення спирається також і на практику молитви за померлих, про яку вже говорить Святе Письмо: «Тому він [Юда Макавей] і приніс жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (2 Мак. 12, 46). Від найраніших часів Церква вшановувала памʼять померлих і молилась за них, приносячи за них зокрема євхаристійну жертву (Пор. Ліонський Собор: DS 856.), щоб, очищені, вони могли дійти до блаженного бачення Бога. Церква також рекомендує давати милостиню, здійснювати відпусти і покутні діла заради померлих:

«Помагаймо їм і памʼятаймо про них. Якщо сини Йова були очищені жертвою свого отця (Пор. Іов 1, 5.), чому ми сумніваємося, що наші жертви за вмерлих приносять їм певну втіху? Не вагаймося допомагати тим, що відійшли, і жертвуймо за них наші молитви» (Св. Іван Золотоустий, Бесіда на І Послання до Коринтян, 41, 5.).

IV. Пекло

Ми не можемо бути зʼєднаними з Богом, не вибравши добровільно любов до Нього. Але ми не можемо полюбити Бога, якщо важко грішимо проти Нього, проти нашого ближнього і проти самих себе: «Хто не любить, той у смерті проживає. Кожен, хто ненавидить брата свого, – душогубець, а ви знаєте, що ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б» (1 Iв. 3,14.15).

Господь остерігає нас, що будемо від Нього відлучені, якщо занедбаємо тяжкі потреби вбогих і малих, які є Його братами (Пор. Мт. 25, 31-46.). Вмерти у смертельному гріху, без каяття і не приймаючи милосердної любові Бога, означає бути відлученим від Нього назавжди за нашим добровільним вибором. Цей стан остаточного самовідлучення від спільності з Богом і блаженними визначається словом «пекло».

Ісус часто говорить про вогонь «геєнни», який «не вгасає» (Пор. Мт. 5, 22. 29; 13, 42. 50; Мр. 9, 43-48.), призначений для тих, які до кінця свого життя відмовляються увірувати і навернутися, і в якому вони можуть згубити разом душу і тіло (Пор. Мт. 10, 28.). Ісус заповідає суворими словами, що Він «пошле Своїх ангелів, які зберуть із Його Царства (...) тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі» (Мт. 13,41-42) і що Він виголосить слова осудження: «Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний» (Мт. 25,41).

Вчення Церкви стверджує існування пекла та його вічність. Душі тих, хто вмирає у стані смертельного гріха, негайно після смерті йдуть у пекло, де вони терплять пекельні муки, «вічний вогонь» (Пор. Символ віри « Quicumque »: DS 76; Константинопольський Синод 543 р.: DS 409; 411; ІV Латеранський Собор: DS 801; Ліонський Собор: DS 858; Бенедикт XII, Конст. «Benedictus Deus»: DS 1002; Флорентійський Собор: DS 1351; Тридентський Собор: DS 1575; Павло VI, «Sollemnis Professio fidei», Символ віри Нар. Божого, Урочисте визнання віри, 12.).

Головна пекельна мука полягає у вічному відлученні від Бога, бо лише в Ньому людина може мати життя і щастя, для яких вона була створена і яких вона прагне.

Твердження Святого Письма і вчення Церкви про пекло є закликом до відповідальності, з якою людина повинна використовувати свою свободу, памʼятаючи про її вічне призначення. Одночасно вони є наполегливим закликом до навернення: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт. 7,13-14):

«Не знаючи ні дня, ні години, треба нам, йдучи за осторогою Господа, постійно пильнувати, щоб заслужити, коли закінчиться єдина дорога нашого земного життя, увійти з Ним на весільний бенкет і бути зарахованими до благословенних Богом, а не щоб нам було наказано, як поганим і лінивим слугам, відійти у вічний вогонь, у кромішню темряву, де буде плач і скрегіт зубів» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 48.).

Бог наперед не призначає нікого до пекла (Пор. Оранжський Собор: DS 397; Тридентський Собор: DS 1567.); це стається внаслідок добровільного відвернення від Бога (смертельний гріх) i перебування в ньому до кінця життя. У євхаристійній літургії та щоденних молитвах своїх вірних Церква благає милосердя в Бога, Який «не хоче, щоб хтось загинув, лише щоб усі прийшли до покаяння» (2 Пт. 3,9):

«Ось жертва, яку ми кладемо перед Тобою; ми, слуги Твої і весь Твій Народ; прийми її у Своїй доброті. Наповни Твоїм миром наше життя, вирви нас із прокляття і прийми нас до Своїх вибраних» (Римський Мисал, Римський канон, 88.).

V. Остаточний суд

Воскресіння усіх померлих, «праведних і неправедних» (Ді. 24,15), передуватиме Остаточному судові. Це буде «час, коли всі, хто у гробах, голос Його почують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Iв. 5, 28-29). Тоді прийде Христос «у Своїй славі, й ангели всі з Ним (...). І зберуться перед Ним усі народи, і Він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучає овець від козлів; і поставить овець праворуч Себе, а козлів – ліворуч (...). І підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне» (Мт. 25,31-33. 46).

Перед Христом, Який є Правдою, остаточно виявиться правда про ставлення кожної людини до Бога (Iв. 12, 48.). Остаточний суд виявить разом зі всіма наслідками те, що кожний зробив доброго або занедбав чинити під час свого земного життя:

«Усе зло, вчинене злими, записане, але вони цього не знають. У день, коли прийде, Бог «не буде мовчати» (Пс. 50, 3) (...). Він звернеться до тих, хто по лівиці, і скаже: «Я поселив на землі Моїх малих і вбогих для вас. Я – як Голова – засів на небесному троні по правиці Отця Мого, але на землі Мої члени трудились, на землі Мої члени відчували недостаток. Якщо б ви були дали Моїм членам, то подане вами дійшло б до Голови. Коли Я поселив для вас Своїх малих і вбогих на землі, Я встановив їх для того, щоб збирали до Моєї скарбниці ваші добрі діла: ви ж нічого не вклали в їхні руки, тому й нічого не маєте в Мене» (Св. Августин, Проповіді, 18, 4, 4.).

Останній суд настане в час славного повернення Христа. Лише Отець знає час і день Суду, лише Він вирішує. Через Свого Сина Ісуса Христа Він виголосить Своє останнє слово про всю історію. Ми пізнаємо остаточне призначення цілого діла творіння й ікономії спасіння і зрозуміємо дивні дороги, якими Його Провидіння вело все до останньої мети. Останній суд виявить, що Божа справедливість тріумфує над усіма несправедливостями, які вчинили Його створіння, і що Його любов сильніша від смерті (Пор. Пісня Пісень 8, 6.).

Правда про Останній суд закликає до навернення, поки Бог ще дає людям «сприятливий час», «день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Вона збуджує священний страх Божий. Вона спонукає до справедливості Царства Божого. Вона заповідає «блаженну надію» (Тит. 2, 13) на повернення Господа, Який «прийде прославитися у Своїх святих (...) на подив усім, які увірували» (2 Сол. 1, 10).

VI. Надія на нове небо і на нову землю

Наприкінці часу Царство Боже осягне свою повноту. Після загального суду праведні завжди будуть панувати з Христом, прославлені тілом і душею, і сам всесвіт буде оновлений:

Тоді Церква «осягне повноту в небесній славі, коли настане час відновлення усього і коли з родом людським увесь усесвіт, що тісно поєднаний із людиною і через неї досягає свого призначення, віднайде у Христі свою остаточну досконалість» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 48.).

Це таємне оновлення, яке перетворить людство і світ, Святе Письмо називає «новим небом і новою землею» (2 Пт. 3,13; Пор. Од. 21, 1.). Це стане остаточним сповненням Божого Задуму – «обʼєднати все у Христі – главі: небесне й земне» (Еф, 1, 10).

У цьому новому всесвіті (Од. 21, 5), небесному Єрусалимі, Бог буде перебувати між людьми. «Він витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Од. 21, 4. 27).

Для людини таке звершення стане остаточним здійсненням єдності людського роду, задуманої Богом від початку створення; і для цієї єдності Церква-прочанка була «наче таїнством» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 1.).

Ті, що будуть зʼєднані з Христом, творитимуть спільноту відкуплених, Святе Місто Боже (Од. 21,2), «Наречену Агнця» (Од. 21,9). Вона вже більше не буде поранена гріхом (Пор. Од. 21,27), нечистотою, самолюбством, які нищать або ранять земну спільноту людей. Блаженне бачення, у якому Бог відкриється невичерпним способом для вибраних, буде вічним джерелом щастя, спокою і взаємної спільності.

Щодо космосу, то Обʼявлення підтверджує глибоку спільність долі матеріального світу і людини:

«Бо створіння нетерпляче очікує обʼявлення синів Божих (...) у надії, що й воно саме теж визволиться з рабства зіпсуття (...). Бо ж знаємо, що все створіння разом понині стогне і мучиться у болях пологів. Не тільки воно, а й ми самі, що маємо зачаток Духа, ми самим своїм єством стогнемо, очікуючи відкуплення нашого тіла» (Рим. 8,19-23).

Отже, видимий усесвіт також призначений для перетворення, «щоб цей же світ, повернений до свого первісного стану, без жодної перешкоди був на службі праведників», маючи участь у їх прославленні у воскреслому Ісусі Христі (Св. Іриней, Проти єресей, 5, 32, 1.).

«Ми не знаємо часу кончини землі і людства, ані не знаємо, в який спосіб перетвориться космос. Очевидно, змінюється вигляд цього світу, спотворений гріхом; але ми знаємо, що Бог готує нову оселю і нову землю, де панує справедливість, а блаженство заспокоїть і перевищить усі прагнення миру, які живлять людське серце» (II Ват. Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 39, § 1.).

«Однак очікування нової землі аж ніяк не мало б послаблювати в нас бажання обробляти цю землю, – навпаки, воно повинно нас заохочувати: адже на ній зростає тіло нової людської родини, яке може вже подати певні обриси майбутнього віку. А втім, хоча й слід ретельно розрізняти земний поступ і зростання Христового Царства, та все-таки цей поступ є надзвичайно важливим для Царства Божого тією мірою, якою він може причинитися до кращого устрою людського суспільства» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 39, § 2.).

«Усі блага людської гідності, братерської спільності й свободи, тобто всі оті прекрасні плоди нашої природи і нашої праці, які ми будемо поширювати на землі відповідно до заповіді Господа і в Його Дусі, ми віднайдемо пізніше, але вже очищеними від усякого бруду, осяяними, перетвореними, коли Христос віддасть Отцеві вічне і вселенське Царство» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 39, § 1. пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 2.). Тоді Бог стане «усім в усьому» (1 Кор. 15,28) у вічному житті:

«Дійсне і правдиве життя – це Отець, Який через Сина і у Святім Дусі, немов з джерела, обдаровує всіх без винятку небесними дарами. Завдяки Його милосердю ми, люди, також отримали непохитну обітницю вічного життя» (Св. Кирило Єрусалимський, Повчання катєхитичні, 18, 29.).

КОРОТКО

• Кожна людина у своїй безсмертній душі отримує вічну заплату після своєї смерті – на окремому суді – від Христа, Судді живих і мертвих.
• «Ми віримо, що душі всіх, що померли у Христовій благодаті (...), є Божим Народом поза смертю, яка і буде остаточно переможена в день воскресіння, коли ці душі воззʼєднаються зі своїми тілами» (Павло VI, «Sollemnis Professio fidei», Символ віри Народу Божого, Урочисте визнання віри, 28.).
• «Ми віримо, що велике множество з тих душ, які зібралися біля Ісуса і Марії у Раю, творять Небесну Церкву, де у вічному блаженстві бачать Бога Таким, Яким Він є, і де вони також, різними способами і різною мірою, беруть участь зі святими ангелами у Божественному врядуванні прославленого Христа, заступаючись за нас і допомагаючи у наших слабкостях своєю братерською турботою» (Павло VI, «Sollemnis Professio fidei», Символ віри Народу Божого, Урочисте визнання віри, 29.).
• Ті, що вмирають у Божій благодаті і приязні, але недосконало очищені, хоч певні свого вічного спасіння, зазнають після смерті очищення, щоб отримати святість, необхідну для входження в Божу радість.
• Силою «співпричастя святих» Церква доручає померлих Божому милосердю і приносить за них свої молитви, зокрема євхаристійну жертву.
• За прикладом Христа, Церква нагадує вірним про «сумну і болючу дійсність вічної смерті» (Конгрегація духовенства, Загальний катехитичний директорій, 69.), яку називаємо також «пеклом».
• Головна кара в пеклі полягає у вічному відлученні від Бога, що у Ньому Єдиному людина може мати життя і щастя, для яких вона була створена і яких вона прагне.

• Церква молиться, щоб ніхто не погубив себе: «Не допусти, Господи, щоб я був колись відлучений від Тебе» (Римський Мисал, Молитва перед Причастям, 131.). Якщо правда, що ніхто не може спасти себе самого, то правда також і те, що Бог «хоче, щоб усі люди спаслися» (1 Тим. 2,4) і що для Нього «все можливо» (Мт. 19, 26).
• «Свята Римська Церква вірить і твердо визнає, що в день Суду всі люди стануть у своїх власних тілах перед судом Христовим, щоб дати звіт зі своїх вчинків» (Ліонський Собор: В8 859; пор. Тридентський Собор: DS 1549.).
• При кінці часу Боже Царство осягне свою повноту. Тоді праведні царюватимуть із Христом назавжди, прославлені тілом і душею, і сам матеріальний усесвіт буде перетворений. Бог буде тоді «усім в усьому» (1 Кор. 15,28), у вічному житті.

• КАТЕХИЗМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ: 1020-1060.

• < Попередня
• Наступна >