Smaller Default Larger

«Навернення і місія» (Conversione e missione) – Кардинал Йоахім Майснер

 

Доповідь Кардинала Йоахіма Майсенера на міжнародній зустрічі священиків, з нагоди закінчення Року священства у Базиліці Св. Павла за мурами в Римі, 9 червня 2010 року Божого.

Дорогі співбраття!

Я не буду зараз розвивати з Вами нову покаяльну та місійну теологію. Але я хочу разом з Вами віддатися на провід самого Євангелія до покаяння, щоб таким чином, посланим Духом Святим, передавати людям Христову радісну звістку.

На цьому шляху хочу зараз разом з Вами в думках пройти 15 кроків.

1. Ми мусимо знову як казав, колишній архиєпископ Кьольну, мій попередник Йосиф Кардинал Гюффнер – стати Церквою, котра йде до людей. Це не вдається зробити за командою. До цього нас спонукає Святий Дух. Однією з трагічних втрат, котрі наша Церква перетерпіла в другій половині 20 століття, є втрата Святого Духа у Таїнстві Сповіді. Як наслідок, це спричинило для нас, священиків, надзвичайну шкоду для нашого внутрішнього профілю. Коли мене вірники питають: «Як ми можемо помогти нашим священикам?», – то я їм завжди відповідаю: «Йдіть до них сповідатися!» Там, де священик вже не є сповідником, він стає релігійним соціальним працівником. Тоді йому бракує досвіду великих пасторальних успіхів, де він може співдіяти з тим, щоб також через його допомогу грішник вийшов зі сповідальниці освяченим. У сповідальниці священик може дивитися у серця багатьох людей і з цього отримує імпульси, заохочення та поштовхи для особистого наслідування Христа.

2. Малий хворий чоловік, св. Павло, падає, засліплений, на землю перед воротами Дамаску. В другому листі до Коринтян він сам описує враження його противників щодо його особи, він є, мовляв, тілом недолугий і жалюгідний у мові (пор. 2 Кор. 10, 10). Але містам Малої Азії та Європи буде в наступні роки через цього малого хворого чоловіка проповідуватися Євангеліє. Чуда Божі не стаються ніколи на очах світової історії. Вони стаються завжди осторонь, саме перед воротами міста, саме в закритості сповідальниці. Для нас всіх, котрим довірені великі завдання, але котрим одночасно відомі власні, часто малі можливості, це повинно бути великою потіхою. Це належить до Божої стратегії, малими засобами викликати великі дії. Павло, переможений перед воротами Дамаску, стає завойовником міст Малої Азії та Європи. Його посланням є зібрати покликаних у Церкву, в Спільноту (Ecclesia) Божу. Хоча вона, дивлячись ззовні, є тільки малою, утискуваною купкою, розділеною зсередини, Павло порівнює її з Тілом Христовим, більше цього, він ідентифікує її з Тілом Христовим, котре саме і є Церквою. Прийняти цю можливість з рук Господа означає в нашому людському досвіді навернення. Церква є «Ecclesiasemperreformanda» (Церквою в постійному оновленні), і в ній священик і єпископ є «semperreformandus», той, котрий знову і знову, як Павло перед Дамаском, мусить бути скинутий з високого коня, щоб впасти в руки милосердного Бога, котрий нас тоді висилає у світ.

 

 

3. Тому не вистачає того, що ми в нашій пасторальній роботі хочемо працювати тільки над коректурами структур нашої Церкви, щоб її зробити більш захоплюючою (атрактивнішою). Цього не вистачає! Необхідним є навернення серця, мого серця. Тільки навернений Павло зміг змінити світ, а не інженер церковних структур. Священик є, через прийняття способу життя Ісуса, настільки ним населений, що Ісус стає в священикові для інших реальним. В Євангелії від Йоана 14,23 читаємо: «Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14,23). Це не є тільки гарним образом! Якщо серце священика любить Бога і має благодать, то Триєдиний Бог приходить особисто і будує своє житло у серці священика.

Звичайно, Бог є всюдиприсутній. Бог живе повсюди. Цілий світ є як одна велика Церква Божа, але серце священика є як Кивот у церкві. Там живе Бог у таємничий і особливий спосіб.

4. Найбільшою перешкодою для того, щоб Христос став через нас доступним, є гріх. Він перешкоджає присутності Господа в нашому існуванні, і тому ніщо не є необхіднішим для нас, ніж навернення, а також задля нашої місії. Йдеться, конкретно кажучи, про Тайну Сповіді. Священик, котрий не знаходиться часто по обидва боки сповідальниці, тривало терпить шкоду у своїй душі й у своїй місії. В цьому полягає важлива причина багатьох криз, в котрі потрапило священство в останні 50 років. Це ж особлива ласка священства, що священик може почуватися вдома по обидва боки сповідальниці: як той, хто сповідається, і як той, хто прощає. Якщо священик віддаляється від сповідальниці, то потрапляє у важку кризу власної ідентичності. Таїнство Сповіді є важливим місцем для поглиблення ідентичності священика, котрий покликаний приєднати себе самого і вірних до повноти Христа.

В Архиєрейській молитві говорить Ісус до свого і нашого Отця про цю ідентичність: «Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і я не від світу. Освяти їх у твоїй істині: слово твоє – істина» (Йо. 17, 15-17). У Таїнстві Сповіді йдеться про правду в нас. Як стається, що ми не можемо дивитися правді в обличчя?

5. Ми мусимо себе запитати: чи ми зазнали радості усвідомлювати помилку, в ній зізнаватися і відшукати того, кого ми образили? «Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе» (Лк. 15, 18). Чи ми досвідчили радість побачити, як інший, так як батько блудного сина, простягає руки: «І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк. 15, 20). Чи ми можемо здогадатися про любов батька через те, що він нас знову віднайшов: «І вони заходились веселитися» (Лк. 15, 24). Це свято відбувається в небі щоразу, коли ми повертаємося, то чому ми не робимо цього частіше? Чому ми такі – я говорю по-людськи – скупі відносно Бога і святих у небі і так рідко даємо їм радість святкувати свято того, що ми дали Господу, Батькові притиснути нас до серця?

6. Часто ми не любимо цього ясного прощення. І все ж Бог ніколи не показується настільки як Бог, як тоді, коли він прощає. Бог є любов! Він є даруванням в особі! Він дарує ласку відпущення. Але найсильнішою є та любов, котра долає основну перешкоду любові: гріх. Найбільшою ласкою є помилування, а найціннішим даром є «обдарування», прощення. Якщо б не було грішників, котрі потребують прощення більш, ніж щоденного хліба, то ми б зовсім не знали глибини божественного серця. Господь ясно наголошує: «Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над девʼятдесят девʼятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15, 7). Як так стається – питаємо ще раз – що Таїнство, котре в небі викликає таку велику радість, на землі пробуджує так багато неприязні? Причиною є наша гордість, постійна схильність нашого серця загороджуватися, вистачати собі самому, ізолюватися, зосереджуватися на самому собі. Чому ми, власне, надаємо перевагу: бути грішниками, котрим Бог прощає, чи бути уявно без гріха, що значить – жити в ілюзії власної справедливості – без обʼявлення Божої любові? Чи справді вистачає бути самим собою задоволеним? Що ми є без Бога? Тільки дитяча покора, яку мають святі, дає нам радісно зносити порівняння між нашою недостойністю та Божою славою.

 

 

7. Змістом сповіді не є те, щоб ми в забутті наших гріхів більше не думали про Бога. Більше того, сповідь дарує нам доступ до життя, в якому людина не може більше ні про що думати, тільки про Бога. Бог каже нам: «Ти ж згрішив тільки тому, бо не можеш вірити, що я тебе достатньо люблю, що ти мені важливий, що в мені є достатньо ніжності для тебе, що я достатньо радію найменшими жестами, котрі мені засвідчують твою згоду, щоб тобі пробачити все, що ти приносиш у сповідь.» Якщо ми знатимемо про таке прощення, про таку любов, тоді ми будемо переповнені радістю і вдячністю, так що бажання грішити нам тоді поволі пройде, а сповідь стане в нашому житті постійною радісною подією. Йти сповідатися означає йти і зробити любов до Бога трохи сердечнішою, дати собі сказати і відчути в дії, – бо ж сповідь не є тільки підбадьоренням ззовні, – що Бог нас любить; сповідатися – означає, почати знову, вірити в те, що Бог нас любить, і при цьому відкривати, що ми до тепер ніколи достатньо глибоко в це не вірили, і що за це потрібно просити прощення. Перед Ісусом людина почувається грішником, відкриває себе як грішник, котрий не відповідає його сподіванням. Сповідатися означає дати Господу піднести себе на Його божественний рівень.

8. Блудний син покидає батьківський дім, бо він став невіруючим. Він не вірить більше у батькову любов, котрої би йому вистачило, і тому він вимагає свою частку в спадщині, щоб свою справу повністю самостійно полагоджувати. Коли він вирішує повернутися і просити прощення, його серце залишається ще мертвим. Він думає, що вже більше не є любленим, що він не є більше сином. Тільки щоб не померти від голоду, він повертається назад. Ми називаємо це недосконалим жалем! Але батько вже давно його чекає. Вже давно ніщо його так не радує, як думка про те, що син одного дня прийде додому. Тільки його побачив, вже біжить йому назустріч, обіймає його, не дає йому навіть часу закінчити своє зізнання і кличе слуг, щоб ті його одягнули, нагодували і доглянули. Через те, що йому була виявлена така велика любов, син і сам починає в цьому моменті її відчувати, наповнятися нею. Його наповнює небувалий жаль. Це досконалий жаль. Тільки після того, як батько його обіймає, він розуміє свою невдячність, свою негідність і свою неправедність. Щойно тоді він дійсно повертається, знову стає сином, будучи відкритим до батька і довіряючи, він знову оживає: «Брат твій був мертвий і ожив» (Лк. 15,32), – каже батько синові, котрий залишився вдома.

9. Старший син, праведний, пережив подібну зміну – так хочемо над цією притчею роздумувати далі, повні надії. Упадок цього сина є набагато важчим. Не можна казати, що Бог любить грішників більше, ніж праведних! Мати любить хвору дитину, про котру вона особливо піклується, не більше, ніж здорових дітей, котрих вона лишає самих гратися, бо вона виявляє свою не менш глибоку любов в інший спосіб. Якщо люди відмовляються визнати свої гріхи і зізнатися в них, якщо вони є гордими грішниками, то Бог надає перевагу покірним грішникам. Він має терпіння з усіма.

Також з сином, котрий залишився вдома, батько має терпіння. Він просить його і добре звертається до нього: «Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє. А веселитись і радіти треба» (Лк. 15, 31). При цьому ще не говориться дослівно про прощення затверділості серця старшого, на нього тільки натякається. Яким же великим має бути сором старшого сина перед такою великою добротою. Він все передбачив, але не цю покірну батькову лагідність. Раптово він обеззброєний, розгублений, бере участь в загальному святкуванні. І він питає сам себе, як він тільки міг думати про те, щоб спеціально залишитися осторонь, як він міг надати хоч на одну мить перевагу тому, щоб залишитися зовсім самому і нещасним в той час, коли всі один одного люблять і один одному прощають. На щастя там є батько, і вчасно його помічає. На щастя батько не є таким, як він! На щастя батько набагато кращий, ніж вони всі разом! Один Бог може прощати гріхи. Він один може звершувати ці жести благодаті, радості та переповненості любовʼю. Тому Таїнство Сповіді є джерелом постійного оновлення і відродження нашого священичого існування.

 

 

10. Для мене духовна зрілість для прийняття Тайни Священства семінаристом стає ясною в тому, що він регулярно, а саме щонайменше раз на місяць, приймає Тайну Сповіді. Бо в Тайні Сповіді я зустрічаю милосердного Отця з цінними дарами, котрі він роздає, а саме відпущення і помилування. Але якщо хтось через недостатнє практикування Сповіді скаже Отцеві: «Тримай свої коштовні дари для себе! Я не потребую тебе і твоїх дарів!», тоді він перестає бути сином, бо відмовився від його батьківства через те, що не приймає більше його цінних дарів. А якщо ти не є більше сином небесного Отця, не можеш стати й священиком, бо священик є через хрещення найперше сином Отця, а потім він через рукоположення з Христом є син з сином. Лише тоді він справді зможе бути людям братом.

11. Перехід від навернення до місії може виявлятися в тому, що я переходжу з одного боку віконця у сповідальниці на інший, з боку каянника на бік сповідника. Втрата Таїнства Сповіді є коренем багатьох проявів зла у житті Церкви і в житті священика. А так звана криза Таїнства Сповіді полягає не тільки в тому, що люди не приходять більше до сповіді, а також в тому, що священик не є присутнім у сповідальниці. Наявність священика у сповідальниці у порожній церкві є найзворушливішим символом очікуючого терпіння Божого. Таким є Бог. Він чекає на нас впродовж цілого нашого життя. Я знаю приклади з мого 35-річного єпископського служіння, коли священики були щоденно присутні у сповідальниці, без того, щоб хоч один каянник прийшов, аж доти, поки перший чи перша після місяців чи років чекання прийшли. Таким чином, як кажуть, крига скресла. Тоді почалося багате відвідування сповідальниці. Тут від священика вимагається перейти від усієї зовнішньої планової роботи душпастирства з групами до особистої потреби окремої людини. І тут він повинен перш за все не говорити, а слухати. Гнійна рана на тілі може тільки тоді загоїтися, коли стече кровʼю. Зранене серце людини може тільки тоді загоїтися, коли воно зможе стекти кровʼю, тобто зможе виговоритися. А виговоритися воно зможе тільки, коли хтось слухає, а саме у цій абсолютній секретності Таїнства Сповіді. Сповідник повинен найперше не говорити, а слухати. Скільки внутрішнього імпульсу для свого власного наслідування Христа дізнається і дістає сповідник у своїй діяльності при уділянні Таїнства Сповіді, коли він відчуває і дізнається, як прості католицькі чоловіки, жінки і діти випереджають його у наслідуванні Христа.

12. Коли ми цю значну область священичої служби губимо, то ми, священики, легко опускаємося до ментальності службовців або на рівень чистої пасторальної техніки. Наше місцезнаходження по цей і по той бік віконця сповідальниці приводить нас через наше свідчення до того, що Христос стає відчутним для людей. Для ясності спочатку негативний приклад: Хто входить в контакт з радіоактивною матерією, сам радіоактивно заражується. Коли хтось такий торкнеться іншого, тоді той так само заразиться його радіоактивністю. А зараз позитивний приклад: Хто входить в контакт з Христом, стає христоактивним. І якщо священик входить тоді як христоактивний в контакт з іншими людьми, тоді вони, самозрозуміло, заражаються його христоактивністю. Це є та місія, яка від початку присутня в християнстві. Люди товпилися довкола особи Ісуса, щоб його торкнутися, навіть якщо це був тільки край його одягу. І навіть тоді, коли це було ззаду, вони ставали здоровими: «Бо сила виходила з нього і всіх оздоровляла» (Лк. 6, 19).

13. Часто люди втікають від нас, вони більше не тиснуться до нас, щоб нас торкнутися. Навпаки, вони тікають від нас. Щоб цього не сталося, мусимо себе конкретно запитати: до чого люди доторкаються, коли вони торкаються мене? – Ісуса Христа у його незміримій любові до людей, чи до якихось особистих богословських думок чи нарікань про стан у Церкві і у світі? Доторкаються вони у нас до Христа? Якщо це так, то люди прийдуть. Вони говоритимуть між собою про такого священика. Вони це виражатимуть у таких висловах, як: «З ним можна говорити. Він розуміє мене. Він може дійсно допомогти.» Я глибоко переконаний у тому, що люди мають тугу за такими священиками, у котрих вони справді зустрічають Христа, котрий робить їх вільними від усіх заплутаностей і привʼязує їх до своєї особи.

14. Для того, щоб ми могли справді прощати, потребуємо багато любові. Єдине прощення, котре ми дійсно могли б дати, є те, котре ми прийняли від Бога. Тільки якщо ми пізнали милосердного Батька, станемо милосердним братом для людей. Хто не прощає, той не любить. Хто мало прощає, любить також мало. Хто багато прощає, той любить багато. Якщо йти зі сповідальниці як від початку нашої місії, з якого боку це б не було, а особливо з боку каяника, тоді хочеться усіх обійняти, просити їх про прощення. Особисто я так відрадно пізнав прощальну Божу любов, що я тільки настирливо можу просити: «Прийми також ти його Прощення! Візьми частину прощення, котрого я зараз маю вдосталь. Прости мені, що я тобі це прощення так погано пропоную!» З таким самим рухом входимо в Божу і братню любов, у зʼєднання з Богом і Церквою, з котрої ми були виключилися через гріх. Ми можемо і мусимо любити всіх людей, якщо Бог навчив нас наново любити. Якщо б це так не було, тоді це було б знаком, що ми погано сповідалися і тому мусіли б ще раз сповідатися.

Напевно найбільшим сповідником нашої Церкви є святий парох з Арс. Йому завдячуємо Роком священства і разом з тим нашим теперішнім зібранням священиків і єпископів зі Святішим Отцем тут у Римі. З цим святим парохом я роздумував над Таїнством Сповіді. Бо його щоденна служба примирення у сповідальниці в Арс зробила його великим місіонером світу. Кажуть, що він, як сповідник, духовно переборов Французьку революцію. Те, що мені в духовному діалозі з Іваном Марією Віанней стало ясним, те я тут сповістив. До того ж він нагадав мені ще дещо дуже важливе:

15. Ми любимо всіх, ми прощаємо всім! Стережімось однак, щоб одного не забути! Існує ж бо одна істота, котра нас розчаровує і обтяжує, одна істота, котрою ми завжди незадоволені. І це ми самі. Ми так часто ситі собою по горло. Нам набридла наша пересічність і ми змучилися нашою власною монотонністю. Ми живемо у стані холоду, навіть у неймовірній байдужості відносно цього найближчого ближнього, котрого Бог нам доручив, щоб ми дали йому відчути Боже прощення. І це є ми самі. Бо ж написано, що ми повинні любити наших ближніх, як себе самих (пор. Лев. 19, 18). Ми повинні, отже, любити також себе самих, як намагаємося любити наших ближніх. Тоді мусимо просити Бога, навчити нас прощати самим собі: гнів нашої гордості, розчарування нашого честолюбства. Просімо Його, щоб милість, ніжність, поблажливість і нечувана довіра, через котрі Він нам прощає, нами настільки оволоділи, щоб ми звільнилися від пересиченості собою, котра нас повсюди супроводжує і нас не раз осоромлює. Ми не можемо пізнати Божу любов до нас без того, щоб не змінити думки у відношенні також до нас самих, без того, щоб не визнати за Богом правоти в тому, що він нас любить. Прощення Боже примирює нас з ним, з нами, з людьми – нашими братами і сестрами, і з цілим світом. Воно робить нас достовірними місіонерами. Вірите цьому, дорогі браття? Випробуйте це ще сьогодні!

 

+ Йоахим Кардинал Майснер

Архиєпископ Кьольну

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Історія ЧСВВ OSBM

Історія Провінції

Історія монастирів

Помʼяник Провінції

 

Авторські права 2014 © Провінція Святого Миколая. Василіянський Чин Святого Йосафата в Україні. Усі права захищені.

 

@Mail.ru