«Я вірю в Бога. Творця неба і землі. Творця людини»

Деталі: Категорія: РІК ВІРИ 2012-2013; Опубліковано: Субота, 16 лютого 2013, 19:23; Перегляди: 2437

Загальна аудієнція Святішого Отця Венедикта ХVІ, 6 лютого 2013 р. Б.

Дорогі брати і сестри,

Символ віри, який починається з представлення Бога як «Отця, вседержителя», про що ми роздумували минулого тижня, далі говорить, що Він є «Творець неба і землі», і тим самим виражає твердження, яким починається Біблія.

У першому стиху Святого Письма читаємо: «На початку сотворив Бог небо й землю» (Бут 1,1), тобто Бог є джерелом усіх речей і в красі сотворення розгортається ця всемогутність люблячого Отця.

Бог, що є джерелом життя, у сотворенні виявляє Себе як Отець, і в творенні виражає Свою всемогутність. Образи, використані у Святу Письмі у зв’язку з цим, дуже підходящі (пор. Іс 40,12; 45,18; 48,13, Пс 104,2.5; 135,7; Пр 8, 27-29; Іов 38-39).

Він, як добрий і могутній Батько, повсякчас дбає про те, що Ним в любові і вірності створене, про що не раз повторяють псалми (пор. Пс 57,11; 108,5; 36,6). Тому то сотворення стається місцем, в якому можна пізнати і визнати всемогутність Господа і Його доброту, і є для нас віруючих закликом до віри, щоб звіщати Бога, як Творця. Автор Послання до Євреїв пише: «Вірою ми знаємо, що світ сотворений словом Божим, так що видиме з невидимого постало» (Єв 11,3).

Віра, отже, вимагає вміння признати невидиме, знаходячи його сліди у видимому світі. Віруючий може читати велику книгу природи і розуміти її мову (пор. Пс 19,2-5), але необхідним є Слово Об’явлення, яке викликає віру, щоб людина могла досягти повного усвідомлення реальності Бога, як Творця і Отця.

У книгах Святого Письма людський розум може знайти, звичайно у світлі віри, ключ до тлумачення, щоб зрозуміти світ. Зокрема, особливе місце відведено першій главі Буття, яка урочисто представляє божественну творчу силу, що розгортається продовж семи днів: за шість днів Бог завершує сотворення і на сьомий день, в суботу, припиняє всяку діяльність, відпочиває. День звільнення для всіх, день спілкування з Богом.

Ось так представляючи, книга Буття говорить нам, що першою думкою Бога було знайти любов, яка відповідала б на Його любов. А вже другою думкою є творення матеріального світу, в який вкладена ця любов, цих створінь, які слухаються Його. Сама структура опису містить деякі численні повторення.

Так наприклад, шість раз повторяється фраза: «І побачив Бог, що воно добре» (ст. 4.10.12.18.21.25) і, нарешті, на сьомий раз, після сотворення людини: «І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре» (ст. 31). Все, що Бог створює, є гарним і добрим, повним мудрості й любові. Творче Боже діяння приносить порядок, вводить гармонію й надає краси. З книги Буття випливає, що Господь творить своїм словом.

Десять раз читаємо в тексті вислів: «Тоді сказав Бог» (ст. 3.6.9.11.14.20.24.26.28.29). Це слово, Логос Божий, Який є джерелом реальності світу, і вислів: «Тоді сказав Бог», це було так, підкреслює могутню дієвість Божого Слова. Тому псалмопівець співає: «Словом Господнім створене небо, і подихом уст Його – вся його оздоба… Бо він сказав, і сталось; Він повелів, і постало» (Пс 33,6.9). Життя появляється і світ існує, тому що все підпорядковується Слову Божому.

Сьогодні можна задати питання: чи в епоху науки і техніки є ще сенс говорити про сотворення? Як ми повинні розуміти розповіді книги Буття? Біблія не має наміру бути підручником для природничих наук, а прагне уможливити зрозуміння справжньої та глибокої істини речей.

Фундаментальна істина, яка випливає з розповідей в книзі Буття, полягає в тому, що світ не є сукупністю протиставлених між собою сил, але має своє походження і сталість у Логосі, у вічній Божій Мудрості, яка продовжує підтримувати Всесвіт. Цей погляд на світ, власне, випливає із Мудрості й Духу Творця.

Віра в те, що, в основі всього, все так і було, просвічує всі сторони життя і дає відвагу з довірою і надією протистояти життєвим викликам. Отже, Писання говорить нам, що походження буття й світу, наше походження не є з причини абсурдності й необхідності, але з любові й свободи. Серед альтернативи: пріоритету ірраціональності, необхідності чи пріоритету раціональності, любові й свободи – ми віримо в цю останню.

Також хотів би сказати про чоловіка і жінку, про людину, яка є вершиною усього сотвореного, і яка єдина «здатна пізнати і любити свого Творця» (Паст. Конст. Gaudium et Spes, 12). Псалмопівець, вдивляючись у небеса, запитає себе: «Коли на небеса спогляну, твір твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш» (Пс 8,4-5).

Людська істота, яка створена Божою любов’ю, є дуже невеличкою частинкою, порівнюючи із всесвітом. Інколи, дивлячись на чаруючі простори небозводу, ми пізнаємо цю нашу обмеженість. У людині присутній цей парадокс: власна мізерність й тлінність співіснує з величчю того, що для неї призначила відвічна Божа любов.

Розповіді про сотворення в книзі Буття також вводять нас у це містичне поле, допомагаючи нам пізнати Божий план щодо людини. Перш за все стверджується, що Бог створив людину із земного пороху (пор. Бут 2,7). Це означає, що ми не Боги, що ми не створили самі себе, що ми – земля.

Але також означає, що ми походимо з доброї землі і є ділом доброго Творця. До цього слід додати ще одну фундаментальну реальність, що всі людські істоти є землею, які хоча й різняться культурою, місцем в історії й соціальним станом; але становимо одне-єдине людство, сформоване з тієї ж самої Божої землі. І другий важливий елемент: людська істота постала, тому що Бог вдихнув віддих життя в тіло, яке утворене з землі (пор. Бут 2,7). Людина створена на образ і подобу Божу (пор. Бут 1, 26-27).

Отже, усі ми маємо в собі цей віддих Божого життя і кожне людське життя, як каже нам Біблія, – перебуває під особливим Божим захистом. У цьому полягає найглибша причина непорушності людської гідності перед обличчям будь-яких спокус оцінювати людину, згідно із критеріями вигоди та сили. Буття на образ і подобу Божу також вказує на те, що людина не замикається сама в собі, але має основну сутність у Бозі.

У перших главах книги Буття знаходимо два важливих образи: про сад з деревом пізнання добра й зла та про змія (пор. 2,15-17; 3,1-5). Сад вказує нам реальність, в яку Бог поселив людину; це не був дикий ліс, але місце захищене, що живить і підтримує.

Людина ж мусить визнавати світ не як власність, яку треба розграбовувати й експлуатувати, але як дар Творця, знак Його спасаючої волі, дар для обробітку й догляду, щоб зростати й розвиватися в бережливому ставленні, в гармонії, у відповідності з ритмом і логікою Божого задуму (пор. Бут 2,8-15). Щодо змія, то цей образ походить зі східних культів плодовитості, які засліплювали Ізраїль і були постійною спокусою, щоб покинути таїнственний союз з Богом.

У цьому світлі Святе Письмо представляє спокусу, якій піддаються Адам і Єва, як суть спокуси і гріха. Що в дійсності каже змій? Він не заперечує Бога, але він засіває сумнів обманливим запитом: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саду?» (Бут 3,1).

Ось так змій викликає підозру, що союз з Богом є немовби оковами, які в’яжуть; є союзом, що позбавляє свободи та найкращих і найцінніших речей у житті. Спокуса стається наміром побудувати свій власний світ, щоб у ньому жити без жодних обмежень, властивих створінню, без розрізнення добра і зла, без моральності. А залежність від животворчої любові Бога сприймається як пута, від яких треба звільнитись.

Це завжди суть спокуси. Коли брехня спотворює відносини з Богом і їх підмінює, тоді погіршуються всі інші відносини. Інший, отже, стає конкурентом, загрозою: Адам, після того, як піддався спокусі, зразу ж звинуватив Єву (пор. Бут 3,12); обоє сховалися від лиця Бога, з Яким вони приязно розмовляли (пор. 3,8-10), світ уже не є садом з життям в гармонії, але місцем експлуатації, в якому приховані небезпеки (пор. 3,14-19); заздрість і ненависть до іншого входять у серце людини, як це видно на прикладі Каїна, який вбиває власного брата Авеля (пор. 4,3-9).

Так ідучи проти свого Творця, насправді, людина йде проти самої себе, заперечує своє походження і, відповідно, правду про себе; і зло входить у світ з своїми тяжкими кайданами болю і смерті. А те, що Бог створив, було добре, ба більше того – дуже добре, але після вільного рішення людини за брехню проти правди, зло входить у світ.

З розповідей про сотворення, я хотів би виділити ще одне повчання: гріх породжує гріх і всі гріхи історії пов’язані між собою. Цей аспект спонукує нас до розмови про «первородний гріх». Що ж означає ця дійсність, яку нелегко зрозуміти? Варто виділити хоча б деякі елементи.

Насамперед, слід взяти до уваги, що жодна людина не є замкнена сама в собі і не може жити тільки собою і для себе, адже ми отримуємо життя від іншого, і то не тільки при народженні, але й кожного дня.

Людська істота взаємопов’язана: я сам є собою в іншому і через іншого, у стосунку любові з Богом та з іншими. Отже, гріх – це порушення або руйнування зв’язку з Богом, це його суть: зруйнувати стосунки з Богом, ці фундаментальні взаємини і зайняти місце Бога. Катехизм Католицької Церкви стверджує, що першим гріхом людина «вибрала саму себе замість Бога, проти вимог свого стану створеної істоти, а відтак проти свого власного добра» (ч. 398).

Коли порушені фундаментальні взаємини, тим самим пошкоджено чи знищено інші полюси стосунків, бо гріх руйнує відносини, тобто руйнує все, так як ми є взаємопов’язані. І, якщо структура взаємостосунків людства порушена вже від самих початків, то кожна людина, яка приходить у світ, позначена цим порушенням взаємин, приходить у світ, який порушений гріхом, який позначає також особисто і її. Первородний гріх торкнувся і зранив людську природу (пор. Катехизм Католицької Церкви, 404-406).

Людина сама по собі не може вийти з цієї ситуації, не може відкупити себе саму – тільки Творець може відновити справедливі взаємини. Тільки тоді, коли Той, від Кого ми віддалились, приходить до нас та з любов’ю простягає нам руку, можна наново нав’язати відповідні стосунки.

Це стається в Ісусі Христі, Який точно звершує шлях протилежний до Адамового, як це описано в другій главі Листа до Филип’ян (2,5-11): коли Адам не визнає себе як створіння і хоче зайняти місце Бога, Ісус, Син Божий, що перебуває у досконалому синівському зв’язку з Отцем, знижується, стає слугою, проходить дорогою любові, принижуючись аж до смерті на хресті, щоб впорядкувати взаємини з Богом. Так хрест Ісуса стає новим Деревом Життя.

Дорогі брати і сестри, жити вірою означає визнавати Божу велич і приймати нашу малість і наш стан створіння, дозволяючи, щоб Господь наповнив його Своєю любов’ю, щоб так зростала наша справжня велич. Зло, із своїм вантажем болю і страждання, є таємницею, яку прояснює світло віри, що дає впевненість, що можемо бути визволені від гріха, впевненість у тому, що добре воно бути людиною.

Переклав, о. Йоанікій Чверенчук, ЧСВВ

Джерело: misionar.info