Проповідь Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ з нагоди складення довічної професії бр. Луки Буняка ЧСВВ

Деталі

Категорія: ПРОПОВІДІ І ПРОМОВИ

Опубліковано: Четвер, 04 серпня 2011, 06:35

Перегляди: 2114

Мт. 19, 16-26

Слава Ісусу Христу!

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

В євангельській історії, яку ми щойно чули, розповідається про духовне покликання людини.

„Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; – сказав Ісус юнакові, – потім приходь і йди за мною”.

Насамперед, звернімо увагу на те, що юнак питав у Ісуса про добро: що доброго має чинити. Як виникає з Євангелія, найвищим Добром є Бог, а чинити добро, означає – виконувати Заповіді Божі. А та людина, яка зреклася усього земного і пішла слідом за Христом, зробила найбільше добро, як по відношенні до себе, так по відношенні й до своїх ближніх. Але цікаво що юнак, який щиро шукав правильної дороги в житті, не згодився піти найкращою для нього дорогою. Хто як не Бог може вказати людині правильну дорогу в житті? Тим не менше, юнак вибрав інший шлях.

Тут можна зауважити незрозуміле явище: людина шукає добра, однак того, що насправді для неї добре, вона уникає.

З цієї євангельської історії виникає такий висновок: якщо ти робиш якесь добро, то це ще не означає, що ти робиш те, чого Бог від тебе хоче. Робити добрі вчинки – це ще замало; важливо робити ті добрі вчинки, до яких Бог нас закликає.

Юнак змалку дотримувався Заповідей Божих. Це подиву гідний приклад. Він зробив багато добра. Але те добро, до якого закликав його Христос, він не зробив.

В цьому б не було великої проблеми, якби людина жила на цій землі і робила добро без усякої причини. Власне що людина шукає добро для того, щоб відчути себе щасливою. Багато чого можна зробити й осягнути у цьому житті, але якщо людина робить і осягає не те, для чого народилася, щасливою вона не буде ніколи. Крім того, євангельський спосіб життя, який показав нам Ісус Христос, у свідомості сучасних людей, в більшості випадків виглядає, як негативне явище.

Знову ж таки, дивна річ – Бог є найвищим добром, але не всі християни, які покликані до цього, наважуються цілковито присвятити йому своє життя. Не всі християнські батьки дозволяють своїм дітям обрати такий спосіб життя, наче б людина обирала зло. Важко назвати чернечий стан ідеалом у розумінні сучасної християнської родини. Для багатьох сімей, коли їхня дитина виявляє бажання вступити в монастир, це, радше, велике нещастя, ніж ідеал. Відмовитися від усіх приємностей, вигод, сімейного життя і посвятити своє життя Богові не ототожнюється у нашому розумінні з поняттям „щастя”.

На загал вважається, що життя згідно євангельських рад: убогості, чистоти і послуху, приносить багато труднощів і невигод. Усвідомлення собі, що ти не матимеш свого власного майна, сім’ї, і що твоїм життям керуватимуть інші, а не ти сам, це багатьох відлякує.

Однак, життя посвячене Богові не на цьому полягає. Труднощі і невигоди є у будь-якому способі життя. І людське щастя не полягає на тому, що людина не зазнає труднощів.

В наш час, дедалі більше молодих людей, знаходять щастя саме в екстремальних умовах. Для декого щастя полягає, наприклад, у стрибках з парашутом з літака, хоч це страшно, ризиковано і є небезпека розбитись. Для інших, щастям є лізти по стрімкій скелі, покоряючи гірські вершини, або жити в дикій природі. Багато хто загинув ведучи такий спосіб життя, тим не менше, все більше й більше людей знаходять задоволення саме в таких важких умовах.

Отож, невигоди, які містить богопосвячене життя, не означають, що в такому способі життя не можливо осягнути особисте щастя. Якщо Бог когось кличе за собою, важливо не побоятись і не відмовитись і щастя гарантоване.

В одному з послань апостола Павла є такі слова:

„Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних; але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, - і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом” (1Кор. 1, 26-29).

В цих словах показано, що християнство, а тим більше, чернечий стан, в очах світу був у ті часи, як також зараз є, своєрідним безглуздям. Але в Божих очах, як виникає з євангельської історії про юнака, саме богопосвячений стан є найвищою формою досконалості чи її осягнення.

„Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Христос, – піди, продай, що маєш, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною”.

Важливо звернути увагу, що сам Ісус Христос дав нам приклад такого життя; він сам жив в убогості, чистоті і послусі. Але в сучасному світі, це таке невірогідне, що як по телебаченню, так і в літературі, людей намагаються переконати, що Ісус Христос мав сім’ю і жив, як усі люди того часу.

Однак, у словах „приходь і йди за мною” показано, що монаше життя полягає на тому, щоб провадити саме такий спосіб життя, який провадив Христос. Якщо він кликав за собою, значить кликав до того, чим сам жив.

Як ми вже згадували, коли мова заходить про покликання до чернечого життя, одразу спадають на думку труднощі і невигоди, пов’язані з цим станом. Поняття монашества асоціюється з відреченнями. А слова Ісуса Христа: „Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною - не може бути моїм учнем” (Лк. 10, 27), помилково представляють нам монаше життя, як одне суцільне терпіння.

Звичайно що терпіння є, але роль духовних осіб полягає в іншому.

„Ви – світло світу. – сказав Ісус своїм учням. – Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі” (Мт. 5, 14-16).

Крім того, у документах Церкви говориться, що богопосвячене життя є „провіщенням майбутнього воскресіння і слави Небесного Царства” (ІІ Ват. Собор, Про Церкву).

Іншими словами, особа, яка цілковито посвятила своє життя Богові, є для нас знаком, що, – як казав апостол Павло, – „ми не маємо тут (на землі) постійного місця” (Євр. 13, 14), бо „наша вітчизна на небі” (Флп. 3, 20).

Духовна особа, своєю присутністю і поставою, постійно пригадує нам, що крім цього земного життя, є ще й небесне. Ця роль і завдання дуже важливі. Адже земська суєта спричинює, що ми забуваємо про Бога і про своє призначення. Із-за постійних клопотів, як також, під впливом різних течій та ідеологій, ми стаємо виключно земними створіннями, для яких найважливіше, це задовільнення тілесних потреб і пристрастей. І саме духовні особи мають за завдання не допустити, щоб ми забули про духовну сторону свого існування.

Христос порівняв своїх учнів також до солі:

„Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди” (Мт. 5, 13).

Власне, якщо б не було богопосвячених осіб, наша християнська свідомість стала б вивітреною сіллю, яка вже ні на що не придатна. А ченці, своєю цілковитою посвятою, молитвою і проповіддю, підтримують нас при пам’яті про Бога.

Звернімо увагу, наскільки важливим є в нашому житті свідчення євангельських рад. Зазвичай, ми розглядаємо їх зі сторони відречень, але ці ради: убожества, чистоти і послуху, є Божим голосом супроти наших невгамовних пристрастей. Богопосвячене життя є життям на зразок того, яке буде в небі. Оскільки в небі ні від чого не відрікаються, так як це явище негативне, значить і євангельські ради полягають не на відреченні.

Убожество полягає не на тому, що людина обирає бідний спосіб життя, а полягає на тому, що вона, усім, що має, готова поділитися з потребуючими. Дедалі частіше проявляється матеріалістична жадоба до володіння, яка нехтує потребами і стражданнями слабших. При цьому, несамовито нищиться природа, що призводить до частих стихійних лих. У сучасному світі, в якому особисте багатство стоїть вище моралі і позбавлене співчуття до бідніших, євангельське убожество звертає нашу увагу на те, що потреби інших, з огляду на вічність, важливіші від нашого особистого достатку. І основне завдання євангельського убожества – це свідчення про те, що справжнім скарбом людського серця є Бог, а не поклоніння мамоні. (Богопосвячене життя, стор. 133-134).

Євангельська чистота, також полягає не на відреченні від сімейного життя, а на тому, щоб показувати і свідчити про вищу і духовну любов до усіх людей. Брак цієї любові довів до того, що людські відносини звелися до виключно тілесних, і щораз то більше, неприродних. При чому, у цій сфері, люди починають втрачати елементарну пошану одне до одного. Забуваючи при цьому, що, згідно слів апостола Павла: людина є храмом Святого Духа.

„Хіба ж не знаєте, – каже апостол, – що ваше тіло - храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!” (1 Кор. 6, 19-20).

Сáме життя в євангельській чистоті привертає людським відносинам ціну і пошану.

„Не давайте священне собакам, – каже Христос, – ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами й, обернувшись, вас не роздерли” (Мт. 7, 6).

В наш час, людські відносини, які мають бути освячені святою тайною Подружжя, стали потоптаними і розкидані, що у свою чергу, приносить горе і страждання. Своєю безкорисливою і всеосяжною любов’ю, духовні особи, очищають людську любов від зла й наруги.

Євангельський послуг полягає на тому, що людина готова відкликнутись на кожну потребу свого ближнього, оскільки переконана, що у кожному присутній Бог.

„Істинно кажу вам, – говорить Христос: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили” (Мт. 25, 40). (…) „А те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили” (Мт. 40, 45).

Маючи свідомість цього, духовні особи слухаються не з примусу, а з радістю. Вони свідчать про те, що не існує суперечності між послухом і свободою. Сам Ісус Христос був послушний волі Небесного Отця і при цьому, був цілковито свобідний. Адже послухати когось, не означає відмовитися від своєї волі. Послухатися, означає вийти на зустріч іншій людині і виявити до неї пошану й справедливість. Своїм послухом, богопосвячена особа виступає також проти жадоби панування над усіма. Наша людська природа схильна до підкорення усіх і всього під себе. Нам хочеться, щоб усі лише нам служили і робили те, чого нам хочеться. А євангельський послух завжди пригадує нам слова Ісуса Христа:

„Царі народів панують над ними, і ті, що владу над ними мають, доброчинцями звуться. Не так хай буде з вами! А навпаки: більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга. Хто бо більший? Той, що за столом, чи той, що служить? Хіба не той, що за столом? Та, проте, я між вами як той, що служить” (Лк. 22, 25-27).

Сьогодні, наш брат Лука, склав Богові у нашій присутності, вищезгадані обіти Убожества, Чистоти і Послуху. Склав їх на ціле життя. Цим самим, він присвятив себе свідченню великих істин і людських цінностей.

Дякуймо на цій Святій Літургії Богові, що покликав нашого брата до цієї благородної справи і просімо у Господа, щоб він дав йому витривалості і сили виконати своє завдання. Дякуємо також самому брату за те, що відкликнувся на поклик Христа і протягом років випробування, проявив себе гідним монашого покликання.

Нехай Господь поблагословить тебе, брате Луко, за це.

Окрема подяка батькам нашого брата, за те, що дали йому життя і виховали у християнському дусі.

Дякуємо також усім тим, що спричинилися до духовного виховання брата (Н.Н.) у нашому Василіянському Чині.

Сьогодні великий день і ця подія складення вічних обітів є знаком, що Бог дійсно існує і Дух Святий діє у нашому народі.

Дорогий брате Луко, нехай здійсняться у твоєму монашому житті слова, написані в Євангелії:

„Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого” (Мт. 25, 21).

Боронявський Монастир

05.09.2010 р.

о. Павло Райчинець ЧСВВ

• < Попередня
• Наступна >