Брати – ісповідники Закарпаття (Ч.2)

Деталі: Категорія: РІК НОВОМУЧЕНИКІВ ХХ ст. - 2016; Опубліковано: Вівторок, 13 травня 2014, 21:07; Перегляди: 2342

alt

Продовження спогадів отця Мелетія Батога ЧСВВ, про відвідини Василіянського монастиря в Імстичеві на Закарпатті та спілкування з братом Марʼяном Щокою ЧСВВ, який розповідав про місцеві монастирі Отців Василіян.

Кожен вечір спілкування з братом Мар’яном був для мене цікавим. Одних людей він надзвичайно жалів до інших був насторожений.

Цей світ для нього був занадто важким, жорстоким. Несправедливість охоплювала його до глибини серця, особливо як йшлося про церковні справи. Часто він любив розказувати про відпусти:

– Кожен рік були відпусти і в Мукачеві, і в Бороняві, в Імстичеві чи в Ужгороді і Березному. Я завжди радію, коли згадую, що колись багато вірних сходилось з різних сторін до відпустових місць, щоб прославляти Господа Бога, Пречисту Діву Марію і святих.

Та безбожна влада не тільки зліквідувала монастирі і закрила їхні церкви, але навіть вірним заборонила приходити туди й молитися, випрошувати ласк Божих для себе, для свого народу. Бо то, я вам кажу, християнин деколи цілий рік чекає на той відпуст, бо не є йому так ніде файно, як разом з усіма людьми молитися до Господа Бога під час Служби Божої.

Хоч би взяти в Бороняві: з лівого боку стояли дівки і жінки, а спереду бабки, а з правого стояли легіні і чоловіки, а на переді – поважні ґазди і наші дідики. Як заспівають всім народом «Господи помилуй», то той спів аж до гір йде і знову вертається.

Серце радіє, що ти живеш на тому прекрасному світі. Отці сповідають, і люди йдуть сюди з різними гріхами, засмучені навіть знервовані, а додому йдуть спокійні, з легкою душею, бо весь той гріховний бруд змили під час святої сповіді на відпусті.

Хіба то не Божа ласка, то чого не давати людям тої ласки? Диявол запанував, а як він запанує в нашій душі, то не легко його позбутися – це всі знають, а тут він запанував над всім народом. Тому маємо поділи між людьми по вірі навіть у родинах.

Такого ніколи, як я пам’ятаю, не бувало. Але мусимо то все пережити і молитися. Пан Бог сильніший за сатану.

То правда, що найбільшим у ці совітські часи сумним відпустовим місцем залишалося село Бороняво. Монастир обгородили колючим дротом і людей не пускали до церкви. Здавалося, що на церкву наклали терновий вінок, і вона була розп’ята, як Ісус Христос на горі Голготі, і чекає свого воскресіння.

Так багато людей говорили. Навколо церкви у відпустові дні завжди стояла міліція і питали: «Чого ви сюди прийшли?» Виганяли геть, а ще записували. Найбільше приїжджало міліції на свято пророка Іллі і нікого не допускали навіть до колючого дроту.

Та люди молилися цілими ночами. Коли вони молилися перед колючим дротом, то звертали свої очі до церкви, яка тепер була недоступна для людей. Здавалось що церква, як та бідолашна сиротина, не маючи родини, стоїть ув’язнена і тільки на відпуст приходять її діти з молитвою, випрошуючи Божих ласк для себе і своїх близьких.

Це є доказ, як боролись з релігією ті, які хотіли б назавжди похоронити найперше Греко-Католицьку Церкву. Саму церкву два рази намагались зруйнувати. Нічого в них не виходило, бо люди збігалися і рятували її як свою рідну мамку, як могли, бо дуже її любили.

Літом, це був 1967 рік, хотіли церкву завалити трактором, то заставили тракториста, щоб її розтягнув. Збіглися люди, але комуністи вспіли зачепити тросами за стіну з правого боку. Було страшно і тривожно.

Трактор заревів на всю силу, рвонув, вирвав пів стіни і заглух. З кабіни виліз тракторист, білий як стіна, і пішов у ліс, десь там пропав. Не знаю, як там, але говорили, що його потім знайшли мертвим. Тоді майже всі жителі села, старі і молоді, збіглися на гул трактора і стали на перешкоді діям безбожників, не дали розвалити своєї святині.

Декого з вірних навіть арештували на 15 діб. Через деякий час стіну відремонтували вечорами, так що влада не знала про те, а може, не хотіла входити у конфлікт з людьми.

Боронявські люди дуже побожні, люблять свою церкву і шанують свою Боронявську чудотворну ікону Матері Божої. І хоч її там не було у церкві, бо знаходилась у Хусті, то завжди приходили туди, щоб помолитися і запалити свічки.

Бувало, прийдуть люди з сіл Драгово, Сокирниці, чи з Колочави, з Хуста, чи якогось іншого села, то обійдуть довкола колючого дроту три рази з піснями, а потім палять свічки і на колінах моляться зі сльозами до своєї Чудотворної Мамки Боронявської.

Дехто навіть на колінах робив обхід навколо церкви, просячи таким способом у своєї Заступниці милості і захисту. То хіба можна було втриматися від сліз, дивлячись, як бабка, що не може ходити, на колінах повзе біля того колючого дроту довкола церкви.

Можна все забрати у людини, навіть одежу зняти, але не можна вирвати віри з її душі, бо то є великий, найцінніший дар Божий.

Одного дня, як нині пам’ятаю, я у свого директора відпросився з роботи і поїхав до Бороняви на відпуст, літом на свято пророка Іллі, – продовжував розповідь брат Мар’ян. – Була гаряча пора. Приїхали ми до Хуста, а звідси вже пішки добирались до Бороняви. Людей було дуже багато. Йшли люди не тільки з Хуста, а й з Колочави, з Драгово, з Королевого, зі Стеблівки та й з інших сіл. Вже з Хуста як вийшли співали про Пресвяту Діву.

Але тут вже з автівками стояли міліціонери. Перегородили дороги і до Бороняви не пускали. Люди обурювались, сварилися з ними, але нічого не помагало. Прийшлось їх обходити, йшли в бік Сокирниці, а потім звертали до лісу і прямо йшли вже попід лісом до монастиря. А тут знову міліція із псами. Людей допитували, звідки прийшли, де працюють. До мене теж причепилися молоді міліціонери, і запитують:

– Ви звідки?

– Із Закарпаття, – відповідаю.

– З якого села?

– З Довгого.

– Чого сюди прийшли?

– Та прийшов молитися до монастиря.

– Тут не було і немає ніякого монастиря.

– Вас ще на світі не було, як я був у цьому монастирі, – відповідаю, але вони не зрозуміли , про що я говорю, і один з них з лайкою став дорікати:

– Такий здоровий, замість того, щоб на полі працювати, ви тут з бабками якісь комедії творите, і нам через вас не дають спокою.

– Сину, – кажу, – опам’ятайся, що говориш. Оці бабки і за вас моляться, бо не знаємо, що з нами буде через годину. А я старий монах з Мукачева, то маю повне право тут молитися. – Вони зі злобою подивилися на мене, безсоромно облаяли і відійшли.

Та люди йшли до монастиря дійсно молитися. Вже по дорозі молилися. А що то була за молитва… Молилися з плачем, бо жаль мали великий, що їм не дають у Бога випрошувати для себе чи для когось здоров’я.

То тяжко оповісти. Відмовляли Хресну дорогу, співали акафісти, закарпатські церковні пісні, молебні, вервиці. Довкола церкви йшли, яка була за колючим дротом, в обхід із запаленими свічками, і співали про Боронявську Пресвяту Діву, Всі плакали, бо такий жаль брав за серце, що не кажіть. Потім то там, то в іншому місці палили свічки і молились, а до церкви нашої не пускали.

Тоді я пристав до людей з Колочави, та й кажу їм, що я монах. Та вони мені не вірять і кажуть, що монахів тепер нема, хоч зі свічкою ходіть, не знайдете його, бо настали інші часи. Прийшлося все мені розказати про себе, то вони повірили мені та й ще другим розповіли про мене, то потім приходили і давали мені на псалтир, щоб я читав в їхніх намірах.

Другим разом мене вже знали і з повагою ставилися до мене. Вірники з Колочави мене не відпускали і навіть пообідати запросили до свого гурту, а після обіду ще довго молилися. Всі люди порозходилися, а нам ще хотілося довше бути на цьому святому місці, та треба було йти до дому, бо вечоріло.

Деколи деякі люди залишалися ночувати по хатах, щоб ще на другий день помолитися більше, бо мали в цьому потребу.

А мені чогось здавалося, що ми намарне добиваємося чогось. Думав я собі, що ці люди повмирають, а молоді забудуть, і все це пропаде. Не треба буде міліції, бо і сама церква розвалиться. Хто схоче йти у таку далеку дорогу? Але не так сталося, як гадалося. Бо молитва сильніша від людських думок.

Молитва має велику силу. Не помогли колючі дроти, ні міліція, бо Пан Бог сильніший за всяку владу. Сьогодні знову приходять вірники до монастирів, і вільно люди моляться під час відпустів. Та не тільки у нас, а по всій Україні.

Але це ще не Україна і боюся якби то так, щоб знову з України нічого не вийшло. Вороги не сплять. Нам треба молитись. Сумно деколи стає, як подивишся, що робиться: замість цього, щоб всім разом стати перед Богом і просити допомоги, ми стали сваритися за церкви і ворогувати. Це не добре.

Два єпископи маємо і різні погляди. Так і колись було на Закарпатті. З цього користали мадяри і завдавали ще вони нам болю. Біда в тому, що ми одні одних не розуміли.

Увесь час ми були під мадярами і тільки двадцять років під чехами. Тож, коли о. Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, мадяри відразу 16 березня у тридцять дев’ятому році напали на нас.

Найбільше зазнали утисків наші монастирі. Ми всі переживали з великим болем цю жахливу подію. Мадяри, добре озброєні, пішли танками на січовиків. Невелика горстка слабо озброєних вояків Карпатської України не змогла зупинити багатотисячну армію.

На Красному полі біля Хуста відбувся нерівний бій, під час якого багато січовиків загинуло, а інші попали в оточення, багатьох із них потім розстріляли.

Один танк виїхав на Імстичевську гору. В’їхавши на монастирське подвір’я, мадяри з нього почали стріляти по вікнах і кидати гранати у келії, вважаючи, що там заховалися січовики, мабуть, хтось їм так доповів. Монахи перед тим залишили монастир, крім ігумена о. Петра Котовича.

Мадярські вояки витягнули його з келії і дуже били, а потім спустили з гори, щоб котився вниз. Він був повної комплекції, тож збиткувалися та й ще сміялися з нього. Це була добра душа і письменний, уложив розважання для монахів, а також молитовник для вірників. Потім виїхав до Югославії, а звідси до Америки. Будучи ще хлопцем, о. Лаврентій, він тепер в Америці, а сам походив з Білок, прийшовши до нас на новіціят, розказував, як в Імстичеві на відпусті питав о. Петра:

– Звідки ви стільки монахів маєте? Де ви їх берете?

– Народжую, що не видиш, який я грубий, – і тут же засміявся, каже, – якщо тобі монахи подобаються, то ходи до нас, але ще трохи підростеш. З тебе буде добрий монах та ще священиком будеш, тільки щиро молися Богові. Зрозумів?

Так сталося. Через два роки він вже був у Мукачеві на новіціяті.

Відродження Греко-Католицької Церкви на Закарпатті повільніше відбувалося, як на Галичині, але і тут були відчутні бурхливі хвилі розвитку. Кожного дня в Україні відбувалися великі переміни, особливо це було видно на тлі виходу Церкви з підпілля.

Мукачівський василіянський монастир влада поспішно передала православним монахиням у приватну власність. Отцям Василіянам дозволили повернутися до зруйнованого Боронявського і напівзруйнованого Імстичівського монастиря, а також у Малому Березному. У Бороняві мені багато розказували про отця Богдана Тодавчича.

Одного разу, як приїжджав до нас о. Мар’ян Поташ з Пряшівщини, то він називав його василіянським праведником і пустинником. Я став розпитувати дещо про нього брата Мар’яна:

– Це був побожний і навіть, не побоюся сказати, святий ієромонах, – говорив зі всією щирістю брат Мар’ян, – Богдан Тодавчич, ЧСВВ, повернувся зі заслання з Середньої Азії ослаблений на здоров’ї. Коли дізнався, що на Закарпатті відновлено греко-католицьку єпархію, тут же приїжджає до рідного краю, спочатку до Імстичева. Але в скорому часі за згодою протоігумена о. Василя Мендруня, ЧСВВ, наш о. Павло просить його поселитися у Боронявському монастирі, щоб там відновити монаше життя і провадити душпастирську працю серед вірників Бороняви.

Туди він прибув 16 січня 1991 р. Адже ж у віднові монастиря були зацікавлені вірні не тільки Хуста, а й із навколишніх сіл. Вони пам’ятали про відпусти, що відбувалися протягом року.

З його розповідей ми дізналися, що він, будучи в Середній Азії і Казахстані на засланні, як священик, обслуговував там вірних двох обрядів. Греко-католиків, в основному це були українці, і римо-католиків: німців, литовців, угорців, поляків і вірних інших національностей. Знав добре німецьку і мадярську мови, але ніколи тим не хвалився.

Це був справжній ієромонах – аскет, який любив найперше Господа Бога, а також усіх людей доброї волі. Незважаючи на далеку дорогу, він привіз з собою багато книжок на німецькій і чеській мові, але ми не все розуміємо, а о. Богдан помер, то деколи о. Павло переглядає ці книжки і дещо, як прочитає, то і нам розкаже.

У Бороняві вірники, як відкрили їм церкву, стали з самого початку нараз будувати такий собі монастир, щоб можна було де голову приклонити, бо старий будинок монастиря перейшов у руїну. Та новий монастир ще не був готовий, щоб можна було там жити.

Була зима, кругом сніги, в холодних келіях не можна було жити, то люди забрали о. Богдана до хати, аж поки не зробили на літо помешкання у монастирі.

У Бороняві найперше він звернув увагу на потребу для вірників святої сповіді. Як добрий сповідник повчав вірних і давав добрі поради. Отець Богдан багато часу уділяв для молитви і, незважаючи на свою фізичну слабість, багато днів постив.

Ми дуже дивувалися його старанням, але нічого не говорили йому, бо поважали його як в Імстичеві, так і в Бороняві До нього стали приходити вірні, які просили, щоб молився над ними за їх оздоровлення, особливо ті, кого мучили нечисті духи. І це рознеслось по всій околиці.

Йому не дають спокою, та він нікому не відмовляє, бо хоче послужити ближнім, так як це вимагає від нього його покликання і совість. Це був ревний священик.

Часто о. Богдан дорікав вірним за поминки після похоронів і пояснював, що душа покійника від такого поминання не має ніякої користі, а навпаки ще завдаємо їй болю, бо часто після вживання на поминках спиртного, виникають непорозуміння, а навіть сварки.

Одного разу, коли прийшов він до хати і побачив на столі горілку, то тут же сказав: «Заберіть цей диявольський напій, щоб більше цього я ніде не бачив». Коли одна жінка хотіла пожалітися йому на своє злиденне життя, він її перебив, кажучи: «Говоріть мені про Бога, а не про сусідів, тоді буду з вами розмовляти, і не обсуджуйте, а щиро моліться за них».

Від нього можна було часто почути: «Чому живете без шлюбу, це ж не по-християнськи. Тому не всі однаково сприймали свого пароха, але він ревно пояснював, що найперше треба дбати за спасіння своєї душі і душ наших ближніх.

Менше як за рік о. Богдан у Бороняві почав хворіти. Він терпів страшні болі у шлунку, мабуть, хворів на рак, і отець Павло завіз його в лікарню до села Білки, де він і помер.

Похоронили його в Імстичеві біля монастиря. Він мужньо переносив свої болі і страждання як ісповідник і навіть як мученик за Христову віру, відійшовши до вічності, щоб отримати небесну нагороду за своє страдницьке життя і вірність Богові.

Вірні Закарпаття можуть лише пишатися такими мужніми борцями за Божу правду.

Давно зайшло сонце, була пізня година. Брат Мар’ян від душі зі мною наговорився, спокійно піднявся зі стільця і пішов, перевалюючись з ноги на ногу, на відпочинок до своєї келії.

Я знав, що наступного дня після вечері він мене знову закличе або прийде до мене, щоб поговорити. Так і було. Весь час, як був я в Імстичевському монастирі, він заходив вечором до келії і завжди розмовляв зі мною на різні теми, але найбільше говорив про нашу Церкву і про своє рідне Закарпаття.

Будучи в Меджугор’ю два роки тому, я зустрівся з сестрою-монахинею Дорою Кляйн, німецького походження.

По габіту вона пізнала, що я василіянин, підійшла до мене і стала розпитувати, чи я знав отця Богдана, про котрого мені було відомо з уст жителів села Бороняви, особливо від дяка Івана Клованича, який постійно дякував з ним, а також від о. Атанасія Чийпеша.

Він, ще як брат-студент, приїжджав на канікули до монастиря. Сестра Дора дуже цікавилася, бажала відвідати могилу отця Богдана. Своє покликання до богопосвяченого життя вона завдячувала о. Богдану:

– Перед усім, – говорила вона, – дякую Богові, що дав нам такого побожного, доброго і ревного отця. З його рук я прийняла Перше Святе Причастя. Мої батьки були побожними і він завжди опікувався нашою сім’єю. У ньому я бачила апостола наших часів.

Тоді я почав розказувати сестрі, як багатьом людям він не подобався своїм праведним життям, але після смерті всі визнавали його ісповідником віри за його досконалість. На що вона відповіла:

– На жаль це правда, нам деколи важко зрозуміти побожних людей. Він міг жити тільки на одному хлібі і воді, молитися і служити людям, навіть воду носити, якщо це було потрібно. «Для чого?» – запитували його. Відповідав: «Заради Господа Бога, щоб знову стала наша Церква вільною заради мого і вашого спасіння, заради нашого майбутнього». Він вибрав тернисту дорогу і вузькі ворота.

Сестра Дора розказувала про свої дитячі і молоді роки, коли вона жила в Середній Азії в тодішньому Радянському Союзі і про дорогого пастиря о. Богдана.

Пізніше вони з батьками виїхала до Німеччини, там вступила до сестер. Невдовзі прибула до Нікополя на Україну, де проживає невелика громада німців-католиків, і працює там на парафії. Після довгої розмови сестра Дора висловилася:

– Пам’ять про о. Богдана потрібно увіковічнити письмово. Він цього заслуговує, я його знала не один рік і для мене він залишається взірцем святості. У жахливих умовах тоталітарного режиму він зумів дати можливість краще зрозуміти правдивого Бога кожному, хто б він не був, якої національності.

І це він робив найперше добрим прикладом свого життя, не жаліючи своїх сил і здоров’я. Я дуже була б рада приїхати до Імстичева і помолитися за душу о. Богдана на його могилі і подякувати йому за своє покликання до богопосвяченого життя. То він надихнув мене на цей крок.

alt