Життя Святого Василія Великого

Деталі: Категорія: РІК СВ. ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО - 2014; Опубліковано: П'ятниця, 14 лютого 2014, 22:24; Перегляди: 3314

У своїй бесіді про мученика Гордія св. Василій мовить: «Для звичайних людей похвали сплітаємо з вибраних слів. Коли ж йдеться про праведників, то сама правда їхніх діл є свідченням їхнього світлого образу». Ці слова вповні можемо сказати й про св. Василія. Щоб упевнитися в його величі й славі, нам досить переповісти головні події його життя.

Молодечий вік св. Василія Великого (329-356)

Св. Василій Великий народився правдоподібно 329 року в головному місті Каппадокії – Кесарії (Мала Азія). Його батько, що теж називався Василій, був визначним правником та водночас управляв в околиці Кесарії розлогими посілостями своєї жінки Емелії. Батько св. Василія успадкував також великі маєтки по своїх родичах в Анесії (провінція Понту). Коли він пізніше став професором красномовства в Нео-Кесарїї, то ціла родина замешкала в поблизькій Анесії, де ще жила старенька бабуня св. Василія – Макрина.

Мати св. Василія Емелія, часто хворіла, тому виховувала дітей головно бабуня Макрина. Їй помагала найстарша сестра св. Василія, яка теж називалася Макриною. Від них Василій навчився не тільки правд віри, а й побожного життя. Уся родина Василія Великого визначалася правдиво християнським життям: «З чоловіколюбʼя благого Бога, – писав св. Василій, – ласкою Господа нашого Ісуса Христа, благодаттю Святого Духа я остерігся блудів поганства, бо від самого народження виховували мене християнські батьки. З дитинства я навчився від них Святого Письма, й воно дало мені пізнання правди».

Початкові знання Василій здобув від свого батька. Спостерігши великі здібності свого найстаршого сина до науки, батько послав його на дальші студії, спочатку до Каппадокійської Кесарії, а відтак до Царгороду. Там Василій не марнував дорогоцінного часу. Не дивно, що за короткий час «його освіта перевищила його вік,» – сказав про нього св. Григорій Богослов. Тоді головним заняттям Василія була «філософія», тобто «відокремлення від світу і злучення з Богом». Врешті, Василій подався до Атен, що ще й у тих часах були осередком знання й культури.

В Атенах все ще процвітала поганська філософія, а грецька література брала верх над усякою іншою. Тут Василій заприязнився із своїм земляком, Григорієм з Назіянзу: «Коли ми звірилися собі про свої бажання й побожність, якої ми обидва так дуже прагнули, тоді ми стали собі взаємно всім – товаришами, побратимами, наче рідними собі». Їх не засліпив блиск поганського красномовства, бо вони, як ті бджілки, вибирали з поганських наук тільки те, що їм помагало в набуванні чеснот та скріпляло їхню віру. Про свій побут з Василієм у Атенах Григорій пише: «Пізнавши там обман і брехню ідолів, ми утвердилися у вірі. Там, де подивляли демонів (ідолів), ми навчилися погорджувати їх».

Слава про обидвох каппадокійців дуже скоро розійшлась по цілому Сході. Коли 356 року, «навантажений ученістю», Василій вернувся додому, то відразу став професором красномовства в Кесарії.

Поки Василій перебував в Атенах, у батьківському домі сталися великі зміни. Батько й один з його молодших братів померли. Чотири молодші сестри вийшли заміж. Молодший брат Григорій теж одружився і став учителем риторики. Інший брат Навкратій зажив у горах пустинником. Вдома коло матері лишилася тільки найстарша сестра Макрина й наймолодший брат Петро.

Після трагічної смерті свого нареченого Макрина посвятила себе Богові й зажила дівственним життям. Вона вмовила теж свою маму і вони разом почали жити духовним життям. До них долучилося ще кілька їхніх колишніх служниць. Так родинний дім в Анесії перетворився на жіночий монастир. Згодом він став зародком спільного життя монахинь. Ці праведні душі утримували звʼязок зі світом тільки через Петра, який був їхнім економом, а потім духовним провідником.

Тим часом популярність і успіхи на професорській кафедрі цілком полонили душу св. Василія. Оточений славою і світськими почестями, він цілковито забув про мрії своєї молодості: покинути світ і жити тільки для Бога. Сестра Макрина швидко спостерегла потяг до світу свого найстаршого брата й почала навіть побоюватися за його спасіння.

Василій – монах (357-362)

Макрина не пропускала навіть найменшої нагоди, щоб не пригадати своєму братові колишніх його мрій і не вказати йому на марність мирської слави. Однак її слова падали на камʼянисту землю, бо мирська слава цілком заглушила голос совісті Василія. Тільки родинна трагедія опамʼятала його.

Навкратій часто ловив рибу для немічних пустинників у швидкій річці Іріс. Одного разу човен перевернувся і Навкратій потонув. Кілька днів пізніше бистра вода викинула його тіло на берег і рибалки принесли його додому. Василій поспішив, щоби потішити свою горем прибиту матір. Макрина скористала з тієї трагічної хвилини й таки там, при ліжку хворої мами, благала Василія нарешті охриститися і почати правдиво християнське життя.

Трагічна смерть брата, біль материнського серця і гіркі сльози сестри нарешті зрушили серце Василія. Повернувшись до Кесарії, він відразу охристився і став читцем. Відтак з кількома своїми товаришами подався до Анесії, щоб там в усамітненні почати аскетичне життя. Свою постанову змінити спосіб життя Василій назвав наверненням: «Прогайнувавши чимало часу у марнощах і змарнувавши чи не цілу молодість, щоби великим і марним трудом здобути мирську мудрість, яку осудив Бог, на кінець я проснувся, наче з глибокого сну. Я спостеріг дивне світло євангельської чесноти й пізнав безвартісність і порожнечу мудрості князів світу цього, що минаються і гинуть. Я оплакував з несказанним болем нужденне моє життя.

В такому стані я бажав провідника, що провадив і повчав би мене в побожності. Найбільше я хотів поправити мої звичаї, втрачені довгим перебуванням зі злими. Тож, я читав Євангеліє і спостеріг, що нема відповіднішого способу до досконалості, як продати свій маєток, роздати його між убогих братів і так позбутися усіх турбот дочасного життя. Тоді вже душа не буде спокушатися жодним привʼязанням до дочасних дібр. Я молився, щоб знайти одного з братів, який уже провадив цей спосіб життя, щоб з ним я міг щасливо переплисти глибоку й бурхливу протоку життя».

Бог вислухав молитву Василія й послав йому духовного провідника, ревного аскета Евстагпія Севастійського, який саме започаткував монаший рух у Малій Азії. Правдоподібно, за його порадою, Василій 357-358 року подався до Єгипту і на Близький Схід, щоб там ознайомитися з монашим подвигом. Повернувшись звідти, він недалеко від батьківського дому в затишному місці разом зі своїми товаришами збудував невеличкий монастир. Тут Василій заклав підвалини спільного монашого життя, що згодом здобуло йому славу «патріярха східного чернецтва».

На самоті й молитві, розважаючи над Святим Письмом і займаючись рукоділлям, практикуючи християнські чесноти й умертвіння, Василій віддався цілим своїм серцем життю «правдивої філософії». Так він назвав новий спосіб свого життя. Тут, на самоті, він зайнявся також письменницькою працею і зібрав із Орігенових писань цілу антологію під назвою «Філокалія». Тоді ж він сформулював свої «Моральні правила», в яких подав християнам 80 основних засад морального життя, вибраних лише зі Святого Письма. Тут зародилася і збірка основних монаших засад, яку св. Василій ще раз переробив, передаючи її грядучим поколінням під назвою «Ширші правила».

Живучи суворим аскетичним життям, св. Василій виділив такі практичні засади монашого подвигу:

1) Головним завданням кожної людини є цілковито сповнити волю Божу, яку Господь Бог обʼявив у Святому Писанні. Тим-то головним «уставом-правилом» монашого життя повинно бути Святе Письмо;

2) Щоб сповняти заповіді любові до Бога й до ближнього, як і інші євангельські чесноти, потрібне спільне життя;

3) Аби зберегти лад і гармонію у спільному житті, потрібний батьківський авторитет настоятеля, який пояснював би волю Божу на підставі засад Святого Писання.

Дуже скоро Василій став не тільки учителем, а й взірцем високого аскетичного життя. Як колись св. Павло, так тепер Василій міг сказати своїй братії: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11, 1). Св. Григорій Богослов так описав чернечу постать свого друга: «У нас той вважається найліпшим, хто найбільше набув різних чеснот або бодай одну – в найвищому ступені. А цей (Василій) так у всіх чеснотах поступив, що став немов гордістю людства... Він старався бути, а не тільки видаватися досконалим».

Активне життя св. Василія (362-370)

Василій не був створений до життя на самоті. В усамітненні й на молитві він тільки набирався сил до апостольської праці. А його діяння були надзвичайно многогранні.

Василій жив у часах відновлення аріянізму. Він завжди турбувався проблемами св. Церкви й чинно обороняв нікейське віровизнання.

Щоб піддержати правовірʼя, Василій їздив 360 року аж до Царгороду, який теж був заражений аріянізмом. Під натиском імператора друг Василія, єп. Евстатій Севастійський, а також єп. Діяній підписали аріянське віровизнання. Це так сильно вразило Василія, що він зірвав взаємини з обидвома владиками, а сам подався на самоту в Понт.

Протягом 360-362 років Василій заснував монаші спільноти в провінціях Понту, Каппадокії та Вірменії. На них він опирався в боротьбі з аріянами. Просвітлений Святим Писанням і аскетичним життям, Василій за короткий час зібрав навколо себе багато учнів. Завдяки його ревній праці монаше життя в Малій Азії впустило глибоке коріння і стало головним джерелом християнського відродження.

362 року на імператорський престол вступив Юліян Відступник, який задумав відродити в своїй імперії поганство. Тоді старенький єпископ Кесарії Діяній розкаявся і просив Василія помогти йому боронити нікейську віру. Василій радо помирився із владикою. Діяній висвятив його на диякона. Відтепер Василій став видною особою церковного життя і більше уже не міг укриватися в анесійському монастирі. Що більше, його славний твір проти аріян «Проти Евномія» зробив з Василія твердого оборонця правовірʼя.

Діяній ще того самого року помер, а на його місце синод обрав світського чоловіка – Євзевія. Хоч Євзевій був чесним і освіченим чоловіком, все ж таки він мало розумівся на церковних справах, а ще менше – на богословʼї. Тому він спирався на досвід і богословське знання Василія. Для єпископа Євзевія Василій став «дорадником, справжнім оборонцем, викладачем Божих справ, провідником у праці, повіреником у внутрішніх справах і найкращим виконавцем зовнішніх». За короткий час слава про Василія рознеслася по всій Малій Азії, головно ж, коли 364 року владика Євзевій висвятив його на священика.

Та невдовзі Євзевій почав завидувати популярності св. Василія, тому Василій знову покинув Кесарію і вернувся до своїх ченців в Анесію. Тут уже були обидвоє його брати: Григорій, якому померла жінка, і наймолодший Петро, що забажав піти слідами Василія.

Василій і цим разом не довго затримався в Анесії, бо без нього владика Євзевій не міг собі дати ради з управою розлогої митрополії й обороною правовірʼя. За посередництвом свого друга, Григорія з Назіянзу, Василій знову вернувся до Кесарії, щоби простягнути помічну руку Євзевієві.

Під чуйним наглядом Василія Кесарія не тільки не допустила до себе аріянської єресі, а ще й стала заборолом нікейського правовірʼя. Василій, крім адміністративних функцій, брав діяльну участь в житті св. Церкви. Він організовував чернецтво, упорядковував літургічні відправи, піклувався убогими і боронив покривджених. Матеріяльна поміч голодуючим і відважний виступ Василія проти багачів під час голоду 368 року здобули йому титул «спасителя Кесарії». Протягом шістьох років священичого діяння Василій чітко виявив свою апостольську ревність.

Весною 368 року, ще перед початком голоду в Кесарії, померла мати св. Василія, Емелія. Він дуже болюче пережив її втрату, приписуючи передчасну смерть своєї матері своїм гріхам: «Єдину потіху, яка була в моєму житті, свою маму, я втратив через свої гріхи!».

На владичому престолі (370-379)

Владика Євзевій помер літом 370 року. Синод, хоч не без труднощів, вибрав Василія його наступником, який практично управляв митрополією вже кілька літ. Василій для Кесарії, та й для цілої митрополії, був святим Владикою, який відзначався високим знанням, великими ораторськими й письменницькими здібностями, досвідчено управляв Церквою і мав непорушну віру святих Отців.

Єпископські свячення св. Василія відбулися у Кесарії 14 червня 370 року й принесли велику радість вірним. Навіть Атанасій Великий з Олександрії вітав святого владику. Він назвав Василія «славою Церкви» і підкреслив, що «такого єпископа бажала б мати кожна провінція».

Ставши єпископом, св. Василій одразу відчув усю завзятість своїх противників. Передусім проти нього збунтувалося кілька єпископів, які противилися його виборові на кесарійський митрополичий престол. До них долучилися ще ченці Евстатія, відмовляючись прийняти чернече правило Василія. Аріяни теж посилили свій наступ, бо здобули для себе кількох єпископів, між якими був також колишній учитель і друг Василія – Евстатій, єпископ Севастійський. Імператор Валене (364-378), переконаний аріянин, почав тиснути на всіх єпископів, щоб вони підписали аріянське віровизнання. Василій, однак, не підвів сподівання правовірних. Він вистояв!

372 року, на саме Богоявлення, до Кесарії прибув імператор Валене із своїм почтом. Василій не вийшов його вітати, а подався до свого престольного храму на відправу. Імператор теж прийшов на св. Літургію і по відправі довго розмовляв з Василієм у церкві – за престолом. Хоч їхня розмова була приватна, без свідків, все ж таки імператор пізніше признався, що він не посмів запропонувати Василієві перейти на аріянізм. Валене, подивляючи численні добродійні заклади, що їх Василій побудував у передмісті Кесарії, передав йому для бідних велику суму грошей. Сміливе протистояння Василія імператорові цілковито знезброїло аріян і противників святого владики.

Коли 373 року помер великий Атанасій, увесь тягар боротьби проти аріянізму спав на плечі Василія Великого. Святий єпископ відважно боровся з підступною єрессю і вже 375 року написав свій найвизначніший догматичний твір «Про Святого Духа». Цей твір св. Василія став заборолом правовірʼя про Пресвяту Трійцю на цілі покоління.

Крім боротьби з аріянами, Василій взявся до тяжкої та невдячної праці – помирення помісних Церков і поєднання їхніх архиєреїв. Він був певний, що найуспішнішою зброєю у боротьбі проти єресі було б примирення й поєднання владик. Тому він старався завʼязати стосунки з усіма правовірними єпископами, як це зрозуміло з його власних слів: «Добре було б мене не судити на підставі думки того чи того єпископа, що самі не живуть чесно, по правді, а радше згідно з думкою багатьох єпископів по цілому світі, які зʼєднані зі мною ласкою у Господі. Спитайте пісідійців, лікаонців, ізаврійців, фриґійців обидвох провінцій, ваших сусідів вірменів, македонців, ахайців, ілірійців, ґалійців, іспанців, усіх італійців, сицилійців, африканців, спритних єгиптян і тих, що ще залишилися в Сирії. Всі вони посилають до мене свої листи, а я до них. З тих листів ви можете дізнатися, що ми всі одної думки й одного переконання».

Коли інтервенція св. Василія у Папи Дамаза (371-373) щодо поєднання антіохійських церковних громад скінчилася невдачею, він почав надіятись, що скликання Вселенського Собору остаточно розібʼє силу аріян і запевнить єдність Христової Церкви. Василій не дочекався здійснення своїх мрій. Однак невдовзі по його смерті відбувся другий Вселенський Собор у Царгороді 381 року, що запевнив перемогу правовірʼя над аріянізмом. А в цьому була велика заслуга Василія Великого.

На владичому престолі Василій теж дбав про соціяльну доброчинність. Вже попередньо він роздав свої маєтки бідним. Тепер він будував багато добродійних закладів по своїй розлогій митрополії. Славнозвісним було передмістя добродійних установ у Кесарії, яке Василій розбудував своїми власними силами, а вдячний народ назвав «Василіядою». Павло Аллярд, великий знавець життя святого, твердить, що мабуть «ніхто з перших часів християнства не побудував стільки могутніх добродійних закладів, як Василій».

Василія «зʼїдала», так би мовити, ревність про Божий дім. Він був від природи слабкого здоровʼя, яке ще більше підірвав суворими умертвіннями. Однак він ніколи не звільняв себе від жодної праці чи обовʼязку. Він щедро жертвував усі свої сили й таланти для слави Божої й добра ближніх. До кінця свого жертовного життя він суворо зберігав усі чернечі правила. Василій служив Богові неподільним своїм серцем: за Господом він завжди тужив, до Бога йому „здавна було спішно».

Господь Бог сповнив його бажання й забрав його до себе в заранні його благородного життя, 1 січня 379 року. Він віддав свою душу Творцеві зі словами Спасителя на устах: «Отче, у Твої руки віддаю духа Мого!» (Лк. 23, 46).

Василія справедливо названо Великим. Св. Церква проголосила його святим. Ми почитаємо його як одного з великих Отців Церкви. Він направду був тим «вогняним стовпом», бо палав любовʼю до Бога і людей!