Smaller Default Larger

о. Іван Й. Сатмарій ЧСВВ

 

19.02.1906 р. – 30.10.1982 р.

 

Йосиф Сатмарій (ієромонах Іван ЧСВВ) Народився дня 19.02.1906 р., в селі Імстичево, де вже від половини 17-го сторіччя існував Василіяиський монастир. Батько його був дяко-вчителем і довголітнім старостою села. Його первісне прізвище було Симканич, але під натиском мадярів його батько був змушений змінити своє родинне прізвище на Сатмарій.

Побожний хлопчина, якому при св. Хрищенні надали імʼя Йосиф, вже змалку часто заходив до Святомихайлівського монастиря, і під впливом цих відвідин, в його серці зродилось бажання вступити до монастиря. Тому-то влітку 1924 р., закінчивши з успіхом свої гімназійні студії в Хусті, він вступив до Святомиколаївського монастиря на Чернечій Горі, біля Мукачева, де під умілим проводом о. Гліба Кінаха, ЧСВВ, тодішнього вчителя новиків, він сумлінно загартувався до чернечого подвигу, прийнявши монаше імʼя – Іван. 3 того часу він вірно наслідував строге аскетичне життя свого Небесного Заступника, св. Івана Христителя.

 

 

Склавши тимчасові обіти, дня 9 травня 1926, бр. Іван продовжив свої студії філософії в Добромилі, а перший рік богословʼя – в Кристинополі. Коли чехословацька влада зачала робити труднощі закарпатським молодим Василіянам виїжджати на студії до Галичини, бр. Іван був змушений закінчити богословʼя в єпархіяльній семінарії в Ужгороді. А ще перед закінченням богословських студій, після складення довічних обітів (дня 10.09.1933 р.), Владика О. Стойка рукоположив його на священика, дня 17.09.1933 р., у катедральному соборі в Ужгороді.

По свяченнях о. Іван ще докінчував свої богословські студії, але рівночасно він заправлявся вже до виховання молоді, як учитель української мови на гуманістиці та помічник префекта гімназії при Святовасиліївськім монастирі в Ужгороді. По закінченні теології його назначено спершу префектом (1934-1936), а згодом вже директором тієї ж Василіянської гімназії для середньошкільної молоді. В роках 1936-38 він виконував ще й обовʼязок вікарія та економа Ужгородського монастиря.

 

 

 

Коли восени 1938 р. зреформовані ОО. Василіяни остаточно перебрали під свою опіку Благовіщенський монастир у Бороняві, біля Хуста, тоді о. Сатмарія назначено першим його зреформованим ігуменом (17.12.1938 р.).

Незабаром однак настала мадярська окупація Карпатської України (березень 1939 р.), а з нею й те, що мадярські Василіяни зайняли всі визначніші пости в закарпатських монастирях. Тому-то влітку 1939 р., о. Сатмарія знову перенесено до Ужгороду на вікарія й економа Святовасиліївського монастиря. Два роки опісля ми вже бачимо його при Святомихайлівському монастирі в Марія Повчі, тобто в корінній Мадярщині, на пості провінційного секретаря, де він рівночасно навчав василіянських схоластиків і допомагав у душпастирській праці при церкві. Збагнувши його сумлінне чернече життя та додержування монаших правил, вже дня 6 травня 1943 р. настоятелі назначили його ігуменом Святомиколаївського монастиря на Чернечій Горі, біля Мукачева. На цьому пості застала його совітська окупація Закарпаття в жовтні 1944 року.

 

 

Совіти не довго терпіли ОО. Василіян на Закарпатті. В понеділок, дня 24 березня 1947 р. прийшла насильна ліквідація їхніх монастирів. Того дня увечері моторизовані відділи совітської міліції оточили з усіх боків Святомиколаївський монастир на Чернечій Горі саме під час вечері. До монастирської їдальні ввійшло кілька агентів НКВД, і вимагали від о. ігумена І. Сатмарія, щоб він підписав заяву про перехід на православʼя, бо інакше вони зліквідують монастир, а монахів вивезуть у невідоме. Як о. ігумен Сатмарій рішуче заявив, що він цього ніколи не зробить, а звертаючись до своєї монашої братії, він сказав: «Кожен нехай так поступає, як йому наказує його совість!» Тоді командир НКВДистів з папером у руках ішов від монаха до монаха й намовляв кожного з них підписати. Та всі ченці як один відмовилися. Тож пролунав наказ готуватися до виїзду. По кількох хвилинах міліція зігнала всіх монахів на подвірʼя, де вже чекали на них вантажні машини. Тоді всіх, під наглядом озброєної міліції, вивезено до найменшого монастиря в Імстичеві, де вже товпились монахи з інших монастирів, усіх разом – 35, з яких 13 були ієромонахами.

 

 

В Імстичівському монастирі совіти тримали ченців під домашнім арештом, а о. Сатмарій, як настоятель, відповідав за кожного з них. Так зачались безконечні допити, застрашування та примушування підписати заяву про перехід на православʼя. Молодих схоластиків і братів-помічників по якомусь часі випустили на волю. Але ієромонахів зачали ставити на суд, висилати їх на 20-25 років каторжних робіт у Сибірі. Трьох із них з надірваним уже здоровʼям, що не дуже їм противилися, НКВД-исти лишили в Імстичівськім монастирі під наглядом о. ігумена Сатмарія. Його невинність і щира відкритість заінтригували совітських агентів і вони, під впливом домагання селян, залишили його доглядати монастир і згаданих трьох ієромонахів.

 

 

Незабаром прийшла насильна ліквідація Греко-католицької Церкви на Закарпатті (осінь 1949 р.), а з нею теж і ліквідація останнього василіянського монастиря в Імстичеві, який обернули на захист для недорозвинених дітей. А по Великодні 1950 р. о. Сатмарієві довелося переселитись до похилої хатчини на краю села, де вже перебувала його бідна сестра. Днями він мусів тяжко працювати в місцевім колгоспі, але ночами виходив він з духовною потіхою для всіх тих вірних, які не хотіли перейти на православʼя. Його щира побожність, поблажлива вдача і незламна вірність Христові та св. Церкві в недовгому часі зʼєднали йому любов і пошану в усій околиці села.

У «Посмертній згадці», що підпільно кружляла після його смерти між вірними т, зв. «Мовчазної Церкви» Закарпаття, читаємо: „Ті, що знають, можуть з певністю потвердити, що ніде в нашій маленькій країні (тобто на Закарпатті) не засіяно так глибоко зерно вірности Єдиній Вселенській Церкві і ніде не було видно такого послідовного апостоляту на Божій ниві, ніде так ревно не практиковано євангельських засад віри, як це було в околиці, де невтомно трудився о. Іван... Він був живим доказом, що Богові можна служити і в найтяжчих обставинах життя”.

 

 

Душпастирська ревність і виснажлива фізична праця у колгоспі так дуже підкопали колись залізне здоровʼя о. Івана, що він повторно потерпів атаку серця. Аж, нарешті, саме перед Великоднем 1980 р., йдучи вночі до хворого, він упав непритомний при дорозі. Вранці добрі люди знайшли його, непритомного, і завезли до лікарні. Показалося, що йому трапився мозковий вилив крови, який уже назавжди зостався невиліковним. Крім часткової втрати памʼяті, зачала дошкулювати йому ще й сліпота, так що тяжко було йому розпізнати обличчя людей. Часом, вийшовши на подвірʼя, вже не міг знайти дороги, щоб вернутися до хати. Однак він терпеливо зносив усі свої страждання, які ніяк не захитали його великого довірʼя до Господа Бога. Коли хтось виявляв йому своє співчуття, він завжди мав ту саму відповідь: «Нехай буде воля Божа».

І так, освячений праведним життям і очищений, наче золото, вогнем своїх терпіннь, о. Іван спокійно заснув вічним сном у суботу, дня 30 жовтня 1982 р. На його похорон, що відбувся вже наступного дня в Імстичеві, зійшлася непроглядна маса людей. Навіть багато т. зв. «невіруючих» прийшли, щоб віддати йому останню честь, а вірні з великою вдячністю цілували його благословенні руки. Його труну супроводила Василіянська братія, що ще зосталася в живих на Закарпатті. Похоронні моління відправив на подвірʼї, під ясним і погідним небом, його щирий друг та Ісповідник віри, о. Іван Сідей, ЧСВВ, який за Христа не тільки що носив кайдани й потерпів вигнання в каторжних таборах, але ще й утратив одну ногу, вернувшись до дому калікою.

 

 

У своїй короткій, але дуже зворушливій проповіді, о. Сідей підкреслив силу духа, непохитність віри і вірність монашому покликанню свого співбрата в Чині, запевняючи всіх: „Відсьогодні ми стаємо багатшими, бо маємо ще одного Приятеля і Заступника перед престолом Всевишнього!”

 

Вічна Йому Памʼять!

  • о. Атанасій Пекар ЧСВВ
  • Василіянський вісник, 1984-1985 рр.
  • Фото: Архів Провінції Св. Миколая.

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 

Авторські права 2014 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.

 

@Mail.ru