Новорічна проповідь Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ 2010 р.

Деталі: Категорія: ПРОПОВІДІ І ПРОМОВИ; Опубліковано: Четвер, 04 серпня 2011, 06:34; Перегляди: 2600

Слава Ісусу Христу!

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

У цю новорічну ніч, пригадаймо собі подію зі Старого Завіту, коли Мойсей пас вівці біля гори Хорив. Тоді йому, − як написано у Біблії, − з’явився Господь у вогняному полум’ї серед куща. Мойсей здивувався, як це кущ може горіти й не згоряти. А це, з одного боку, було велике чудо, адже сам Бог був присутній у тому кущі; коли Мойсей наблизився, Господь сказав до нього з-посеред куща:

„Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш – земля свята” (Вих. 3, 5).

А з іншого боку, це була велика символіка й знак для Мойсея.

„Бачу я бідування мого народу у Єгипті, − сказав йому Господь. – тому я зійшов рятувати його і вивести його з тієї землі в землю простору і гарну, що тече молоком та медом… Іди, оце пошлю тебе до фараона, щоб вивів ти народ мій, синів Ізраїля з Єгипту” (Вих. 3, 7-10).

Але вихід з Єгипту не був таким простим. Поки фараон згодився відпустити ізраїльтян, Господь зіслав на Єгипет десяток кар. А сам похід до обіцяної землі тривав 40 років. Під час цієї мандрівки чого лише не було. Народ і дякував Богові за визволення і нарікав на нього за те, що його вивів з Єгипту. Коли людей супроводжували чудеса, вони прославляли Бога. Коли ж відчували нужду, то казали:

„Бодай би ми померли в Єгипетській землі… І навіщо то Господь веде нас у ту землю…? Чи ж не ліпше нам повернутися в Єгипет? (Числа 14, 2-3); де ми сиділи довкола казанів з м’ясом та їли хліба досхочу… (Вих. 16, 3).

І сам Господь казав Мойсеєві:

„Дивлюсь я на цей народ і бачу, що народ цей твердолобий. Тож тепер полиши мене; нехай запалає мій гнів на них та хай винищу їх” (Вих. 32, 9-10).

Ця мандрівка до Обіцяної землі була великим очищенням і загартуванням для Ізраїльського народу. Це був кущ, який горів на протязі всієї подорожі і не згорів. І можна здогадатися, чому Господь на початку з’явився Мойсею біля гори Хорив у палаючому кущі.

Як написано у старозавітній книзі Сираха:

„Коли приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси. … в нещасті не бентежся. Все прийми, що тебе лиш спіткає, і пониженим бувши, всі зміни стерпи. Бо для золота, пробою є вогонь, а для бездоганного, пробою є горно пониження” (Сир. 2, 1-5).

Ось так і перед Мойсеєм у палаючому кущі віддзеркалювалося усе його життя, для якого пробою мав стати вогонь і пониження − палаюче життя, яке він провів у мандрівці зі своїм народом.

У біблійному палаючому кущі, кожен з нас може також побачити віддзеркалення свого власного життя. В житті кожного з нас є події, що ставлять нам виклик і спонукають нас до змін. Подібно, як Господь закликáв Мойсея вивести Ізраїльський народ з єгипетської неволі, так само він й кожного з нас закликає вивести себе самого з поневолення. Це настільки складний процес, що здається, ніби людині він не під силу і вона може не витримати й згоріти. І не всі насмілюються стати на таку дорогу. Та й не всі бачать свою неволю.

Ізраїльтянам, під час мандрівки пустинею, солодшим виглядало їхнє життя у Єгипті; неволя видавалася свободою. Натомість обіцяна земля, молоком і медом текуча, видавалась землею погибелі. Дехто з ізраїльтян провів ціле життя у подорожі до неї і не одному здавалось, що він змарнував своє життя йдучи у невідомий край.

Неодноразово й нам так здається. Ісус Христос пообіцяв нам, як християнам вхід у Царство Небесне. Ціле наше земне життя є подорожжю до цього Царства. Подібно, як ізраїльтяни, ціле своє життя ми мандруємо і можливо деколи закрадається думка: Чи вартує те Царство такої складної християнської дороги?

„Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, − сказав Христос, − той недостойний мене” (Мт. 10, 38).

Якщо недостойний Ісуса Христа, значить й недостойний його Царства. Цими словами Христос говорить нам, що наше життя – це дорога до його Царства, але дорога ця через пустиню.

Чому така непроста процедура? Чому Бог не дав нам відразу обіцяної землі, а треба до неї йти? Причому Христос вказав, якою дорогою треба йти:

„Широка та дорога, що веде на погибель і багато нею ходять. Але вузька та дорога, що веде до життя і мало таких, що її знаходять” (Мт. 7, 13-14).

І якщо земне життя лише перехідне, який його сенс? Чому воно повинно впливати на якийсь вхід до обітованої землі?

Однак, ніхто не народився дорослим. Ніхто не прийшов на цей світ з усіма знаннями. Ніхто не народився таким, яким треба ставати довгі роки. Дитині потрібний не один рік, щоб вона почала свідомо жити й поступати, вибирати й відмовлятися. В Біблії написано, що Бог навіть світ творив шість днів. І для того, щоб бути прийнятим у Небесне Царство, потрібний цілий життєвий процес. Потрібно доказати, що ти гідний увійти в обіцяну землю, яка є святим місцем. Потрібно доказати, що ти будеш жити там так, як там годиться жити.

Апостол Павло у своєму посланні до Коринтян написав такі слова:

„Чи ж не знаєте, що неправедні Царства Божого не успадкують?” (1 Кор. 6, 9).

Чому не успадкують? А тому що коли людина є наприклад злодієм, то це її внутрішній стан, який не так просто змінити. Цей стан не змінюється в людині раптово. Потрібні роки, щоб себе внутрішньо поміняти. І як людина, яка на землі є злодієм, може раптово змінитися у небі? У злиднях є непросто залишатися сумлінною людиною. Але й у добробуті залишатися такою людиною не менш важче. Неодноразово можна спостерігати, що в тих краях, де більший добробут, там більша злочинність або розпуста. А в Небесному Царстві, де є такий добробут, якого, − як сказав апостол Павло, − око не бачило, вухо не чуло і розум не міг збагнути, якою особистістю потрібно бути, щоб не знівечити такого великого дару?!

По-суті, ніхто б не відмовився від вічного життя у щасті. Але ми й тут на землі не можемо собі його таким зробити, бодай наскільки в наших силах. Ісус Христос сказав, що:

„Хто вірний у малому, той і у великому вірний; а хто нечесний у найменшому, той і у великому нечесний” (Лк. 16, 10).

Про те, якими ми будемо у Небесному Царстві, ми можемо судити по тому, якими ми є на землі у своїх царствах. Деколи людина критикує тих, кому повірено велике, зовсім не звертаючи увагу на те, що сама є невірною у малому.

Царство Небесне полягає не в будовах, а в людях. Якщо ми тут, по відношенні до своїх рідних є невірними, недбалими, злими, поганими, як ми можемо бути інакшими у Небесному Царстві, де рідним стане той, хто зараз є чужим чи ворогом? Для кожної людини, її сім’я, родина є початком Небесного Царства тут на землі. Родина є дзеркалом, у якому можеш побачити, в якій родині будеш жити у Небесному Царстві. Кожна людина в певній мірі випробовує іншу, перед тим, як їй щось повірити чи сказати. Пам’ятаймо, що зараз ми теж проходимо випробування у Бога, бо він має нам довірити небесне.

„Ви видаєте себе за праведних перед людьми, − звертався Христос до своїх слухачів, − але Бог знає серця ваші” (Лк. 16, 15).

Чи не засоромлять нас наші серця перед Богом? Чи може поганий і злий батько бути добрим і сумлінним громадянином своєї країни? Чи може любити свою батьківщину той, хто з ненавистю ставиться до своєї жінки, чи жінка до чоловіка? Як ми будемо шанувати небесне, якщо не шануємо земне?

Коли європейці почали відкривати нові землі на нашій планеті, там вони натрапляли на корінних жителів, яких називали дикунами. Але коли дикуни спостерігали за відношенням європейців до них самих і до їхніх земель, то між собою називали їх варварами.

Подібне стосується і до нас. Те, що ми на сьогодні цивілізовані і розвинуті, зовсім не означає, що ми гідні увійти в Нову землю, до якої веде нас Господь. Сьогодні великою проблемою є те, що людьми керують не якісь вищі цінності й ідеї, а як казали ізраїльтяни – „казани з м’ясом і досхочу хліба”. Це керує рішеннями і вибором людей. Сьогодні це людський скарб. А як казав Христос:

„Де твій скарб, там буде й твоє серце” (Мт. 6, 21).

В цей день, коли починається новий рік нашого земного життя, задумаймося: на що ми розраховуємо, якщо йдеться про дану нам можливість увійти в Небесне Царство? Яке царство ми створили довкола себе тут, на землі? Наскільки ми залишаємося християнами в умовах нестатку чи добробуту? Як ми ставимося до наших сімей і родин? Адже наше майбутнє залежить від нас. Не ми залежимо від майбутнього, а воно від нас. Тому потрібно думати, що нами сьогодні керує? Що лежить в основі наших поступків і рішень.

Нехай Господь буде терпеливий до нашої земної поведінки й земного думання та підтримає нас на шляху до свого Небесного Царства. І нехай допоможе нам це земне життя будувати на зразок небесного. Щоб наше земне й небесне поєдналось настільки, як Ісус Христос поєднав у собі божественне й людське.

Малоберезнянський монастир

01.01.2010 р.

о. Павло Райчинець ЧСВВ