«Споглядання Бога»

Деталі: Категорія: ВАСИЛІЯНСЬКА ДУХОВНІСТЬ; Опубліковано: Субота, 25 липня 2015, 19:06; Автор: Адміністратор; Перегляди: 3783

Споглядання Бога, згідно з повчання Святого Василія Великого, – це постійне памʼятання про Бога, Його добродійства, любов, всемогутність і мудрість. Християнин, пізнаючи властивості Бога, зачаровується і захоплюється Його незвичайністю. Він не бачить суті самого Бога, бо це неможливо для людини, а відкриває Його неймовірну красу у творіннях та в Ньому самому. Це захоплення породжує прагнення спілкуватися з Богом.

Його всемогутність викликає повагу і усвідомлення людської слабкості й безпорадності. Перебувати в Його присутності – це найбільше щастя, якого людина може зазнати у своєму житті. Різноманітні насолоди, якими людина намагалася насититися, живучи в гріху, були тільки блідою тінню приємностей і вели до самознищення. Натомість справжню радість дає спілкування з Богом, пізнання Його любові, яку людина відчуває постійно, а у хвилину поєднання з Богом заново відкриває її життєдайну силу, завдяки якій усе існує.

[ҐП 20, 2: «Коли бачимо когось із багатих, хто найвагомішим благом вважає насолоди, дуже вболіваємо за них. Адже вони все своє життя розтринькують намарно, боготворять власні насолоди, отримують частку благ у цьому житті, не відаючи, що через сьогоденні розкоші на них уже очікують вогонь і муки».

«Загалом усі земні блага не співмірні з вічними й суттєво різняться від них, як тінь чи сон від дійсности».]

[ҐП 20, 2: «Святе Письмо, зазвичай, часто називає сміхом душевну радість і світле почуття під час отримання благ, як ото й каже Сара: Сміх мені спричинив Бог (Бут. 21, 6), а Господь каже: Блаженні, що тепер плачете, бо будете сміятися (Лк. 6, 21). У книзі Нова читаємо: Правдиві уста наповняться сміхом (Йов. 8,21). Усюди слово «сміх» вжито на позначення душевної радості».]

У християнина, який бачить Божу красу, виникає бажання завжди перебувати з Богом.

Споглядання Бога – це внутрішнє обожествлення, віднайдення сенсу власного існування. Це – повернення до раю, хоча людина надалі залишається обмеженою своїм тілом (ἀποκατάστασις – повернення до первісного стану, повернення до чого-небудь). Однак той факт, що вона зазнала небесної насолоди, не дозволяє їй забути про Того, хто є джерелом життя. Відчуваючи Божу присутність, людина по-різному намагається проявити своє захоплення: як через подячні молитви, так і в спілкуванні з іншими, яке відбувається в атмосфері любові, доброти й радості.

Споглядання Бога не веде до відчуження і відходу від земних справ. Навпаки, воно сприяє тому, що християнин починає бачити дійсність Божими очима. Він помічає красу у творіннях, які є для нього проявом постійної Божої присутності у світі. Людина, твердить законодавець, яка хоч раз відчула Божу доброту й любов, не може про це забути. Бог перебуває в серці того, хто невпинно памʼятає про Нього.

Завдяки цій памʼяті християнин може відчувати близькість Бога, незалежно від того, які обовʼязки він виконує. Це – форма активного споглядання, поєднаного з діяльністю, а не пасивного, яке передбачає припинення всяких дій.

[ҐП 37, 3: «Отож, ми досягнемо душевної зібраності, якщо при кожному ділі будемо просити в Господа сприяння в праці, дякувати за сили й дотримуватися наміру вгодити Богові».]

Завдяки такому розумінню споглядання, людина освячує не тільки саму себе. Її пізнання Бога стає помітне й щодо інших людей і незвичайно сильно впливає на них.

[ҐП 5, 3: «Слід у кожній справі чинити так, ніби перебуваєте перед очима Божими, і допускати кожну думку такою, неначе Бог про неї знає. Отоді існуватиме постійний острах, який ненавидить неправедність, зухвальство та пиху і дороги лукавих (Пс. 118, 163; Прип. 8,13), а любов міцнітиме».]

Це, однак, зобовʼязує оберігати розум і серце від гріха й пристрастей, щоби вони не заглушили памʼять про Бога.

Для тих, за Св. Василієм, чиїх душ торкнувся промінь Божої слави, життя стає вʼязницею, бо їхнє серце, сповнене поривами любові, прагне назавжди поєднатися з Богом.

[ҐП 2, 1: «Немов у вʼязниці, вони гнітилися цим життям; такими нестримними були у своїх поривах ті, чиїх душ торкнулося палке прагнення Бога».]

Тільки ті, які постійно відчувають любов, можуть невпинно пізнавати всемогутнього й неосяжного Бога. Однак це часткове і неповне пізнання. Бог нескінченний, тому можливість пізнання і виявлення того, що обʼявляється людині, – лише часткова.

[«Про віру», 3: «З цього довідуємося, що богонатхненне Писання знає як про безмежність пізнання, так і про те, що Божі таємниці недосяжні для людської природи в теперішньому часі. Хоча кожен повсякчас, у міру власного розвитку і все більшої досконалості, поглиблює ці знання, проте ми завжди будемо позбавлені повного успіху в цьому, доки не настане той час, коли зможемо отримати цілісне знання замість часткового».]

Те, що людина може відчути завдяки спогляданню Бога, – це тільки передвістя того щастя, якого вона зазнає у момент повного поєднання з Богом у вічності.

[«Про віру», 2: «А тепер, хоч би став хто Павлом чи Петром, насправді бачить лише те, що бачить, і не обманюється, не йде за уявою – бачить, неначе в дзеркалі і в загадковому світлі. Та навіть це часткове бачення приймає з вдячністю і ще з більшою радістю очікує досконалості майбутнього пізнання».]

Ніякими словами не можна змалювати краси слави Божої. Розум занадто обмежений, щоби міг охопити нескінченного Бога. Тому споглядання дозволяє заледве доторкнутися до тайни Божої присутності серед нас. Однак, попри його обмежені можливості, вона є незвичайним досвідом, який посилює наше прагнення Абсолюту.

[ҐП 2, 1: «Ця краса недоступна для тілесних очей; її можна сприймати лише душею і думками. Коли вона огортала святих, то залишала в них нестерпне жало прагнення».]

Людина, аби мати змогу споглядати «красу образу невидимого Бога», потребує, за Василієм, «таємної сили», яку «вділяє [Він] сам тим, які схильні до споглядання правди» («Про Святого Духа», XVIII, 47).

Споглядання Бога – це не привілей обраних. До неї покликаний кожний християнин. Св. Василій не відділяє споглядання від щоденного життя. Лише звертає увагу на те, що треба уникати всього, що може завадити відчувати близькість Бога.

Аскетичні практики не можуть бути ціллю, самою в собі, їхнє завдання – звільнити людину від усіх турбот, привʼязаностей і неспокою, які заважають їй усвідомлювати присутність Бога та не дозволяють досягти «духовного світла правди».

[СП 263: «Подаючи ці приклади, Господь мав на меті (...) довести нам неможливість догодити Богові, скоряючись різним душевним порухам, через які душі загрожує небезпека потрапити в диявольські сіті».

Про Святого Духа, XXII, 53: «А якщо тілесна людина, душа якої не набула досвіду у спогляданні, ціла занурена, як у багні, в думках про тіло, то вона не може піднестися до духовного світла правди».]

Споглядання Бога – це результат дії Святого Духа та зусиль людини, яка хоче повернути втрачену через гріх єдність з Богом. Завдяки Духові,твердить святий Василій, «серця здіймаються вгору, слабкі дають вести себе за руку, а ті, які йдуть уперед, вдосконалюються» («Про Святого Духа», ІХ, 23).

Список скорочень:

Аскетичні твори Св. Василія Великого

ҐП – Глави правил викладених ґрунтовно
СП – Глави правил викладених стисло

Джерела:

Аскетичні твори Св. Василія Великого, В-во ОО. Василіян, Рим 1989.
Батрух С., Модель християнського життя у творах Св. Василія Великого, «Свічадо», Львів 2007.