Отець Іван Гальо: «Ходжу по барикадах і прошу хлопців, щоб вони жили, – жили для своєї землі»

Деталі

Категорія: ЦЕРКВА

Опубліковано: П'ятниця, 21 лютого 2014, 12:09

Перегляди: 2137

З отцем Іваном Гальом (із Самбірсько-Дрогобицької єпархії, парафія Велика Сущиця, Хирівський деканат) ми сіли розмовляти одразу після панахиди, яку він відправив за десятьма загиблими героями, які майже цілий день пролежали в готелі «Україна», чекаючи, поки їх відправлять на судово-медичну експертизу. Полеглих героїв проводжають Гімном України…

– Тут десять, а я щойно прийшов із Михайлівського собору, де лежить 21 загиблий. Ще зранку туди принесли 13 тіл, і 8-х недавно, які лежали неподалік від сцени.

Якого віку ці люди?

Від 18 років.

Отче, чи давно ви на Майдані? Що спонукало вас приїхати?

Я тут четвертий раз. Повертався додому, коли було більш-менш спокійно. Цього разу я приїхав на Майдан уранці 20 лютого, коли почалося відстрілювання. Несли перших поранених…

Як священика, як громадянина і як патріота, мене спонукає те, що й інших… (сльози на очах. – Ред.) Мені важко говорити, бо мої два сини, яким 17 і 18 років, були зі мною минулих разів і зараз теж хотіли їхати. Ще в мене є 8-річна дочка… Тобто вже не за себе, а за майбутнє наших дітей.

Люди кричали: «Треба священика!» Потрібно було читати молитви на розрішення, на відхід душі тим, які вже вмирали

Ще є місія священича – духовна підтримка. Християнин потребує духовної підтримки від народження. Під час відходу з земного життя до життя вічності він теж потребує духовної підтримки. Те, як я сьогодні попав на Майдан, – наче Боже провидіння. Приїхав якраз у той момент, коли з’явилися перші поранені. На сцені оголосили, що потрібні медики на Інститутській. Я подумав, що священики, мабуть, теж. Пішов. Люди кричали: «Треба священика!» Потрібно було читати молитви на розрішення, на відхід душі тим, які вже вмирали. Читав молитви тим, які були поранені і важкопоранені, з глибокими рваними ранами. Вони просили мене: «Отче, моліться». Я читав «Отче наш», давав цілувати хрест, помазував єлеєм, запитував їхні імена, благословив… Робив те, що міг робити як священик. Намагався підкріпити їх морально. Переконував їх, що молитимуся за них, щоб вони не занепадали духом, бо духовна підтримка дає сили в тілесному виживанні. Оце така місія священика тут, на Майдані.

Чи не страшно вам?

Може, як у людини, присутній якийсь страх. Але дуже швидко намагаюся приборкати його. У мене теж були руки в крові, бо, наприклад, один чоловік, Анатолій, просив взяти його телефон і зателефонувати його другові й сказати, що він у тяжкому стані. Тобто я робив, що просили і що міг.

Сьогодні загинув 20-річний хлопчина зі Збаража. Він був на барикадах зі своїм батьком. І батько підходить до мене й запитує: «Отче, чому Господь взяв його, а не мене?»

Ні, в мене нема страху як такого. Зрозуміло, що жити хочеться всім. Проходячи сьогодні по барикадах, я казав хлопцям: «Бережіть себе, бо те, як ми співаємо, що готові віддати душу й тіло за нашу свободу, але, як правильно було сказано, нехай вороги віддають своє життя. Нам треба жити». Я просив хлопців, щоб вони жили, - жили для своєї землі, бо нас дома чекають дружини, дівчата, діти…

Сьогодні загинув 20-річний хлопчина зі Збаража. Він був на барикадах зі своїм батьком. І батько підходить до мене й запитує: «Отче, чому Господь взяв його, а не мене?» І в таких випадках важко знайти слова розради.

А які настрої хлопців ви відчуваєте? Вони ж бачать, що їхніх побратимів убивають…

Сьогодні весь день ходив по барикадах, правив панахиду над померлими, заходив у Михайлівський. Усюди спілкувався з хлопцями. І як писав наш перший християнський письменник Тертуліан, що кров мучеників – це насіння християн. Так і сьогодні – кров наших героїв додає сили до звитяги в боротьбі. Я не бачив у їхніх очах страху. Так, є переживання за своє життя, але не страх. Усі кажуть, що боротимуться до перемоги і що кров замордованих кличе по помсту до неба. Хлопці стоять біля загиблих своїх побратимів зі сльозами на очах і обіцяють: «Хлопці, ми за вас боротимемося до перемоги». Такі слова я чув від багатьох сьогодні.

«Не вбий» – одна з основних Божих заповідей, але ж люди мусять захищатися…

Офіційно в Україні не війна і не надзвичайний стан. Проте є всі ознаки надзвичайного стану. І йде війна влади проти власного народу. Нас, мирних громадян, які бажають добра своїм дітям, розквіту своїй країні, назвали терористами. Заявили: якщо ми не здамо зброї, то в нас стрілятимуть. У нас зброї нема, а в нас стріляють і вбивають. Тоді що нам робити? Казати: стріляйте в нас? Так, ми не повинні нападати, але ми на своїй рідній землі й мусимо захищатися. Тому захист на війні є оправданий.

Особисто нічого не маю для самозахисту: ні шолома, ні бронежилета. І моя зброя – справді хрест, який я привіз зі Святої Землі

Ми навіть на «тітушок», які бродять вулицями, не кидаємося. Але ми будемо захищатися, якщо вони нас битимуть.

Священику не можна брати в руки зброю. Його зброя – хрест. А якщо б довелося оборонятися від фізичного насильства?

Особисто нічого не маю для самозахисту: ні шолома, ні бронежилета. І моя зброя – справді хрест, який я привіз зі Святої Землі, прикладав до Божого гробу. Хоча мені один «беркутівець» кричав: «Ти хрестом не захищайся». Якщо буде Божа воля на те, аби моє життя так закінчилося, то так і буде.

Мені важко сказати, чи я б узяв у руки важкий предмет, якщо б довелося, тому що в такі моменти людина не завжди розумом приймає рішення. По-людськи кажу, що я б робив це, але, як священика, мене це зупиняє.

Їхати на Майдан – це ваша приватна ініціатива чи вас від єпархії відправляють?

Це суто приватна ініціатива. Уперше я поїхав на Майдан, коли ще був студентський протест. Тоді ще не знав, як наш правлячий архиєрей поставиться до мого такого кроку. І вже пізніше побачив і наших владик на Майдані, тобто наша Церква пішла за своїм народом.

Чесно скажу, я не думав, що влада може до такого дійти, що нас можуть назвати «терористами», «екстремістами». Виходить, що я, священик, теж терорист, терорист із хрестом.

Чи відчуваєте ви від хлопців, які стоять у перших рядах, скажімо так, агресивність?

Я не бачу такого, що вони готові все підряд трощити, як ми це бачимо в революціях інших країн, особливо східних. На Хрещатику є магазини, повз які ходять хлопці й ніхто нічого не чіпає. Ось, наприклад, стоїть кіоск біля Головпоштамту. Кіоск зачинений, але видно, що на вітринах лежать цигарки. Хлопці хочуть закурити, ходять, шукають десь сигарети, але кіоск не чіпають.

Чув від хлопців, що вони хочуть помститися за кров своїх побратимів, але думаю, що не йдеться, аби вбивати.

Чи люди цікавляться, з якої ви конфесії?

Так, люди часто мають бажання запитати, звідки і що. Часто люди просто підходять і дякують за те, що ми тут. І люди, особливо кияни, кажуть, що наша Церква і наш Патріарх – молодці і що ми додаємо їм сили.

Одного разу, коли ще був більш мирний час, ми з хлопцями сиділи й грілися біля діжки з вогнем. Я був з хрестом, в епитрахилі. До мене підходили люди за благословенням, я благословляв. Але бачу чоловіка, який ходить туди-сюди, поглядає на мене, ніяк не насмілюючись підійти. Урешті підійшов і каже, що він не віруючий, але тут, на Майдані, почав вірити. Чоловік подивився, як хлопці хрестяться, собі перехрестився і запитав, чи має він право на благословення? Мені аж сльози набігли на очі.

Загинув 28-річний хлопчина зі Старого Самбора. Він кілька днів тому повернувся з Польщі, де захистив докторат, його прізвище Сольчаник

Не раз спостерігав, як хлопцям присутність священика додає сили.

Тут багато людей, з якими ви спілкуєтеся як духівник. За вашими спостереженнями, як люди змінилися за ці три місяці Майдану, щось переосмислили?

Гадаю, що так. Наведу кілька дрібних прикладів. Сьогодні стояли чоловіки біля Патріаршого собору і курили. Підійшли інші чоловіки і зробили їм зауваження, мовляв, ми ж за європейські культурні цінності, не куріть тут. Ті, що курили, одразу попросили пробачення і відійшли. Те саме стосується кидання сміття.

Прикро, що до такого дійшло, але, можливо, саме через такі жахливі жертви ми більше цінуватимемо нашу незалежність, нашу гідність. Бо що важче здобувається, то краще оцінюється.

Коли ви правили панахиду, я думала: чому так? Може, Господь карає нас за те, що ми, маючи такі багатства, не цінуємо їх, засмічуємо свою землю, нищимо природу, даємо хабарі, не поважаємо одне одного?..

Так, цілком може бути, що Господь хоче нас у такий спосіб зупинити. Це недооцінювання походить від того, що ми жили в Радянському Союзі. Хоча й говорилося про якусь культуру, але справжньої культури не прищеплювалося.

Побажайте, будь ласка, щось хлопцям, які продовжують справу своїх загиблих побратимів.

Дуже хотілося б, щоб на цьому вже все закінчилося. Ми відправляли панахиду також біля Михайлівського собору. Потім під’їхали швидкі і хлопців почали вантажити… І я відчув, як мені суто по-людськи не вистачає сил пережити це. Зайшов до собору, просто впав на коліна перед іконостасом і своїми словами благав: «Господи, якщо це кара за щось, то не карай вже більше нас. Прости нас! Збережи цю молодь!».

Дай Боже, щоб ці жертви були останні.

Дуже шкода цієї невинної крові. Загинув цвіт нації. Загинув 28-річний хлопчина зі Старого Самбора. Він кілька днів тому повернувся з Польщі, де захистив докторат, його прізвище Сольчаник. Він знав, чого він сюди приїхав, він просто хотів кращого життя своїй Батьківщині. Його вбили.

Незважаючи на це все, я вірю, що Бог нас захистить. І з цією вірою іду сьогодні до кожного на Майдані, щоб берегли себе.

Розмовляла Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ

• < Попередня
• Наступна >