Брати – ісповідники Закарпаття (Ч.3)
- Деталі
- Категорія: РІК НОВОМУЧЕНИКІВ ХХ ст. - 2016
- Опубліковано: П'ятниця, 06 червня 2014, 17:27
- Перегляди: 2470
Закінчення спогадів отця Мелетія Батога ЧСВВ, про відвідини Василіянського монастиря в Імстичеві на Закарпатті та спілкування з братами-василіянами: Юліаном Миговичем та Марʼяном Щокою.
Коли я виконував служіння в Імстичевському монастирі, там перебували три брати. Я, священик, приїхав з Бороняви, щоб підмінити о. Павла Мадяра, який лікувався в санаторії у селі Довгому.
Брат Юліан Мигович і брат Мар’ян Щока мали вже по вісімдесят чотири роки, але, як не дивно, вони ретельно дотримувалися свого розпорядку дня від самого ранку до вечора, так як це було на новіціяті в Мукачеві.
Брат Мар’ян готував сніданки, обіди і вечері, як колись у Мукачівському монастирі, де довгий час був кухарем, а брат Юліан щодня відкривав свою швейну машину «Зінгер» щось шив, перешивав, бо багато людей тоді з села зверталися до нього, щоб щось перешити, та й для церкви всі покривала переходили через його руки.
Брат Венедикт, як молодший, у всьому їм допомагав. Між ними ніколи не виникало непорозумінь. Деколи хіба Мар’ян докоряв братові:
– Не набирайте, брате, собі стільки роботи, вам не сорок чи п’ятдесят років, відпочивайте, бо здоров’я не купите.
Брат Юліан, як завжди, мовчав і знову сідав до роботи. Така вже була його натура. Якось після сніданку брат Мар’ян розказував:
– Ми намагалися дотримуватись, – говорив він, – закарпатських звичаїв куховарства, щоб новики себе почували, як вдома. На цьому дуже наполягав Протоігумен о. Полікарп Булик.
Коли хтось приходив новий до монастиря, то він ретельно розпитував його про домашні умови життя, про духовний стан сім’ї і не забував спитати, що готувала мати на сніданок, обід, вечерю, а потім підходив до мене, кажучи:
«Прошу брата, до нас прибули два брати з гір. Зваріть їм на обід мамалигу з бринзою». Або й щось інше міг запропонувати залежно від обставин.
Незважаючи на свої болячі ноги, братові Мар’яну допомагав брат Юліан. Було приємно дивитися, як два старенькі монахи дають собі раду.
Все, що готували на кухні, було смачне, невибагливе і навіть дієтичне. Майже кожного дня щось мінялося у раціоні. Перед трапезою молилися поважно, а коли пообідали, брат Мар’ян спокійно говорив:
– Ходімо до святині, подякуймо пану Богові, що нас зі своєї волі накормив.
Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ в Імстичівському монастирі
Дуже схвально говорив про Протоігумена о. Василя Мендруня, який тоді очолював Галицьку і Закарпатську провінції, а також створював станиці на Східній Україні.
– Наш отець-протоігумен – золота людина. Він, як сюди приїхав, був здивований нами, тішився, що ми самі прийшли і поселились у монастирі.
«Декого треба тягнути, – говорив, обіймаючи нас з радості, – а ви самі з доброї волі повернулися до монастиря. Це велика мужність з вашого боку». А я йому кажу, щоб нам прислав брата молодшого, бо ми старі і вже деколи нам треба послужити. Якось мені було соромно говорити про це і просити його, знаю, що братів мало.
«Я вас добре розумію, на підмогу вам хтось з братів обов’язково приїде. Не переживайте: Господь з вами і не дасть вам заломитись. Тримайтеся один одного, моліться до Матері Божої не тільки за себе, але і за весь наш Чин, за Україну, за мир у світі». О. Василь нас так підняв на дусі, що, здавалося, повернулася до мене моя молодість.
Він говорив з такою щирістю, аж направду мені сльози текли, що маємо такого файного Протоігумена, яким можемо хвалитися. Дай йому, Боже, доброго здоров’я, щоб він ще довго міг працювати для нашого Василіянського Чину на славу Божу. Він робить все, що може. На другий тиждень дійсно приїхав нам на поміч брат Венедикт, дуже добра дитина.
Так старається нам догодити і у всьому помагає, що я йому кажу: «Та ми ще самі даємо собі раду, а ви відпочиньте трохи, братику». А він і в церкві молиться, і в наших келіях прибирає. У брата Юліана повідкривалися дуже болючі рани на ногах, то кожного дня Венедикт допомагає йому перев’язати їх.
Наступного вечора прийшов брат Мар’ян до мене в келію засмучений і говорив про можливу зміну погоди.
– Відчуваю таку слабість, а від чого, сам не знаю. Болять ноги і руки терпнуть, а вранці не міг встати, – жалівся брат, повільно сідаючи на крісло.
– Старість, пережиття, тож звідки візьметься здоров’я? – заспокоюю брата.
– Правду кажете, прошу отця, скільки то треба було всього пережити, а весь час кухня, а підлога бетонна в лікарні і в санаторії, та й тут, самі бачите, ще літом як-небудь, а зимою дуже тяжко. Ота сторона, де діти з інтернату живуть, там в них дуже студено, як вони витримують?
В моїй келії трохи тепліше. Келія брата Юліана менша і йому там трохи ліпше, тому він не жаліється, що йому холодно, але рани на ногах не дають йому спокою ні вдень, ні в ночі. Деколи чую стогін аж до своєї келії, тож кажу йому: «Трохи терпи!» Але то легко говорити, а коли щось болить…
Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ в Імстичівському монастирі
Іншим разом ми розмовляли про Сибір, де наші отці і брати скуштували каторги. І тут брат почав розказувати про себе, як його викликали в КДБ на розмову:
– Це було ще тоді, коли я працював кухарем у санаторії в селі Довгому, там де тепер перебуває і лікується о. Павло. Мене викликали до Іршави, і в цей день дуже гарно зі мною поводилися. Це було в будинку культури.
Їх було двох, і вони не дуже то мене випитували, відпускаючи, сказали мені до них прийти через тиждень. Але вже другого разу почали запитувати більше: де я живу, хто мене годує, хто мені пере білизну? І у всьому старший з них жаліє мене.
Думаю собі: хитрий лис. Пізніше я дізнався, що це був сам начальник з Іршави. Я не розумів, чого він хоче. Але за деякий час знову мене викликає, та вже відкрито говорить: «Я би Вам міг полегшити життя, але Ви повинні би зі мною подружити».
Усміхається і подає мені руку. «А то як?» – запитую. Він знову каже, «а так – часто будете заходити до мене і розказувати про своє життя» – «А то нащо Вам потрібно знати, як я живу? Та й хіба Ви не знаєте?» – відповідаю. «Але Ви би могли набагато краще жити. Я Вам не буду забороняти молитися.
Моліться скільки Вам завгодно. Замість працювати у їдальні, я би вам запропонував іншу посаду, от наприклад, завідувач їдальнею, ніякої відповідальності, бо там є директор. Ваша справа – щоб був порядок у залі, а він і так є. Така спокійна посада Вам би була тільки на користь.
Я не розумів чого він від мене вимагає і що він говорить, а потім додав: «У Вас здоров’я вже не зовсім добре, то і на роботу Ви зможете лиш з’являтись час від часу. Не переживайте за гроші, вони будуть у Вас.
Думаю собі: Боже мій, та я грошей зрікався, коли складав обіт убожества, і зараз у мене гроші тільки на прожиття – це 75 крб. А те що відпочив би, воно і непогано. Та слухаю, що він буде дальше мені цвірінькати.
Знаю добре, до чого веде він цю розмову. Хоче, щоб я був сексотом. Врешті він каже: «Подумайте добре, а ми зустрінемось знову через тиждень. До речі, мені приємно з Вами спілкуватися, якийсь спокій відчуваю».
На другий тиждень непрошений гість перед вечором прийшов до мене, де я перебував на квартирі. Господар будинку каже мені, що там якісь прийшли до мене. Він не знав, хто це. Але коли я вийшов, то відразу їх упізнав.
Думаю собі: а то що таке? Скільки вони будуть мучити мене?. Нічого не говорю їм, а вони, привітавшись, кажуть, що довго не будуть мене затримувати. Без дозволу заходять у хату і мене запрошують.
Аж тепер господар зрозумів, що це за непрошені гості. Та тут вже почалась відкрита розмова. Спочатку розпитали, як мій настрій, як працювалось. Та їх бентежило моє незадоволення, хоч, здавалось, вони до мене ставились з найкращими намірами.
«Ви здогадуєтесь, чого ми прийшли? – спитали вони. – Нам треба сьогодні конкретно дати відповідь вищому начальству, щоб змінити Ваше життя. Хазяїн, який би добрий не був, для Вас все ж чужий. От будете мати свою квартиру, ніхто Вам не буде вказувати, а тут Ваші роки підійшли, то і пенсія потрібна».
Я сидів, мовчав, очікуючи, що мені вони будуть далі пропонувати. Вони говорили те саме, що й минулого разу, тільки більш сміливо, рішуче і відкрито. Я тільки мовчки давав головою знак згоди, або хитав нею, що було знаком невирішеності.
А тоді відразу від них вимагаю: «Ви мені конкретно скажіть, для чого ви мене викликали і сьогодні для чого завітали до мене? Що ви від мене хочете, і що я повинен робити для вас?» – «Тут така справа. Ми із Комітету державної безпеки.
Я працюю начальником в Іршавському районі. Ви були монахом, і тому ми повинні за вами стежити, щоб Ви не зводили людей на ідеологічну дорогу, несумісну з нашими законами. В нас повна державна влада. Ми можемо будь-коли кого завгодно арештувати або звільнити з роботи. Але все залежить від Вашого розуміння.
Ви мали час добре обдумати, і сьогодні ми б хотіли, щоб Ви дали згоду на співробітництво з нами. Це тільки покращить ваше важке життя». – «То що я повинен робити?» – запитую, стривожений їхньою нещирістю. Мій співбесідник усміхнувся, повеселішав і говорив уже відкрито: «Раз на місяць Ви повинні нам давати відомості.
Свого життя не будете змінювати. Зараз піднімається уніятська Церква. Вони Вас не будуть боятись, бо знають, що Ви були уніятським монахом. Будуть мати до Вас довір’я. А Ви, в свою чергу, будете доповідати, хто приїжджав до Вас, хто збирає людей і хто ці люди.
Якщо нічого не буде, то лиш по телефону повідомите, що все в порядку, але якщо якісь непорозуміння будуть або десь будуть збиратись Вам знайомі чи не знайомі люди, то щоб Ви доповіли нам. Транспорт будемо забезпечувати.
Хто з нами працює, кожен задоволений своєю працею. А те що ми Вам обіцяли, ретельно гарантуємо. Час не легкий, і потрібно всім нам якось жити. Та й скільки цього життя. Ми Вам не будемо забороняти молитись, не будемо забороняти ходити в церкву, виконувати свої обряди, щоб ніхто не подумав, що співпрацюєте з нами.
Ви нас зрозуміли: все повинно бути так, щоб комар носа не підточив – маєте справу з державними органами».
Мене вкинуло в жар. На чолі почав виступати піт, я не знав, що говорити. В моїм серці розгорався якийсь гнів, і заодно наростав страх.
Я бачу, що зі мною граються не на життя, а на смерть. Але цей останній вислів, що комар носа не підсуне, додав мені сили, і я почав наступ проти нього. «Говориш, що комар носа не підсуне. Правду кажеш.
Комар це маленьке сотворіння Боже, який сотворив і мене, і тебе, і за кожний вчинок нам прийдеться відповідати. Ви хочете від мене того, чого я не можу виконати. Від Бога не можна нічого скрити, навіть своє совісті. Хіба ви не знаєте, що сталось з апостолом Юдою. Ото беріть пилу і ріжте мене, а пана Бога я не зраджу. Тільки ріж мене не поперек, а повздовж, щоб довше боліло».
Мої очі наповнились слізьми. Важко було говорити, але продовжував: «Пану Богу я віддав свою молодість, я йому обіцяв послуг, чистоту і убожество, все своє життя посвятив Йому, святому, і хочу віддати йому свою старість. Тому ще раз кажу: ріж мене, а Бога я не зраджу. І прошу більше мене не умовляти. Це є моє остаточне рішення».
Вони не сподівались такого вибуху моєї душі. Я зрозумів, що я повинен стати зрадником, так я Юда. Але Юда не давав обітів, а я дав обітницю, що буду служити Богові до кінця свого життя. Моя реакція на них дуже подіяла.
Вони побачили, що я не зламався і не піддався їм. Настала мовчанка. Думаю собі, що будуть мене арештувати. Я не боявся нічого. В мене не було вже родини, крім старенької сестри (вона недавно померла).
Думаю собі: робіть зі мною, що хочете – така ваша служба. Але бачу: їхні обличчя зніяковіли. Не побачив в них я злоби чи ненависті, і мене це заспокоїло. Ми мовчали більше хвилини. А відтак знову чую той самий голос:
«Ми вибачаємось перед Вами, що Вас так затривожили. Наша ціль була спитати Вас. Не по своїй волі ми це виконуємо, а як завдання своєї державної служби. Ми теж давали присягу і мусимо те виконувати, що нам кажуть.
Ваша рішучість нам дала зрозуміти, що Ви твердо тримаєтесь своїх релігійних переконань. Це є добре. Ми Вас більше турбувати не будемо. Ми думали навіть Вам полегшити життя, але бачимо, що проти своєї совісті неможливо йти. І ще одне просимо: не уважайте нас за своїх ворогів. Вся ця розмова нехай залишиться тільки між нами».
Брати Юліан Мигович ЧСВВ і Мар’ян Щока ЧСВВ в Мукачівському монастирі після складення Довічної Професії
Я не міг нічого говорити, бо обтирав свої сльози. В них я бачив своїх дітей, які і в такий спосіб мусять заробляти собі на хліб. Мені було навіть важко, що я їх так грубо образив.
Але такий мій характер, з яким я веду постійну боротьбу, що те, що думаю, мушу висловити. Так було в Мукачеві, за що мене поважав о. Полікарп Булик. Вони теж добрі психологи, і мене зрозуміли, і тому піднялись, щоб вийти з хати. «Ви нам подобаєтесь своєю мужньою закарпатською поставою.
І якщо у Вас виникнуть у житті якісь труднощі, то заходьте до нас – чим зможемо, допоможемо. У біді ми Вас не залишимо. А Ви живіть так, як Бог Вашому серцю підказує». – «Чим ви можете мені допомогти?
Та всі ми живемо згідно з Божою волею», – кажу їм. Але все таки їхні слова зворушили мене, і я, подаючи руку, просив у них пробачення. Це ще дало їм більше зрозуміти мій монаший християнський вишкіл. Жаль, що я був не священик, а то був би запропонував їм сповідь. Але і тут я не поскупився і промовив, коли ми стояли коло дверей.
– Всі ми є діти одного Бога і всі ми в Христа хрестилися, тому будемо жити мирно і будемо помагати один одному по-християнськи, – говорив я, прощаючись з ними…
Ми добре розійшлися, а потім я все це розказав своєму господареві, то він був дуже здивований. З цього часу більше мене ніхто не турбував на роботі і не говорив, що мене звільнять. Вони до мене не приходили і я не заходив до них. Як кажуть, дали мені спокій.
Та свої люди часто мені докоряли: «Монах, монах…», – і таке інше говорили. Всього наслухався, і все це треба було переносити. То такі нерозумні насмішки доводили мене аж до сліз, коли йшлося про чистоту.
Тоді виходжу я надвір, помолюся вервичку до Пресвятої Діви, витру своє обличчя від сліз і приступаю знову до роботи. Багато людей мене не розуміли, тож не було кому пожалітися, та я не звертав уваги і старався бути добрим, хоч би для хворих.
Але дуже мене поважали ті, які знали мою дійсність. Підходили і завжди просили, щоб я помолився за їхнє здоров’я, за їхній добробут. Замовляли мені читати псалтир. Але не міг всіх задовольнити. Бо треба працювати, та й домашні справи були.
Все ж молитва завжди була зі мною. Богові дякую, що ніколи мене Він не опускав. Про мене знали лікарі в санаторії і з повагою ставилися як до монаха. Часто просили, щоб я молився за них, за їхні сім’ї, за їх дітей.
Деколи приходили до хворих наші отці Павло Мадяр, Микола Щепа, Мелетій Малинич та інші, щоб посповідати і запричащати їх.
Стежили за мною увесь час. Особливо під час свят мене контролювали. Ніколи я не вступав в суперечки. Якщо мені треба було кудись віддалитися, то я завжди йшов за дозволом до свого начальника.
А начальником був у мене жид. Він ніколи мені не відмовив, якщо я щось просив. Навіть приходив до мене за порадою. Прийде і скаже: «Порадьте мені, Теодоре (це моє світське ім’я), бо не маю тут таких людей, які б мені добре підказали в цьому випадку.
Хочу на зиму змінити в їдальні приміщення кухні, дуже Вам там тісно. Після цього мене водить і все показує, радиться, як зробити краще щось в їдальні, на кухні чи на складах і хоче, щоб я сказав своє слово. А коли зробить все, як задумав, тоді знову мене веде до цього місця і питається, чи добре зроблено.
Хоч він був жид і знав, що я належав до монашого Василіянського Чину й практикую монаше життя, ніколи мені не закидав, а навіть і розпитував про це життя, цікавився. Дуже він мене поважав. Таких людей мало зараз.
Я довгий час з ним працював і ніколи між нами не виникало непорозумінь. Про інцидент зі Службою безпеки він знав, але ніколи мені про це не згадував, а навпаки після цього ще з більшою повагою ставився до мене.
До нас часто приходив о. Павло. Він дуже його поважав і навіть докладав всі сили, щоб його лікували лікарі у нашому санаторії. О. Павло часто був у нас на лікуванні, бо весь час хворіє легенями. Вже двадцять років, як йому вирізали одну легеню, і він сприймає свою недугу з неабиякою мужністю.
Я запитав, чи все таки надія є, що Україна втримається. Він зворушливо відповів:
– Повинна. Залежить все від нас, від людей. Багато людей збаламучених, які не розуміють, що правда є одна в Бога. Якби ми тут між собою жили в єдності, в нас би не було конфесійного поділу і не було би нині такого непорозуміння.
Ще коли я був під час підпілля в Бороняві, то відчував у серці, що там все-таки там будуть знову відпусти, що Греко-Католицька Церква вийде з підпілля, бо не може бути, щоб Бог опустив це святе місце.
Але як подумав, що священиків так мало, мене обіймав страх. Я не думав, що це буде так скоро. Дуже плідно тут діяв єпископ Іван Маргітич. Він не боявся влади, його весь час визивали, але він твердо стояв за віру Христову. О. Павло Мадяр тут завжди був готовий повністю віддатися на службу Богові і людям. Люди їм вірили, і тому витримали.
Та, гадаю, ще довго прийдеться переборювати наше православ’я, яке тягнеться до Москви. От вся біда, що не розуміють, що є «Одна, Соборна і Апостольська Церква», якої пекельні ворота не подолають.
І знову пізно вечором розходились ми по своїх келіях, ще перед цим разом помолившись. Наступного дня я вже від’їжджав до Боронявського монастиря.
Імстичівський монастир Отців Василіян
В Імстичеві пробув рівно два тижні. Пішов до братів прощатися. Направду ніколи я так з ніким не прощався, як з братом Мар’яном. Попрощавшись з братами Юліаном і Венедиктом, підійшов до брата Мар’яна. Він заплакав, обтирав сльози зі свого старечого шляхетного лиця.
Це були сльози туги. Мені теж було його важко залишати. Він був більше як на тридцять років старший від мене, але ми в думках були однолітки.
Обнявши і поцілувавши його в рамено, сказав йому: «Брате, моліться за мене». Він відповів взаємно: «І Ви за мене». Коли я відійшов десять кроків і обернувся, бачив, як він обтирав хустиною гіркі свої сльози.
За матеріалами: www.misionar.info