Енцикліка LUMEN FIDEI – «СВІТЛО ВІРИ» (повний текст)

• 
• 

Деталі

Категорія: Останні новини

Опубліковано: Вівторок, 27 квітня 2021, 14:01

Автор: Адміністратор

Перегляди: 1381

 

ЕНЦИКЛІКА «LUMEN FIDEI» – «СВІТЛО ВІРИ» СВЯТІШОГО ОТЦЯ ФРАНЦИСКА ЄПИСКОПАМ, СВЯЩЕНИКАМ, ДИЯКОНАМ, БОГОПОСВЯЧЕНИМ ОСОБАМ І ВСІМ ВІРНИМ МИРЯНАМ ПРО ВІРУ

 

(переклад Католицького оглядача)

Раді представити текст перекладу Першої Енцикліки Папи Франциска СВІТЛО ВІРИ (LUMEN FIDEI) – плід спільної праці читачів та команди сайту “Католицький Оглядач”.

Над перекладом працювали: Христина Букіна, Христина Бута, Іван Гадьо, Орест Друль, Леся Левкович, Оля Левчук, Петро Навроцький, Олеся Сербан, Богдан Павликевич, Ірина Угриняк, Орися Уська, Марія Хорунжа, Юліан Чубатий, Марʼяна Шан.

Редактор: Юліан Чубатий

Висловлюємо щиру подяку усім, хто долучився до нашої спільної праці, жервуючи свій час та зусилля, а також і тим, хто підтримував нас у нашій праці молитвою.

 

ЗМІСТ

Оманливе світло?

Світло, яке слід відкрити для себе заново

ЧАСТИНА ПЕРША

Авраам – наш батько у вірі

Віра Ізраїля

Повнота християнської віри

Спасіння вірою

Еклезіальний вимір віри

ЧАСТИНА ДРУГА

Віра і істина

Пізнання правди та любові

Віра як слухання і бачення

Діалог між вірою і розумом

Віра і пошук Бога

Віра і теологія

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Церква, мати нашої віри

Таїнства і передавання віри

Віра, молитва і Декалог

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Віра і спільне добро

Віра і сім’я

Світло для життя в суспільстві

Втіха і сила в терпінню

Благословенна та, що повірила (Лк.1,45)

 

1. Світло віри: саме так Церковне Передання називає великий дар, принесений Ісусом Христом, котрий в Євангелії від Івана говорить про себе: “Я – світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто в мене вірує, не перебував у темряві” (Ів.12,46). Також і св.Павло висловлюється такими словами: “Бо Бог… освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа” (ІІ Кор. 4,6). В поганському, спраглому світла, світі розвинувся культ Сонця, Sol invictus, до якого взивали на світанку. І хоча щодня сходило сонце, всім було добре відомо, що його світло не здатне всебічно освітити сенс людського існування. Сонце не освітлює всієї дійсності; його проміння не проникає в смертну темряву, де око людини закривається на його світло. “Не знайдемо ніколи нікого – говорить св.Юстин Мученик – готового померти за свою віру в сонце. [1] Християни, свідомі широких горизонтів, що перед ними відкривала віра, назвали Христа справжнім сонцем, “проміння якого дає життя”[2]. До Марти, котра оплакувала смерть свого брата Лазаря, Ісуc говорить: “хіба я тобі не казав, що коли віруєш, то побачиш славу Божу? “(Ів.11,40). Хто вірує – бачить; бачить завдяки тому світлу, яке освітлює увесь шлях, бо походить від Христа Воскреслого, ранішньої зорі, що ніколи не заходить.

 

• Оманливе світло?

2. І все ж якщо говоримо про світло віри, то можемо почути заперечення від багатьох наших сучасників. У нову епоху це світло вважалося таким, що могло задовольнити стародавнє суспільстві, але в сучасні часи воно є непотрібним, бо людина вже доросла, пишається своїм розумом і прагне по-новому досліджувати майбутнє. У цьому сенсі віра стала певним оманливим світлом, що перешкоджає людству сміло здобувати знання. Молодий Ніцше заохочував свою сестру Єлизавету відважуватися на ризик, ступати на «нові шляхи… з усією непевністю того, хто повинен знайти свій власний шлях», додаючи: «Ось тут розходяться шляхи людства: якщо хочеш осягнути душевний спокій і щастя, тоді вір, але якщо хочеш бути послідовником істини, тоді досліджуй» [3]. Віра, з цього погляду, ніби несумісна із пошуком. Відштовхуючись від цього Ніцше розвинув свою критику християнства, що воно ніби то обмежило людське існування, позбавивши життя новизни та пригод. Так, ніби віра є лише ілюзією світла, ілюзією, яка перегороджує наш шлях, шлях вільних людей до майбутнього.

3. У ході цього віру почали асоціювати з темрявою. Були й ті, хто намагався зберегти віру, знайшовши їй місце поруч із світлом розуму. Територія віри починалася там, де світло розуму вже не могло проникати, де впевненість людини зникала. Тому віру почали розглядати як стрибок в нікуди, який здійснюється за відсутності світла і керується сліпими емоціями, або ж як суб’єктивне світло, здатне можливо, зігріти серце і принести особисту втіху, але яке проте, не є таким, що його можна було б запропонувати іншим, як об’єктивне і спільне світло, для освітлення шляху. Поступово, однак, стало очевидним, що світла незалежного розуму недостатньо, щоб освітити майбутнє; зрештою майбутнє залишається затіненим і покидає людину в страсі перед невідомістю. В результаті, людство відмовилося від пошуку великого світла, всеобʼємлюючої Правди, для того, щоб задовольнятися меншими світлами, здатними освітити лише коротку мить, однак неспроможними вказати шлях. За відсутності світла усе стає невиразним; неможливо більше відрізнити добро від зла, чи шлях до пункту призначення від інших шляхів, які ведуть нас по безконечним колам, що нікуди не приводять.

 

• Світло, яке слід відкрити заново

4. Тому існує нагальна потреба наново відкрити, що віра є світлом, бо коли гасне полум’я віри, усі інші світла також починають тьмяніти. Світло ж віри є унікальним, оскільки здатне просвітити кожен аспект людського життя. Оскільки таке потужне світло не може походити від нас самих, а лише з одвічного джерела: то в кінцевому результаті, воно повинно походити від Бога. Віра народжується від зустрічі з живим Богом, Котрий кличе нас і відкриває нам свою любов, любов, яка існувала до нас, і на яку ми можемо опертись, щоб витривати і будувати життя. Перемінені цією любов’ю, ми отримуємо нові очі; ми пізнаємо, що вона містить у собі велику обітницю повноти життя і наш погляд спрямовується у майбутнє. Віра, яку отримуємо від Бога як надприродний дар, стає світлом на нашому шляху і напрямляє нашу подорож в часі. З одного боку, це світло походить з минулого, як світло основоположної події минулого – життя Ісуса, в якому об’явилася його, гідна довіри любов, любов, яка здатна перемогти смерть. Водночас, якщо Христос воскрес і виводить нас за поріг смерті, тоді віра є також тим світлом, що світить з майбутнього, відкриває перед нами широкі перспективи і виводить нас поза наші замкнені у собі “я” на безмежні простори спільного життя. Тоді ми починаємо розуміти, що віра не мешкає у тіні; і що вона є світлом для нашої темряви. Данте у «Божественній комедії» склавши визнання віри Святому Петру, описує це світло як «іскру, яка потім розгоряється до яскравого полум’я і миготить в мені, наче небесна зірка».[4] Власне про це світло віри я хотів би вести мову, щоб воно розросталося і освітлювало сьогодення, аж поки не стане зіркою, яка освітлюватиме небосхил нашої подорожі, в епоху, коли людство особливо потребує світла.

5. Перед своїми страстями Господь запевнив Петра: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла» (Лк.22,32), а потім довірив йому «утверджувати братів» в цій же самій вірі. Усвідомлюючи завдання, доручене Наступникові Петра, Бенедикт XVI вирішив оголосити Рік Віри, час благодатний, покликаний посприяти нам відчути велику радість вірити, освіжити відчуття широти перспектив, які відкриває віра, щоб сповідувати її в єдності і цілісності, залишаючись вірними пам’яті про Господа, зміцнені Його присутністю і діянням Святого Духа. Тверде переконання, що віра наповнює життя і зосереджена на Христі і силі Його благодаті, надихало місійну діяльність перших християн. У Актах Мучеників знаходимо наступний діалог римського префекта Рустікуса з християнином Гієраксом: «Де твої батьки?» – запитав суддя мученика, на що той відповів: «Нашим правдивим батьком є Христос, а нашою матір’ю є віра у Нього»[5]. Для тих християн віра як зустріч з живим Богом, об’явленим в Ісусі Христі, була «матір’ю», бо приводила їх на світ, відроджувала в них Боже життя, новий життєвий досвід, світле бачення життя, саме тому вони були готові скласти публічне свідчення віри аж до смерті.

6. Рік Віри розпочався у 50-ту річницю відкриття ІІ Ватиканського Собору. Це співпадіння дає нам право вважати що Другий Ватиканський був Собором про віру[6], оскільки закликав нас, щоб ми в центрі нашого церковного і особистого життя поставили першенство Бога в Христі. Церква ніколи не говорила про віру як про щось належне, а завжди була свідома того, що цей Божий дар треба підживляти і зміцнювати, щоб він і надалі вказував їй вірний шлях. ІІ Ватиканський Собор пролив світло віри на людське життя із середини, пройшовши таким чином із сучасною людиною її стежками. В такий спосіб, зрозумілим стало, наскільки віра збагачує людське існування у всіх його вимірах.

7. Ці роздуми про віру – у відповідності з усім тим, що у Вченні Церкви вже було попередньо сказано про цю богословську чесноту[7] – прагну долучити до того, що Бенедикт XVI написав в енцикліках про любов і надію. Він вже майже був закінчив працю над початковим варіантом енцикліки про віру. За це я йому глибоко вдячний і в дусі Христового братерства переймаю цю його цінну працю, додаючи до тексту кілька пізніших думок. Наступник Петра учора, сьогодні, завтра і повсякчас є покликаний утверджувати своїх братів в тому з ні з чим не зрівняному скарбі, яким є віра, яку Бог дає кожній людині як світло на її шляху.

У вірі, – Божому дарі – надприродній чесноті Ним зісланій, визнаємо, що нам була дана велика Любов, що до нас було звернене добре Слово і коли приймаємо це Слово, яким є Ісус Христос, втілене Слово, Святий Дух перемінює нас, освітлює нашу майбутню дорогу, окриляє нашу надію, щоб ми радо її долали. Віра, надія і любов у гідній подиву співдії скеровують наше християнське життя до повної єдності з Богом. Якою ж є ця дорога що її відкриває перед нам віра? Звідки походить її потужне світло, що в змозі освітити успішний і плідний життєвий шлях?

 

ЧАСТИНА ПЕРША

Ми увірували в любов (1Ів. 4,16)

 

• Авраам – наш батько у вірі

8. Віра відкриває перед нами шлях і супроводжує наші кроки в історії. Тому якщо хочемо зрозуміти, що таке віра, нам потрібно пройти її шляхом в історії шляхом що пройшли люди сповнені віри, і свідченням якого є в першу чергу Старий Завіт. Особливе місце належить Аврааму, нашому батькові у вірі. У його житті стається надзвичайна подія: Бог говорить до нього, об’являючи себе Богом, який говорить і називає його по імені. Віра тісно пов’язана із вмінням слухати. Авраам не бачить Бога, але чує Його голос. Так віра набуває особистісного характеру. Бог не є богом прив’язаним до якогось певного місця чи якогось особливого священного періоду, а він є Богом однієї певної особи, Богом Авраама, Ісаака та Якова, Богом, який здатний спілкуватись з людиною і укладати з нею союз. Віра є відповіддю на Слово, звернене до конкретної, особи відповідь дана тòму “Ти”, котре називає нас по імені.

9. Слово, сказане Аврааму, містить у собі як покликання так і обітницю. Передусім воно є закликом вийти з власної землі, запрошенням відкритися новому життю, початком виходу, що веде до непередбачуваного майбутнього. Бачення, яке віра дає Авраамові, буде завжди пов’язане з кроком вперед, який потрібно зробити: віра «бачить» настільки, наскільки просувається вперед, наскільки входить в простір, відкритий Божим Словом. Слово це, містить також і обітницю: твоє потомство буде чисельне, будеш батьком великого народу (пор. Бут.13,16; 15,5; 22,17). Це правда, що як відповідь на Слово, що їй передує, віра Авраама завжди буде актом пам’яті. Однак ця пам’ять, будучи пам’яттю про обітницю, не обмежується виключно подіями минулого, а стає здатною відкритись в сторону майбутнього, освітити шлях. Отже стає зрозуміло, що віра, як пам’ять про майбутнє, memoria futuri, є тісно пов’язаною з надією.

10. Те, що вимагається від Авраама – довіритись цьому Слову. Віра розуміє, що слово, річ на вигляд скороминуча і перелітна, сказана ж Богом, стає річчю найбільш певною і, непохитною зі всіх що коли небудь існували, тим що уможливлює нашу подальшу мандрівку у часі. Віра приймає це Слово як надійну скелю, на якій можна будувати, як на твердому фундаменті. Тому в Біблії віра окреслюється словом ‘emûnah, що походить від дієслова ‘amàn, корінь якого означає «підтримати». Поняття ‘emûnah може означати як вірність Бога, так і віру людини. Вірна людина отримує силу, ввіряючи себе в руки вірного Бога. Використовуючи обидва значення цього слова – присутні також у виразах, що їм відповідають: грецькому (pistòs) та латинському (fidelis) – св. Кирило Єрусалимський підкреслив гідність християнина, який отримує те ж саме ім’я, що і Бог: один і другий називаються «вірними» [8]. Святий Августин це пояснює так: «Вірною людиною є та що вірить обітницям Бога. Вірним Богом є той Котрий виконує те, що пообіцяв людині»[9] .

11. Для розуміння віри Авраама важливий ще один аспект історії його життя. Боже Слово, навіть якщо несе у собі новизну і несподіванку, не є чимось віддаленим від досвіду Патріарха. У голосі, що до нього звертається, Авраам розпізнає глибокий, відвічно присутній в серèдині його єства поклик. Бог пов’язує свою обітницю з тим аспектом людського життя, який завжди вважався найбільш сповненим обітниці, а саме – з батьківством, з народженням нового життя: «Сара, твоя жінка, вродить тобі сина, і ти назовеш його ім’ям Ісаак» (Бт.17,19). Бог, який просить Авраама, щоб той цілковито Йому довірився, об’являє себе джерелом, з якого походить усяке життя. Таким чином віра пов’язується з Божим батьківством, з якого виникає створіння: Бог, який кличе Авраама, є Богом Творцем, Тим, хто «кличе те, чого немає, наче б воно існувало» (Рим.4,17), Тим, хто «вибрав перед заснуванням світу[...], призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали його синами» (Еф.1,4-5). Віра в Бога освітлює глибини єства Авраама, дозволяє йому розпізнати джерело доброти, котра є початком всього, а також визнати, що його життя не походить із нічого чи із випадковості, а із покликання і любові до конкретної особи. Таємничий Бог, який його покликав, не є чужим Богом, але Тим, який є початком всього і все підтримує. Велике випробування віри Авраама, принесення в жертву сина Ісаака, показує, до якої міри ця одвічна любов здатна гарантувати життя також і після смерті. Слово, яке було здатне покликати до життя сина з його «примерлого» тіла і в «завмерлому лоні» безплідної Сари (Рим.4,19), зможе також бути гарантією сповнення майбутньої обітниці, незважаючи на усі загрози та небезпеки (Євр.11,19; Рим.4,21).

 

• Віра Ізраїля

12. Історія Ізраїльського народу в книзі Виходу йде слідами віри Авраама. Віра знову народжується із одвічного дару: Ізраїль відкривається на діяння Бога, який хоче визволити його від злиденності. Віра стає довгим шляхом, який потрібно пройти, щоб могти поклонитись Господу на горі Синай і успадкувати обіцяну землю. Любов Бога уподібнюється до чоловіка, який несе свого сина на руках впродовж усього шляху (Вт. 1,31). Визнання віри Ізраїля виражається у розповідях про Божі благодійства, про Його діяння, про те, як він визволив і провадив свій народ (Вт. 26,5-11), і цю розповідь народ переповідає із покоління у покоління. Боже світло світить Ізраїлю через пам’ять про Божі діяння, які згадуються і сповідуються у вершенні культу, і переповідаються дітям батьками. В такий спосіб бачимо, що світло, яке несе віра, пов’язане із конкретною історією життя, із вдячним спогадом про Божі діяння та поступовим сповненням Його обітниць. Це дуже добре виражено у готичній архітектурі: у великих соборах світло сходить з неба через вітражі, на яких зображена історія спасіння. Боже світло досягає нас через розповідь про Обʼявлення Бога людям і тому здатне освітити наш шлях, нагадуючи нам Божі благодійства і показуючи як сповнюються його обітниці.

13. Історія Ізраїля також показує нам спокуси зневіри, яким часто піддавався народ. Протилежністю до віри тут постає ідолопоклонство. В часі розмови Мойсея з Богом на горі Синай, народ не витримує таємниці прихованого Божого Лиця, не витримує часу очікування. За своєю природою, віра вимагає відректись від негайного володіння тим, що могло б запропонувати бачення; віра – це запрошення повернутися до джерела світла, поважаючи таємницю Лиця, яке має намір відкритися кожному особисто і у відповідний час. Мартін Бубер так цитував визначення слова «ідолопоклонство», запропоноване рабином з Коцька: ідолопоклонство – це «шанобливе звертання лицем до лиця, яке лицем не є».[10] Замість того, щоб вірити в Бога, людина надає перевагу ідолу, в чиє лице може подивитись і чиє походження їй відоме, тому що саме вона його і зробила. Перед ідолом немає ризику бути покликаним до відречення від власного почуття безпеки, оскільки ідоли «мають уста, і не говорять» (Пс. 115,5). Тож можна зрозуміти, що справжньою причиною сотворення ідола є намагання поставити себе в центр дійсності і поклонятися творінню власних рук. Людина, котра згубила своє головне спрямування, що підтримує в цілісності її існування, роздерта великою кількістю своїх бажань; відмовившись очікувати часу обітниці, розсіюється на тисячі уламків своєї історії. Тому ідолопоклонство – це завжди багатобожжя, безцільне блукання від одного господаря до іншого. Ідолопоклонство не пропонує нам якоїсь однієї дороги, а дає нам безліч стежок, які не ведуть до певної мети і схожі швидше на лабіринт. Той, хто не хоче довіритись Богу, мусить слухати голоси багатьох ідолів, які йому кричать: «Довірся мені!». Віра, оскільки пов’язана з наверненням, є протилежністю ідолопоклонству; вона полишає ідолів для того, щоб особисто зустрітись із живим Богом. Вірити означає довіритись милосердній любові, яка завжди приймає та прощає, яка підтримує та скеровує наше життя, яка показує, що спроможна вирівняти криві лінії нашої історії. Віра полягає у нашій постійній готовності преобразитися знов і знов Божим покликом. Тут виникає парадокс: звертаючись до Господа, людина знаходить надійну дорогу, яка виводить її із розсіяного блукання нав’язаного ідолами.

14. У вірі Ізраїля з’являється також постать Мойсея, посередника. Народ не може бачити Божого лиця; тому саме Мойсей говорить на вершині гори з Ягве і переказує народу волю Господа. Завдячуючи присутності посередника, Ізраїль навчився подорожувати в єдності. Акт віри однієї людини стає частиною спільноти, частиною спільного «ми» народу, який у вірі стає ніби однією людиною, «мій син, мій первенець» – так Бог називає цілий народ Ізраїля (Вих. 4,22). Посередництво не є перешкодою, а відкриттям: у зустрічі з іншими нашому погляду відкривається істина більша, ніж ми самі. Ж. Ж. Руссо скаржився, що не міг особисто бачити Бога: «Стільки людей стоять між мною та Богом!»; [11] «Чи це так просто і природньо, щоб Бог звернувся до Мойсея для того, щоб поговорити з Жан-Жаком Руссо?». [12] Беручи за основу індивідуалістичну та обмежену концепцію пізнання, неможливо зрозуміти значення посередництва, цієї здатності приймати участь у світогляді іншого, цьому співпереживанні, що властиве любові. Віра є безкорисливим Божим даром, який вимагає покори та сміливості, щоб довіряти та довіритися, і в такий спосіб побачити світлий шлях зустрічі Бога з людьми – історію спасіння.

 

• Повнота християнської віри

15. «Авраам, ваш батько, сповнений був радощів звидіти день мій – і звидів, і втішився.» (Ів. 8,56). Згідно з цими словами Ісуса, віра Авраама була зорієнтована на Нього, була, у певному сенсі, передбаченням Його тайни. Так це розуміє Святий Августин, коли говорить, що Патріархи були спасенні вірою, але не вірою в Христа, який прийшов, а вірою в Христа, який ще мав прийти, вірою, що опиралась на майбутній прихід Ісуса. [13] Християнська віра є зосереджена на Христі, вона є визнанням Ісуса Господом, і що Бог воскресив Його з мертвих (Рим. 10,09). Всі лінії Старого Завіту сходяться на Христі, він стає остаточним “Так” на всі обітниці, основою нашого остаточного “Амінь” Богові (2 Кор. 1,20). Історія Ісуса є найпереконливішим доказом певності Бога. Якщо Ізраїль згадував великі діла любові Бога до нього, що становили основу його віросповідання і відкрили йому очі віри, то життя Ісуса постає як місце остаточного втручання Бога, як найвищий прояв Його любові до нас. Слово, яке Бог промовляє до нас через Христа не є просто одним з багатьох слів, але його відвічним Словом (Євр 1,1-2). Неможлива жодна більша гарантія від цієї, яку дав нам Бог, щоб запевнити у Своїй любові до нас, як нагадує нам святий Павло (Рим. 8,31-39). Християнська віра, таким чином, є вірою в досконалу Любов, у її вирішальну силу, здатність змінити світ і пояснити його історію: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Ів. 4,16). У Божій Любові, об’явленій через Ісуса, віра вбачає той фундамент, на який оперта уся реальність та її остаточне призначення.

16. Найпереконливішим доказом певності Христової любові є Його смерть заради нас. Якщо найвищим доказом любові є віддати свою душу за друзів (Ів. 15,13), то Ісус запропонував своє власне життя за всіх, навіть за своїх ворогів, щоб змінити їхні серця. Саме тому автори Євангелій вважали час розп’яття Христа кульмінацією для світогляду віруючого; бо в той момент засяяла велич і глибина Божої любові. Саме тут святий Іван, дивлячись разом з Матір’ю Ісуса на проколене тіло (див. Ів. 19,37), склав своє урочисте свідчення: «І той, який бачив, свідчить те, і правдиве свідчення його; і він знає, що говорить правду – щоб ви теж увірували» (Ів. 19,35). У романі «Ідіот» Достоєвський вкладає в уста князя Мишкіна, котрий бачить картину Ганса Гольбейна молодшого із зображенням мертвого Христа у гробі, такі слова: «Дивлячись на цю картину, дехто може втратити віру». [14] Картина є натуралістичним зображенням нищівних наслідків смерті на тілі Ісуса. Однак, саме споглядаючи Його смерть, віра стає сильнішою, отримуючи яскраве світло, коли проявляється, як віра в незмінну любов Христа до нас, в любов, здатну піти на смерть, задля нашого спасіння. Ця любов, котра щоб показати наскільки мене любить, не поступилася перед смертю, є тим, у що ми віримо; її всеохоплюючість долає будь-який сумнів і переконує повністю довіритись Христу.

17. У світлі Воскресіння смерть Христа розкриває Божу любов як таку що заслуговує на цілковиту довіру. Тому що, воскреслий Христос є достовірним свідком, гідним віри (Одкр.1,5; Євр.2,17), і твердою опорою для нашої віри. «А якщо Христос не воскрес, то марна віра ваша»,- каже святий Павло (1 Кор. 15,17). Якби любов Отця не воскресила б Ісуса з мертвих, якби вона не була б здатною повернути до життя його тіло, тоді не була б любов’ю заслуговуючою на повну довіру, здатною освітити навіть смертну темряву. Коли святий Павло описує своє нове життя у Христі, він говорить про «віру в Сина Божого, який полюбив мене і видав себе за мене» (Гал. 2,20).

Так, безсумнівно, ця «віра в Сина Божого» є вірою Апостола Народів в Ісуса, але передбачає також певність Ісуса, в основі якої лежать як його любов до нас аж до смерті, так і його Боже Синівство. І саме тому, що Ісус є Сином, що абсолютно близький з Отцем, Він зміг подолати смерть і повернув життю сяйво його повноти. Наша культура втратила відчуття реальної Божої присутності і діяльності в світі. Ми вважаємо, що Бог знаходиться в потойбіччі, в іншому вимірі реальності, відокремлений від наших конкретних взаємин. Але якби це було дійсністю, якби Бог не міг діяти в світі, Його любов не була б воістину могутньою, воістину реальною, і отже була б несправжньою, здатною тільки обіцяти а не приносити щастя. В такому випадку, вірити чи не вірити в нього було б абсолютно байдуже.

Християни, натомість, сповідують віру в реальну і сильну Божу любов, яка насправді діє в історії і визначає її остаточний сенс, в любов яка стала доступною, і в повноті об’явилася в страстях, смерті і воскресінні Христа.

18. Повнота, до якої Ісус підносить віру, має ще один вирішальний аспект. У вірі, Христос є не просто Тим, в кого ми віруємо, найвищим проявом Божої любові, але також і Тим, з ким ми поєднуємося для того щоб вірити. Віра не просто дивиться на Ісуса, але дивиться і з точки зору Ісуса, Його ж власними очима: вона є нашою співучастю у його способі бачення. У багатьох сферах нашого життя ми довіряємо іншим досвідченішим за нас людям. Ми довіряємо архітектору, який будує наш дім, аптекарю, який дає нам ліки для одужання, адвокату, який захищає нас у суді. Коли ж мова заходить про Бога то також потребуємо, когось надійного і обізнаного у справах божих. Ісус, Син Божий, являється у світ як той хто навчає нас про Бога (Ів. 1,18).

Життя Христа, спосіб його пізнання Отця, його існування в повному і постійному зв’язку з Ним, відкриває перед людським досвідом нові перспективи і допомагає нам на них ступити. Святий Іван висвітлює важливість для нашої віри особистих стосунків з Ісусом, використовуючи різні способи вживання дієслова «вірити». Окрім «вірити, що» правдою є те, що Ісус нам говорить (пор. Ів.14, 10; 20, 31), Іван вживає також «вірити» Ісусу і «вірити в» Ісуса. «Віримо» Ісусу, коли приймаємо Його слова та Його свідчення, бо він є правдомовцем. «Віримо в» Ісуса, коли особисто приймаємо Його в наше життя, ввіряємося Йому стаємо Його послідовниками в любові і слідуємо за Ним по шляху.

Щоб уможливити нам Його пізнання, прийняти і слідувати за ним, Син Божий взяв наше тіло, і в такий спосіб побачив Отця з нашої людської точки зору, через подорож у просторі і часі. Християнська віра – це віра у Втілення Слова і Його Воскресіння у тілі, це віра в Бога, який зробився настільки близький нам, що став частиною нашої людської історії. Віра в Сина Божого, що став людиною в особі Ісуса з Назарету, не ізолює нас від життя, а відкриває нам його найглибший сенс, показує наскільки Бог любить цей світ і безперестанно спрямовує його до себе; саме це спонукає християнина долучатися і ще інтенсивніше жити свою земну подорож.

 

• Спасіння вірою

19. Відштовхуючись від цієї нашої співучасті у способі бачення Ісуса, Апостол Павло у своїх посланнях, залишив нам опис життя віруючої людини. Віруючий приймаючи дар віри, стає новим єством, отримує нове буття, буття синівське, стає «сином в Сині». «Авва – Отче!» є найбільш характерним словом життя Ісуса, яке стає також і центром християнського життя (пор. Рим. 8,15). Життя у вірі, як життя сина, є визнанням одвічного та абсолютного дару, що лежить в основі існування людини і може бути стисло сформульоване наступним висловом святого Павла до коринтян: «Що маєш, чого б ти не одержав?» (1 Кор. 4,7). В цьому полягає суть полеміки святого Павла з фарисеями: дискусія на тему спасіння вірою чи спасінням через дотримання закону. Святий Павло відкидає світогляд, за якими виправдання людини перед Богом досягається власними вчинками. Бо в такому випадку людина, навіть якщо дотримується заповідей і чинить добро, то все одно ставить в центр себе і не визнає тої правди, що добро походить від Бога. Хто так чинить, хто хоче бути джерелом власного виправдання, бачить, як швидко воно вичерпується, і зауважує, що вже не може навіть заповідей дотримуватися. Людина замикається в собі, ізолюючи себе від Господа і від ближніх; від чого її життя стає пустим, а справи – безплідними подібно до дерева що росте далеко від води. Святий Августин, притаманною йому стислою і яскравою мовою, так висловлюється: «Ab eo qui fecit te, noli deficere nec ad te», «Навіть повертаючись до себе, від Того, хто створив тебе, не відвертайся».[15] Щойно людина подумає, що знайде себе, відвернувшись від Бога, її життя одразу починає руйнуватися (пор. Лк. 15,11-24). Початком спасіння є відкритись на щось, що було перед нами, на відвічний дар, що утверджує і зберігає життя. Лише повернувшись до цього джерела і визнавши його, ми зможемо змінитися, дозволимо спасінню, діяти в нас, зробимо наше життя плідним, наповненим добрими плодами. Спасіння вірою полягає у визнанні першенства Божого дару, так як підсумовує святий Павло: «Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий» (Еф. 2,8).

20. У центрі цієї нової логіки віри знаходиться Христос. Віра в Христа нас спасає, бо саме в Ньому наше життя докорінно відкривається Любові, що вже була перед нами, і перемінює нас всередині, діє у нас і діє з нами. Це добре видно у зробленому Апостолом Павлом тлумаченні тексту із книги Второзаконня, в поясненні, що повністю відповідає динаміці центральної теми Старого Завіту. Мойсей говорить до народу, що Божа заповідь не є занадто тяжкою чи недосяжною для людини. Більше неможна говорити: «Хто зніметься для нас на небо й дістане її нам» або «Хто для нас попливе ген за море, і дістане її нам?» (Вт. 30,11-14). Павло пояснює цю близькість Божого слова як таку, що пов’язана з присутністю Христа в християнині. «Не кажи у своїм серці: Хто зійде на небо?» – тобто: Христа звести додолу», чи: «Хто зійде в безодню?» – тобто: щоб вивести Христа з мертвих» (Рим. 10,6-7). Христос прийшов на землю і воскрес із мертвих; через своє Втілення і Воскресіння Син Божий охопив все людське життя та історію, і тепер живе в наших серцях через Святого Духа. Віра знає, що Бог став дуже близький нам, що Христос був даний нам як великий дар, який нас внутрішньо перетворює, живе в нас і обдаровує нас світлом, яке освітлює початок і кінець життя – увесь життєвий шлях людини.

21. Таким чином починаємо розуміти новизну яку віра у наше життя приносить. Любов преображає віруючого який у вірі Їй відкрився, і якраз у цьому відкритті себе дарованій Любові його буття себе переростає. Святий Павло пише: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2,20) і заохочував би «щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших» (Еф. 3,17). У вірі “я” віруючого, розростається щоб прийняти у себе Іншого, щоб жити в Іншому, і таким чином життя його розвивається у Любові. Тут говоримо про діяльність притаманну Святому Духу. Християнин отримує здатність бачити очима Ісуса, переживати Його почуття, відчувати себе сином так як і Він, бо стає сопричасником його Любові, якою є Дух. Саме у цій Любові і отримуємо ми, у певний спосіб, властиве Йому бачення. Без цього уподібнення Йому у Любові, поза присутністю Духа, що наповнює цією Любов’ю наші серця (пор. Рим. 5,5) не можливо сповідувати Ісуса як Господа (див. 1 Кор. 12,03).

 

• Еклезіальний вимір віри

22. Таким чином життя у вірі стає життям у Церкві. Коли Святий Павло звертаючись до християн Риму, наголошує, що усі, хто вірує в Христа становлять одне тіло, то він закликає їх не вихвалятися цим, а радше поглянути на себе «мірою віри, як Бог наділив кожному» (Рим. 12,3). Віруючий вчиться бачити себе у світлі віри, яку сповідує: Христос є тим дзеркалом, в якому віруючий віднаходить свій власний, повністю довершений образ. І подібно до Христа, який охоплює у собі усіх віруючих що становлять Його Тіло, християнин усвідомлює самого себе членом цього тіла, у первозданному зв’язку з Христом та братами і сестрами у вірі. Вжита тут ідея тіла не мала б звести віруючого до рівня простого гвинтика великого механізму; а радше підкреслити живий зв’язок Христа з віруючими і усіх віруючих між собою (Рим. 12,4-5). Християни становлять «одне» (Гал.3,28), не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності; у служінні ближньому кожен віднаходить повноту власного життя. Тоді зрозумілим стає чому поза цим тілом, поза цією єдністю Церкви у Христі, поза цією Церквою, яка – за словами Романо Ґвардіні – «через усю історію є носієм всеохоплюючого погляду Христа на світ» [16], віра втрачає свою «точку відліку»; вже не віднаходить власної рівноваги, того місця де могла б утриматись. Віра може бути тільки церковною; її визнається тільки в межах Тіла Христового, як конкретної спільноти вірних. І саме із цього церковного простору віра відкриває окремо взятого християнина до всіх людей. Раз почуте Слово Христа, силою своєї оживляючої дії переростає в серці християнина на відповідь, котра стає озвученим словом, визнанням віри. Святий Павло підтверджує: «Серцем вірується на оправдання… устами визнається на спасіння» (Рим. 10,10). Віра, не є приватною справою, поняттям цілком індивідуалістичним чи суб’єктивною думкою – вона зроджується від слухання, і призначена бути озвученою, стати проголошенням. Інакше ж «як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?» (Рим. 10,14). Віра починає свою діяння у християнині з моменту отримання дару, через Любов, яка вабить нас до Христа (Гал. 5,6) і робить нас супутниками на шляху Церкви, паломниці впродовж всієї історії аж до цілковитого сповнення. Для тих, хто був перемінений у цей спосіб, відкривається новий спосіб бачення, віра стає для них світлом їхніх очей.

 

ЧАСТИНА ДРУГА

Якщо не повірите, то й не зрозумієте (Іс.7,9 пер.Туркотняка)

 

• Віра і істина

23. Якщо не повірите – не зрозумієте. (Іс. 7,9) Так перекладає слова Ісаї, звернені до царя Ахаза, грецький переклад єврейської Біблії здійснений в Олександрії Єгипетській Сімдесятьма (Септуагінта). Таким чином, питання пізнання правди було поставлене у центрі віри. Однак, в єврейському тексті читаємо дещо інше. Пророк в ньому мовить до царя: «Якщо не повірите, не встоїтеся». Тут маємо справу з грою слів із двома формами дієслова ‘amān , «повірите» (ta’amînû) і «встоїтеся» (tē’āmēnû). Перестрашений потугою своїх ворогів, цар намагається підписати договір про взаємодопомогу з великою ассирійською імперією. Тоді пророк закликає царя покластися на єдино непохитну скелю – на Бога Ізраїля. Оскільки Бог є певним, то розумно було б Йому повірити, і збудувати свою безпеку на Його слові. Якраз цього Бога трохи пізніше Ісая назве двічі «Бог Амінь» [«Бог правди»] (Іс. 65, 16), непохитною основою вірності Союзу. Може здатися, що грецька версія Біблії, переклавши «бути стійким» як «зрозуміти», глибоко змінила зміст тексту в результаті переходу від біблійного поняття довіри Богу до грецьких понять раціонального розуміння. Однак, цей переклад, що тоді припускав діалог з елліністичною культурою, не є чужим по духу єврейському тексту. Непохитність, яку Ісая обіцяє царю, пов’язана з розумінням діянь Бога і цілісності, яку Він дає людському життю та історії народу. Для розуміння шляхів Господніх пророк закликає у певності Бога віднайти мудрий замисел, який керує століттями. Святий Августин у своїй Сповіді окреслює синтез слів «розуміти» і «встояти», коли говорить про правду, якій можна ввіритися, щоб могти міцно стояти: «Тоді укріпну і зміцнюся в Тобі, [...] у Твоїй правді».[17] З контексту ми знаємо, що Св. Августин прагне показати, як ця заслуговуюча довіри Божа правда – про що свідчить Біблія – є Його відданою присутністю впродовж історії, Його могутністю утримувати разом часи і епохи збираючи в одне розпорошення дні людські.[18]

24. Прочитаний у цьому світлі текст Ісаї наводить нас на висновок: людина потребує знань, потребує правди, бо без цього вона позбавлена опори, не поступає вперед. Віра без правди не спасає, не надає певності нашим крокам. Залишається лише гарною казкою, проекцією нашого прагнення щастя, тим, що задовольняє нас в такій мірі, в якій ми готові самі себе обманути. Або ж зводиться до прекрасного почуття, котре потішає і зігріває, але лишається під впливом нашої душевної непостійності, мінливості часу, не здатним підтримувати наш постійний рух по дорозі життя. Якби віра була такою, то мав би рацію цар Ахаз, що не ризикував своїм життям і безпекою свого царства задля емоцій. Натомість віра через її глибинний зв’язок з правдою, може відкрити нове бачення речей, перевершуюче розрахунки царя, бо її погляд сягає дальше, тому що містить у собі Діяння Бога, котрий є вірним своєму союзу і обітницям ним даним.

25. Нагадувати про взаємозалежність віри і правди є сьогодні більш ніж коли-небудь актуальним – саме через кризу правди, яку переживаємо. У сучасній культурі часто існує тенденція вважати правдою єдино ту, яка пов’язана з технікою: вважається правдивим тільки те, що людина спроможна збудувати і виміряти завдяки її науковим знаннями; воно є правдивим, бо функціонує, і тим самим робить життя зручнішим і сприятливішим. Сьогодні така правда вважається єдино певною, єдиною, котрою можна було б поділити з іншими, єдиною, яку можна було б обговорювати, а пізніше її спільно втілювати. З іншої ж сторони, існували б також правди окремо взятої людини, котрі полягали б у вірності своїм особистим глибоким переконанням, і справджувалися б лише для цієї конкретної особи, і котрі не можна було б запропонувати іншим, домагаючись від них щоб служили спільному добру.

Справжня ж правда, та що всебічно пояснює індивідуальне та суспільне життя, сприймається з підозрою. Постає питання, чи не така власне, правда поширювалась великими тоталітарними режимами минулого століття – правда, що нав’язувала свою власну систему поглядів, щоб розчавити життя конкретного індивідуума? Отже лишається тільки релятивізм, для якого питання про всеохоплюючою правду, котра по суті є питанням про Бога, вже більше не є актуальним. Логічно що, просуваючись у цьому напрямку хотілося б розірвати зв’язок між релігією і правдою бо цей зв’язок мав би бути коренем фанатизму, прагнучого взяти верх над усіма хто не поділяє цієї віри. Стосовно цього можемо говорити про серйозний брак пам’яті у нашому сучасному світі. Оскільки питання про правду є насправді питанням про пам’ять, про ту пам’ять що сягає глибоко, оскільки стосується чогось, що було до нас, і таким чином здатна нас об’єднати незважаючи на наше мале і обмежене «я». Це є питання про походження всього, у світлі якого можна побачити кінцеве призначення – а тим самим і сенс нашого спільного шляху.

 

• Пізнання правди та любові

26. Чи може, у даній ситуації, християнська віра послужити, спільному добру, в контексті правильного розуміння правди? Щоб відповісти на це питання, нам потрібно задуматись над способом пізнання, що вірі властиве. В цьому помічні нам слова св. Павла: «Бо серцем вірується…» (Рим.10,10). Серце, у Біблії – центр людини, де перетинаються усі її виміри: тіло та дух, особистість та відкритість до світу та інших, розум, воля та емоційна сфера. Якщо серце здатне утримувати разом усі ці виміри, то саме тому що воно є місцем у якому ми відкриваємось для правди та любові, дозволяємо їм до нас доторкнутись і змінити нас у глибині нашого єства. Віра змінює цілу людину настільки, наскільки вона відкривається для любові. Якраз у цьому переплетінні віри з любов’ю, стає зрозумілою той, властивий вірі, вид пізнання, її сила переконання та здатність освітити наш шлях. Віра пізнає бо, пов’язана з любов’ю, оскільки вже сама по собі любов приносить світло. Пізнання через віру починається тоді, коли ми приймаємо безмірну Божу любов, що внутрішньо перетворює нас і робить здатними бачити дійсність новими очима.

27. Загальновідомим є пояснення зв’язку що існує між вірою та впевненістю, запропоноване філософом Людвіґом Вітґенштайном, який проводить паралель між досвідом пережитої закоханості і вірою. На його думку віра це щось суб’єктивне, щось що не можне бути запропоноване як правда котра справджується для усіх.[19] Сучасній людині здається, що поняття любові не мало б мати нічого спільного з правдою. Сьогодні любов’ю прийнято вважати досвід пережитого, що радше асоціюється зі світом швидкоплинних емоцій, ніж з правдою.

Та чи це справді належне відображення любові? Любов не може бути зведена до швидкопроминаючих емоцій. Так справді вона має відношення до нашої емоційності, але для того, щоб відкрити її коханій людині й таким чином прокласти шлях, що веде геть від нашого егоцентризму назустріч іншій людині, щоб будувати тривкі стосунки; любов прагне до єдності з улюбленою особою. Отож бачимо, в якому сенсі любов потребує правди. Тільки якщо любов буде заснована на правді, то потриває в часі, зможе подолати швидкоплинність моменту, та буде стійкою, здатною підтримати спільну подорож. Якщо любов не пов’язана з правдою, і знаходиться під впливом мінливих емоцій то не буде в змозі витримати випробовування часом. Справжня ж любов, єднає всі виміри нашої особи та стає новим світлом, що освітлює шлях до повного та змістовного життя. Без правди, любов не буде здатна збудувати міцний зв’язок; вона не буде в стані вивести наше я із самовідокремленості від інших або ж визволити його від швидкоплинності, щоб збудувати життя та принести плід.

Якщо любов потребує правди, то також і правда потребує любов. Любов і правда – нероздільні. Без любові, правда стає холодною, безособовою та гнітючою у буденному житті людини. Правда, яку ми шукаємо, це правда, що дає сенс нашій життєвій подорожі, нас просвітлює, коли нас торкається любов. Той, хто любить, розуміє, що любов є життєвим досвідом правди, що вона відкриває наші очі, щоб побачити дійсність по-новому, в єднанні з улюбленою особою. У цьому сенсі, св. Григорій Великий написав, що «amor ipse notitia est», тобто любов сама по собі є знанням, яке володіє власною логікою. [20] Мова йде про міжособистісний спосіб бачення світу, яке стає формою спільного знання, баченням очима іншого і баченням разом всього, що існує. Вільям з Сан-Тьєррі у Середньовіччі продовжує цю традицію, коментуючи рядок Пісні пісень, де закоханий промовляє до коханої: «Очі твої – голубки» (Пп. 1,15). [21] Ці двоє очей, каже Вільям, – це віруючий розум та любов, які згодом стають одним оком, що піднімається до споглядання Бога, коли наше розуміння стає «розумінням просвітленої любові». [22]

28. Таке відкриття любові як джерела знання, що становить первісний досвід кожної людини, знаходить своє авторитетне підтвердження у біблійній концепції віри. Радіючи любов’ю, якою Бог його обрав і зробив народом, Ізраїль прийшов до переконання цілісності божественного задуму від початків аж до остаточного сповнення. Пізнання віри, оскільки народжується з любові Бога котрий встановлює союз, – є знанням, що освітлює шлях в історії. Саме тому у Біблії, правда і вірність йдуть поруч: правдивий Бог є Богом певним, Тим котрий дотримує свої обітниці і дозволяє з часом зрозуміти Його задум. Через досвід пророків, у терпінні вигнання та у надії на остаточне повернення до святого міста, Ізраїль відчув, що ця божественна «правда» перейшла межі його власної історії, щоб охопити всю історію світу, починаючи від сотворення. Пізнання віри проливає світло не лише на долю одного окремого народу, але й на всю історію сотвореного світу, від його початків аж до кінця.

 

• Віра як слухання і бачення

29. Власне через те, що пізнання віри пов’язане з союзом із певним Богом, котрий встановлює взаємини любові з людиною і промовляє до неї своє Слово, Біблія подає нам його як слухання; Слово пов’язується із здатністю слухати. Святий Павло використовує формулу, яка вже стала класичною: fides ex auditu – «віра із слухання» (Рим. 10,17). Знання, пов’язане із словом, є завжди особистим знанням; воно впізнає голос того, хто говорить, вільно відкривається цій особі і слідує за нею у покорі. Тому Павло говорив про «послух віри» (Рим. 1,5; 16,26). [23] Віра є також знанням, пов’язаним із часом, якого слово потребує щоб стати озвученим, і знанням, яке засвоюється лише через наслідування. Слухання допомагає чіткіше визначити зв’язок що існує між знанням і любов’ю.

Стосовно ж пізнання правди, то слухання було деколи протипоставлене баченню, яке нібито вважалося характерним для грецької культури. Якщо, з однієї сторони, світло уможливлює споглядання цілого, до чого людство завжди прагнуло, то, з іншої, здається, не залишає місця свободі, бо світить безпосередньо з небес до ока, не вимагаючи відповіді. Також здається, що воно схиляє до свого роду нерухомого споглядання, яке існує поза конкретним часом, у якому людина радіє і терпить. Згідно з цією концепцією, біблійне розуміння знання протиставлене грецькому розумінню, котре в пошуках всеохоплюючого розуміння дійсності, пов’язувало знання із баченням.

Однак зрозуміло, що це уявне протиставлення не відповідає біблійним фактам. У Старому Завіті присутні обидва види знання, оскільки слухання Божого слова супроводжується також прагненням бачити Його лице. Таким чином став можливим розвиток діалогу із грецькою культурою, діалогу, що належить до центральної теми Святого Письма. Слухання підтверджує особисте покликання і послух, а також той факт, що правда стає видимою з часом. Зором же можемо охопити увесь шлях по всій його протяжності і віднайти своє місце у великому Божому замислі; без такого цілісного бачення мали б ми у нашому розпорядженні всього лиш фрагменти невідомого цілого.

30. Зв’язок між баченням і слуханням як двома органами пізнання віри є дуже помітний в Євангелії від Івана. У четвертому Євангелії вірити означає водночас і чути, і бачити. Слухання у вірі постає як форма знання, характерна для любові: це слухання особи, котре розпізнає голос Доброго Пастиря (пор. Ів. 10,3-5); це слухання, яке закликає до наслідування, як було у випадку перших учнів: «Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом» (Ів. 1,37). З іншої ж сторони віра пов’язана також з баченням. Деколи знаки, які чинив Ісус, передують вірі, як у випадку юдеїв, які після воскресіння Лазаря, «бачивши, що вчинив Ісус, увірували в нього» (Ів. 11,45). У інших випадках, сама віра веде до чіткішого бачення: «Коли віруєш, то побачиш славу Божу» (Ів. 11,40). Зрештою, віра і бачення переплітаються: «Хто вірує в мене – вірує в того, хто послав мене. І хто мене бачить, той бачить того, хто послав мене» (Ів. 12,44-45). Завдяки цьому, зв’язку із слуханням, бачення стає слідуванням за Христом, а віра стає дорогою бачення, на якій наші очі призвичаюються дивитися в глибину. Саме тому у ранок Великодня, переходимо від Івана, котрий, ще за темноти, перед пустим гробом «побачив і увірував» (Ів. 20,8), до Марії Магдалини, що, побачивши Ісуса (Ів. 20,14) хотіла затримати Його, та почула заклик Його споглядати як Він сходить до Отця, аж до її повного признання перед учнями: «Бачила я Господа!» (Ів. 20,18).

В який спосіб можливо дійти до цього синтезу слухання і бачення? Стає це можливим через особу самого Ісуса, Котрого бачиться і чується. Він є Словом, що стало тілом, і славу Котрого ми бачили (Ів. 1,14). Світло віри є тим світлом Лиця, в якому бачимо Отця. Правда, яка осягається вірою, є у четвертому Євангелії об’явленням Отця через Сина, в його тілі і його земному житті; ця правда, можне бути визначена як «сповнене світлом життя» Ісуса. [24] Це значить, що пізнання у вірі не спрямовує наш погляд на чисто внутрішню правду. Правда, яку нам відкриває віра, є правдою, що зосереджена на зустрічі з Христом, на спогляданні Його життя і усвідомленні Його присутності. Святий Тома Аквінський говорить про oculata fides апостолів (віра, яка бачить!) віру що бачить Воскреслого в тілі Господа. [25] Своїми власними очима вони бачили воскреслого Ісуса і увірували; тобто, могли проникнути в глибину того, що бачили щоб визнати свою віру в Сина Божого, що сидить по правиці Отця.

31. Притаманне любові пізнання могло досягти своєї повноти лише через Воплочення, лише взявши участь у нашій людській природі.

Світло ж любові з’являється тоді, коли щось торкає наше серце, воно зворушується і, таким чином ми приймаємо в нас внутрішню присутність улюбленого, так пізнання Його тайни стає для нас можливим.

Тоді зрозуміло, чому поряд із слуханням і баченням св. Іван також говорить про віру як дотик, читаємо в його Першому Посланні: «Що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися» (1 Ів. 1,1). Через своє Воплочення і Пришестя Ісус доторкнувся до нас і продовжує ще сьогодні доторкуватися до нас через Таїнства. Перемінюючи в такий спосіб, наші серця, робить доступним для нас Його пізнання і визнання Сином Божим. Вірою також і ми можемо Його доторкнутися і отримати силу Його благодаті. Св. Августин, коментуючи уривок про кровоточиву жінку, котра доторкнулася до Ісуса, щоб зцілитися (пор. Лк. 8,45-46), каже: «Доторкнутися до Нього всім своїм серцем – ось що значить вірити».[26] Натовп тиснеться навколо Ісуса, але Його не досягає особистим дотиком віри, тим дотиком що визнає його тайну, що Він – Син , Котрий об’являє Отця. Тільки уподібнюючись до Ісуса, ми отримуємо очі, здатні Його бачити.

 

• Діалог між вірою і розумом

32. Християнська віра проголошуючи правду про всеохоплюючу Божу любов і відкриваючи доступ силі цієї любові, проникає таким чином у найбільш сокровенне кожної людини, котра приходить на світ через любов і до любові є покликаною, щоб витривати в світлі. Мотивовані бажанням освітити усе суще, за вихідний пункт взявши об’явлену через Ісуса Божу любов і намагаючись любити тією ж любов’ю, перші християни знайшли в грецькому світі, особливо в його наполегливому пошуку правди, ідеального партнера для діалогу. Початок спілкування Євангелії з філософією стародавнього світу став вирішальним фактором у євангелізації всіх народів і посприяв плідній взаємодії між вірою і розумом, яка триває впродовж століть аж донині. Блаженний Іван Павло II у своїй енцикліці «Fides et Ratio», продемонстрував як віра і розум взаємно одне одного підсилюють.[27] Коли ж знаходимо яскраве світло Ісусової любові, то одразу починаємо розуміти, що у кожному нашому поступку любові був завжди присутнім також промінь цього світла, і відтоді починаємо бачити його кінцеве призначення. Водночас той факт, що наша любов несе із собою світло, допомагає нам побачити шлях любові до цілковитої пожертви Сина Божого задля нас.

В такому циркулюючому русі віра проливає світло на всі наші людські взаємини, котрі можна жити в єднанні з Христовою любов’ю і ніжністю.

33. У житті святого Августина знаходимо виразний приклад такої дороги, на якій пошук розуму, з його прагненням правди і зрозумілості, були включений в горизонт віри, набувши завдяки їй свого нового розуміння. З одного боку, святий Августин приймає грецьку філософію світла, з її акцентацією на спогляданні. Завдяки ж зустрічі з неоплатонізмом, він ознайомився з парадигмою світла, котре з неба сходить, щоб освітити все, і саме тому символізує Бога. Таким чином Августин зрозумів трансцендентність[1] Бога і встановив, що всі речі мають певну прозорість, і тим самим можуть відображати Божу доброту, Добро Найвище. Так він звільнився від маніхеїзму, під впливом котрого раніше перебував і під впливом якого думав, що добро і зло постійно воюють між собою, змішуючись і переплітаючись між собою без чітких між ними меж. Розуміння ж того, що Бог є світлом, надало його життю нового напрямку – здатності розпізнати зло, яке він чинив, і навернутися до добра.

З іншого ж боку, у житті св. Августина, про який він розповідає нам у своїй «Сповіді»,, вирішальним моментом на його дорозі дозрівання у вірі не було споглядання Бога, поза цим видимим світом, а радше слухання. Почувши у саду голос, що казав: «Бери і читай»; він взяв до рук Послання св. Павла і затримався на 13-му розділі до Римлян[28]. Так йому з’явився особистісний Бог Біблії, здатний спілкуватися з людиною, зійти і жити з нею, і супроводжувати її на дорозі історії, об’являючись їй в момент слухання і відповіді.

Однак, ця зустріч з Богом Слова не підштовхнула Августина до відкинення світла і споглядання. Він взаємно поєднав обидві ці перспективи, постійно ведений об’явленням Божої любові в Ісусі. Тоді він розробив філософію світла, що приймає притаманну слову взаємність і відкриває простір свободі погляду у напрямку світла. Подібно до того як будь-яке слово отримує свою вільну відповідь, точно так і кожне світло отримує у відповідь своє зображення, котре його відбиває. Поєднуючи слухання із спогляданням, святий Августин може тоді вже говорити про «слово, що світить усередині людини»[29]. Таким чином світло стає так би мовити світлом слова, оскільки є світлом Лиця особи, світлом, яке нас освічуючи, нас же кличе і прагне відобразитися на нашому лиці, щоб випромінюватися із нас. Проте наше прагнення цілісного бачення, а не лише фрагментів історії, залишається поки що не реалізованим але буде сповненим вкінці, коли людина – як говорить святий з Гіпони – побачить і полюбить[30]. І не тому що буде здатною вмістити усе світло, котре завжди залишиться невичерпним, але тому що уся увійде в світло.

34. Світло любові, притаманне вірі, може зробити видимими відповіді на всі питання нашого часу про правду. Сьогодні правда часто зводиться до відповідності окремо взятої людини власній суб’єктивності, що придатна лише для особистого життя. Спільна ж правда нас лякає, оскільки ми ототожнюємо її із категоричними приписами тоталітарних систем. Але, якщо правда є правдою любові, якщо це правда, яка з’являється в особистій зустрічі з Іншим і з іншими, то тоді вона переступає поріг закритості в окремій людині і стає частиною спільного добра. Будучи правдою любові, вона не є правдою, яка нав’язується силою і не є правдою, яка пригнічує окрему людину. Зродившись з любові, вона здатна увійти в серце, як до центра особистості кожної людини. Тоді стає зрозуміло, що віра не є непримиренною[2], а зростає у співжитті, котре поважає іншу людину. Віруюча людина не є самовпевненою, а навпаки, правда робить її покірною, бо свідома того, що не стільки ми правдою володіємо, наскільки вона нас охоплює і володіє нами. Не маючи нічого спільного із впертістю, переконаність що з вірою приходить, кличе нас в дорогу і робить здатними свідчити та вести діалог з усіма.

З іншого ж боку, світло віри, з огляду на його зв’язок з правдою любові, не є несумісне із матеріальним світом тому що любов’ю живеться завжди як тілом так і душею; світло ж віри є завжди світлом воплоченим, що походить із світлого життя Ісуса. Воно робить ясною також і матерію, довіряє її порядку, знає, що у ній відкривається що раз ширший розвиток гармонії і розуміння. Тоді світогляд науки користає з віри, котра спонукає вченого залишатися відкритим дійсності у всьому її невичерпному багатстві. Віра пробуджує критичний підхід, що не дає дослідженню задовільнитися своїми формулами і допомагає йому зрозуміти, що природа є завжди більшою. Запрошуючи до подиву перед таїнством сотворення, віра розширює поле зору розуму, щоб краще освітити світ, що відкривається дослідженням науки.

 

• Віра і пошук Бога

35. Світло віри в Ісуса освітлює також шлях усіх тих, хто шукає Бога, і хто робить свій притаманний християнству внесок у діалог із послідовниками інших релігій. Лист до Євреїв подає нам свідчення життя праведників, котрі з вірою шукали Бога, ще до укладення Союзу з Авраамом. Про Еноха розказує, що «засвідчено було про нього, що він угодив Богові» (Єв. 11, 5), що є неможливим без віри, тому що хто «наближається до Бога, мусить вірити, що Він існує і нагороджує тих, котрі Його шукають» (Єв. 11, 6). З цього розуміємо, що шлях віруючої людини проходить через визнання Бога, котрий опікується нею і Якого людині знайти під силу. Яку ж іншу нагороду міг би дати Бог тим, хто Його шукає, як не дати Себе знайти?

Ще раніше зустрічається особа Авеля, віра котрого також прославляється і завдяки якій його дари були приємні Богові, жертва з первенців його стада (Єв. 11, 4). Віруюча людина намагається розпізнавати Божі знаки у щоденних подіях її життя, у зміні пір року, у родючості землі і в цілому русі космосу. Бог є світлом і Його можуть знайти ті, хто шукає щирим серцем.

Прикладом цього пошуку є Мудреці, ведені зіркою до Вифлеєму (Мт. 2, 1-12). Для них Боже світло засвітилося як шлях, як зірка, що супроводжувала їх впродовж всієї дороги до одкровень. Зірка є свідченням Божої терпеливості до наших очей, що мусять ще звикнути до Його сяйва. Віруюча людина є людиною подорожуючою і тому готовою дати себе вести, вийти поза себе, щоб віднайти Бога, котрий не перестає дивувати. Ця Божа повага до людських очей показує нам, що якщо людина наближається до Нього, то людське світло не поглинається безмірною яскравістю Бога, наче зірка поглинається світанком, але стає все яскравішим по мірі наближення до первинного вогню, подібно до дзеркала, що відбиває світло. Християнське віровизнання Христа, єдиного Спасителя, стверджує, що усе Боже світло є зосередженим в Ньому, в Його світлому житті, в якому розкривається початок і остаточне завершення історії. [31] Не існує жодного людського досвіду, жодного людського шляху до Бога, який не міг би бути прийнятим, освітленим і очищеним цим світлом.

Чим далі християнин заходить у коло сформоване Христовим світлом, тим більше стає здатним розуміти і супроводжувати кожну людину на її шляху до Бога.

Оскільки віра окреслюється і як шлях, то стосується вона також життя людей, які хоч і не вірять, однак, вірити прагнуть і не перестають шукати. Залежно від того, наскільки щиро вони відкриваються своїм серцем любові і вирушають в дорогу з тим світлом, що у собі вмістити здатні, вони, самі того не підозрюючи, вже є на шляху до віри. Вони намагаються жити так, ніби Бог існував, часом тому що визнають Його значущість для пошуку надійних орієнтирів у спільному житті, або ж тому, що відчувають потребу світла серед темряви, а також і тому, що спостерігаючи велич і красу життя, інтуїтивно відчувають, що присутність Бога могла б його зробити ще величнішим. Святий Іриней з Ліону розповідає, що Авраам, перш ніж почути голос Бога, вже Його шукав «палким бажанням свого серця» і «переходив увесь світ питаючи сам себе де ж мав би Бог бути», аж доки «Бог не змилосердився над тим, хто сам в тиші Його шукав». [32] Хто виходить на шлях ділання добра, той вже наблизився до Бога, той вже Ним підтримуваний, бо це є властивим динаміці божественного світла – бути світлом наших очей, коли прямуємо до повноти любові.

 

• Віра і богослов’я

36. Тому що віра світлом є, закликає вона нас її поглиблювати, щораз більше досліджувати освітлений нею небосхил, для глибшого пізнання того, що любимо. Якраз із цього прагнення і бере свій початок християнське богослов’я. Тоді зрозуміло, що богослов’я без віри немислиме і до динаміки віри належить, прагнучої глибшого розуміння Божого об’явлення, кульмінацією якого стала Тайна Христа. Звідси випливає, що богослов’я це не лише зусилля розуму, для дослідження і пізнання, як це в експериментальних науках є. Бог не може бути зведений до об’єкта. Він є Суб’єктом, який дає себе пізнати і об’являється у взаєминах особи з особою. Справжня віра спрямовує розум відкритися світлу, що від Бога походить, щоб, керуючись любов’ю до правди, міг пізнати він Бога ще глибше. Великі середньовічні мислителі і богослови зауважили, що богослов’я, як наука про віру, є нашою участю у знанні котре Бог сам про себе має. Тому богослов’я є не лише словом про Бога, але перш за все прийняттям і стремлінням поглибити розуміння того слова що Бог до нас звертає, слова, яке Бог говорить про себе, будучи відвічним діалогом спільності, дозволяє людині у цьому діалозі брати участь [33]. Тому в богослов’ї присутньою є покора, котра уможливлює Богу «до нас доторкнутись», визнає свою обмеженість перед лицем Тайни і старається досліджувати з властивою розумові дисципліною, незмірне багатство цієї Тайни.

Окрім цього, богослов’я поділяє також еклезіальну форму віри; її світло є світлом віруючого суб’єкта, яким є Церква. З одного боку це означає, що богослов’я мало б служити вірі християн, покірно оберігати і поглиблювати віру всіх, особливо найпростіших людей. А також, оскільки богослов’я живиться вірою, то не мало б вважати Вчительський Уряд Папи і єпископів котрі в єдності з ним перебувають чимось зовнішнім, обмеженням своєї свободи, а, навпаки, одним із своїх внутрішніх, складових елементів, оскільки Вчительський Уряд забезпечує і гарантує контакт з першоджерелом, і дає впевненість, що черпається зі Христового Слова в усій його повноті.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Я передав вам те, що прийняв (пор. 1 Кор. 15, 3)

 

• Церква, Мати нашої віри

37. Ті, що відкрили свої серця для Божої любові, почули його голос і отримали світло, не можуть вже більше тримати цей дар тільки для себе. Оскільки віра – це слухання і бачення, вона також передається як слово і як світло. Звертаючись до коринтян, святий Павло використовував саме цих два образи. З одного боку, він говорить: «Та мавши той самий дух віри, про який написано: «Я вірував, тому й говорив», – то й ми віримо, тому й говоримо» (2 Кор. 4,13 ). Отримане слово, стає відповіддю, визнанням віри, що поширюється на інших заохочуючи їх вірити. З іншого ж боку Павло також використовує образ світла: «Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й преображаємось у його образ» (2 Кор. 3,18). Відблиск цього світла віддзеркалюється від одного лиця до іншого, подібно до того як Мойсей носив на собі відблиск Божої слави після розмови з Ним: «Бог… освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа» (2 Кор. 4,6). Світло Христове сяє, відбите мов у дзеркалі, на лицях християн, і так поширюючись, доходить і до нас, щоб і ми могли взяти участь у цьому баченні і віддзеркалити це світло ближнім, точно так як на Великодній Літургії, світло Пасхальної свічі запалює багато інших свічок. Віра передається, так би мовити, через дотик, від однієї людини до іншої, так як одна свічка запалюється від іншої. Християни, у їхній нужді, сіють настільки родюче насіння, що воно стає могутнім деревом, здатним наповнити світ своїми плодами.

38. Передавання віри, яка світить усім людям і по всіх закутках, здійснюється також і в часі, із покоління в покоління. Оскільки віра народжується із зустрічі, що відбулася в історії, і освітлює нашу подорож у часі, то повинна вона передаватися впродовж століть. Саме через цей безперервний ланцюг свідчень очевидців і доходить до нас лице Ісуса. Але ж як це можливо? Як можемо бути певні, що після стількох століть, ми сягнули «справжнього Ісуса»? Якби ми були лише ізольованими один від одного індивідами, якби ми взяли за відправну точку лише наше поодиноке «я», бажаючи знайти у нас самих певність абсолютного знання, то таке тверде переконання було б неможливим. Я не можу особисто перевірити щось, і особливо те що сталося у настільки віддалену від мене епоху. Проте це не є єдиний спосіб, яким осягається знання. Люди завжди живуть у взаєминах один з одним. Ми походимо від інших, ми належимо іншим, і наше життя зростає у зустрічі з іншими. І навіть наші знання та наша самосвідомість мають взаємообумовлений характер, і є пов’язані з тими, хто жив до нас: насамперед, з нашими батьками, які дали нам життя і ім’я. Вже сама мова, слова котрими описуємо наше життя і світ навколо нас, приходить до нас від інших, збережені у живій пам’яті інших. Самопізнання можливе лише за умови, що ми отримуємо доступ до пам’яті більшої за нашу. Так само відбувається і з вірою, яка дає людині повноту розуміння. Минуле ж віри, цей акт Ісусової любові, що приніс у світ нове життя, доходить до нас через пам’ять інших – свідків – і збережений живим у цьому єдиному суб’єкті пам’яті, яким є Церква. Церква – це Мати, яка вчить нас говорити мовою віри. Святий Іван наголошує на цьому у своєму Євангелії, зв’язуючи разом віру і пам’ять і поєднуючи їх обох із діянням Святого Духа, Котрий, як каже Ісус, «все вам нагадає, що я сказав вам» (Ів. 14,26). Любов, якою Дух є, і який замешкав у Церкві, утримує об’єднані один з одним усі часи і робить нас сучасниками Ісуса, стаючи таким чином, нашим провідником на дорозі віри.

39. Неможливо вірити самостійно. Віра не є лише особистим вибором що здійснюється у внутрішньому світі віруючого, ані ізольованими від усіх взаєминами між «я» віруючого та божественним «Ти», між незалежним суб’єктом і Богом. Віра, за своєю природою, відкривається на «ми», вона завжди має місце у церковній спільноті. Про це нам пригадує діалогічна структура Символу віри що під час Святої Тайни Хрещення. Наше Вірую! є відповіддю на запрошення, на то слово, яке необхідно почути і котре походить не від мене, а тому є частиною діалогу і не може бути простим визнанням зродженим в окремій людині. Ми можемо особисто відповісти «я вірую» тільки тому, що ми є частиною більшої спільноти, тільки тому, що кажеться також «ми віруємо». Ця готовність прийняти церковне «ми» відбувається згідно із властивою Божій любові відкритістю, що є не лише взаєминами між Отцем і Сином, між «я» і «ти», але у Дусі є також і «ми» – спільністю осіб. Ось чому той, хто вірує, ніколи не є самотній, і ось чому віра прагне до розповсюдження, запрошуючи інших розділити її радість. Той хто віру приймає, зауважує, що життєвий простір власного «я» розростається і що у ньому налагоджуються нові взаємини, котрі збагачують його життя. Про це добре висловився Тертуліан, описуючи оглашенного, який «після купелі нового народження» стає прийнятим в дім Матері та, як член нової сім’ї, молитовно здійнявши руки, разом зі своїми братами молиться «Отче наш». [34]

 

• Святі Тайни і передавання віри

40. Церква, подібно до будь-якої родини, передає своїм дітям усе те, що зберігає у своїй пам’яті. Але яким чином зробити так, щоб нічого не втратити, а – навпаки – все у спадщині віри ще більше поглибити? Саме завдяки апостольському Переданню, збереженому Церквою під опікою Святого Духа, маємо живий зв’язок із початковою пам’яттю про події минулого. Те, що було передане апостолами – як стверджує ІІ Ватиканський Собор – «охоплює все те, що допомагає Божому Народові жити святим життям і зміцнити його віру. Таким чином Церква у своєму вченні, у своєму у житті і у своєму культі зберігає для пам’яті нащадків і передає усім поколінням все те, чим Вона є і все те у що Вона вірить»[35]. Віра ж потребує середовища, у котрому могла б бути засвідчена і передана, а воно повинне бути відповідним і пропорційним до того що передається. Для передачі чисто доктринальної тематики, чи якоїсь певної ідеї, можливо було б достатньо лише книжки або ж просто повторити усне послання. Але те, що передається в Церкві, те, що передається в його живому Передані, є тим новим світлом, що народжується у зустрічі із живим Богом, тим світлом що сягає центра людини, її серця, і задіюючи її розум, волю та емоційність, відкриває її для живих взаємин спільного життя з Богом і ближніми.

Для передання цієї повноти існують спеціальні середники, які охоплюють цілу людську особу, з її тілом і духом, з її внутрішнім світом і взаєминами з іншими. Такими середниками є Святі Тайни, які вершаться в Літургії Церкви. Через Них передається втілена пам’ять про події минулого, пов’язана з місцями і періодами життя, поєднана в уяві з усіма відчуттями; у котрих людина бере участь як складова частина живого суб’єкта, в складному переплетінні суспільних взаємин.

Тому, якщо вірним є те, що Святі Тайни є Тайнами віри[36], то одночасно потрібно визнати і те, що віра має сакраментальну[3] структуру. Пробудження віри відбувається шляхом пробудження нового сакраментального сенсу людського життя і християнського існування, демонструючи цим, як усе видиме і матеріальне розкривається перед лицем тайни вічного.

41. Передавання віри здійснюється насамперед через хрещення. Може видатись, що хрещення є лише чимось символізуючим визнання віри, щось на подобу педагогічного заходу для тих, хто потребує оглядання образів і жестів, і котрим, зрештою, можна було б знехтувати. Слово Св. Павла про хрещення нагадує нам, що це не так. Він стверджує, що «ми поховані з ним через хрещення на смерть, що, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим.4,6). У хрещенні ми стаємо новим створінням, усиновленими синами Божими. Трохи далі Апостол стверджує, що християнин підпорядкував себе тому «типу вчення» (typos didachés), якому слухняний усім серцем (пор. Рим.6,17). Людина отримує у хрещенні вчення, яке повинна сповідувати, а також конкретний зразок життя, що вимагає залучення її цілої і спрямовує її в сторону добра. Людина входить в нове оточення, переходить у нове середовище, в новий спосіб спільного діяння, в Церкву. В такий спосіб хрещення пригадує нам, що віра не є справою живучого в ізоляції індивіда, не є актом який людина здійснити може, розраховуючи лише на власні сили. Віра повинна бути прийнята через входження до церковної спільноти, котра передає Божий дар: ніхто сам себе не хрестить, подібно як і ніхто сам себе не народжує до життя. Нас охрестили.

42. Які ж елементи хрещення вводять нас у цей новий, «тип вчення»? Над катехуменом найперше призивається ім’я Трійці: Отця, Сина і Святого Духа. Таким чином, вже від початку ознайомлюємося у стислій формі з напрямком дороги віри. Бог, який покликав Авраама, і волів називатися його Богом, Бог, який об’явив своє ім’я Мойсеєві; Бог, який посилаючи нам свого Сина, вповні об’явив нам таємницю свого Імені, дарує охрещеному нову синівську ідентичність. Таким чином починаємо розуміти зміст обряду занурення у воду, що звершується у хрещенні: вода одночасно є символом смерті, що запрошує нас до преображення власного «я», з огляду на те що має відбутися наше розкриття до більшого «Я», але є також символом життя, лона, з якого наново народжуємось, наслідуючи Христа у Його новому існуванні. І так, через занурення у воду, хрещення говорить нам про втілену структуру віри. Діяння Христа торкає нас в нашій особистій дійсності, докорінно перемінюючи нас, роблячи нас усиновленими синами Божими, учасниками Його Божої природи; змінюючи таким чином всі наші взаємини, нашу конкретне становище у світі і всесвіті, відкриваючи їх на Його життя в спільності. Цей динамізм преображення, притаманний хрещенню, допомагає нам розуміти важливість катехуменату[4], який сьогодні – навіть у суспільствах з давніми християнськими коренями, де зростає кількість дорослих, котрі приступають до таїнства хрещення, – набуває особливого значення для нової євангелізації. Це є дорога приготування до хрещення, до переміни цілого життя в Христі.

Щоб зрозуміти зв’язок між хрещенням і вірою може бути корисним пригадати собі текст пророка Ісаї, який в стародавній християнській літературі пов’язувався з хрещенням: «Фортеці скелясті будуть його укриттям; … води ж йому не забракне» (Іс. 33,16).[37] Охрещений, врятований з вод смерті, міг стати на «тверду скелю», бо знайшов твердиню, на яку опертись. Таким чином вода смерті преобразилася на воду життя. Грецький текст її називав водою pistos, водою «певною». Вода хрещення є певною, їй можна довіритись, бо її потік заносить нас у динаміку Христової любові, для нас джерело певності на дорозі життя.

43. Структура Святої Тайни Хрещення, його обриси як новонародження, в якому отримуємо нове ім’я і нове життя, допомагає нам зрозуміти сенс і важливість хрещення дітей. Дитина не в змозі актом волі прийняти віру, ще не може самостійно її визнавати, тому віру дитини визнають її батьки і хресні від її імені. Вірою живеться в межах Церковної спільноти, вона є частиною спільного «ми». Тому дитина може бути підтримана іншими – батьками і хресними – може бути прийнята в їх віру, яка є вірою Церкви, яку символізує світло, що його батько дитини запалює від великої свічі під час обряду хрещення. Ця структура хрещення наголошує на важливості співдії Церкви і сім’ї у передаванні віри.[38] Як писав св. Августин, батьки є покликані не тільки давати життя дітям, але також вести їх до Бога, щоб через хрещення вони заново народилися вже як діти Божі і отримали дар віри. Таким чином, разом із життям дається їм і головна настанова усього життя, а також певність доброго майбутнього; настанова, яка в майбутньому ще буде закріплена у Святій Тайні Миропомазання печаттю Святого Духа.[5]

44. Сакраментальна природа віри має своє найвище вираження в Євхаристії. Вона є цінною поживою для віри, зустріччю з Христом, присутнім в реальний спосіб через найвищий акт любові, зроджуючий життя дар самого себе. В Євхаристії перехрещуються дві осі, на яких стоїть віра. З одного боку – вісь історії: Євхаристія є актом пам’яті, актуалізацією тайни, в якій минуле, – смерть і воскресіння – виявляє свою здатність відкритися майбутньому, свою здатність випередити кінцеву повноту.

Літургія нагадує нам про це у своєму hodie – «днесь[6]» таємниць спасіння. З іншого ж боку – тут є вісь переходу з видимого світу до невидимого. В Євхаристії ми вчимося зауважувати глибину дійсності.

Хліб і вино перетворюються в Тіло і Кров Христа, який стає присутнім на його пасхальній дорозі до Отця: це перетворення вводить нас – і тілом, і душею – в стремління усього створіння до свого сповнення у Бозі.

45. Звершуючи Святі Тайни, Церква тим самим відтворює власну пам’ять, особливо через визнання віри. Тут йдеться не лише про визнання певного набору абстрактних істин. Навпаки, у визнанні віри все життя прямує до повноти спільного життя з Живим Богом. Можна сказати, що в «Символі Віри» віруючі заохочуються увійти в тайну, що сповідують, і стати преображеними через те що сповідують. Щоби зрозуміти сенс цих слів, розглянемо передусім зміст «Символу Віри». Він має триєдину структуру: Отець і Син поєднуються в Дусі любові. Таким чином віруючі визнають, що центром усього сущого, найглибшою таємницею всього, є божественна спільність життя. Окрім того, Символ віри містить у собі також христологічне визнання: в якому переходимо через усі тайни життя Ісуса аж до Його Смерті, Воскресіння і Вознесіння, в очікуванні Його другого приходу у славі. Отже можемо сказати що цей Бог-спільність, цей Бог-взаємна любов Отця і Сина в Дусі, здатен охопити історію людини, ввести її у динаміку Свого спілкування, котре в Отці має свій початок і своє остаточне призначення. Той хто, сповідує віру, зауважує що починає брати участь в правді, яку сповідує. Він вже більше не може промовляти щиро слова «Символу віри» без перемін у собі, не стаючи частиною історії любові що його охоплює, розширює його існування, роблячи його частиною великої спільності, кінцевого суб’єкта який проголошує «Символ Віри» – Церкви. Усі істини, в які віримо, вказують нам на таємницю нового життя у вірі як на життя-дорогу спільності з живим Богом.

 

• Віра, молитва і Декалог [7]

46. Для вірного передання історичного насліддя Церкви важливими є два інші елементи. Перший – це молитва Господня «Отче наш». У ній християнин вчиться долучатися до безпосереднього духовного досвіду Христа і починає бачити все Його очима. Через Того, хто є Світлом від Світла, Єдинородним Сином Отця, ми приходимо до пізнання Бога і стаємо здатними пробуджувати в ближніх прагнення наблизитися до Нього.

Настільки ж важливим є взаємозв’язок між вірою і Декалогом. Як ми вже казали, віра постає перед нами як дорога, як шлях, який потрібно пройти, і який починається від зустрічі з живим Богом.

Тому у світлі віри, у світлі цілковитого уповання на Бога, Декалог віднаходить свою найглибшу суть, у вступних словах до десяти заповідей: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі» (Вих. 20,2). Декалог не є лише набором забороняючих приписів, а містить конкретні вказівки як вийти з пустелі самодостатнього і замкнутого у собі «Я» і розпочати спілкування з Богом, давши себе обняти Його милосердю, щоб понести це милосердя іншим. Таким чином віра сповідує Божу любов джерело і підтримку всього дозволяє цій любові себе вести до цілковитої єдності з Богом. Декалог постає як дорога вдячності, як відповідь на любов, що стала можливою бо через віру ми відкрили наше життя преображаючій Божій любові до нас. Новим поглядом на цей шлях стало вчення Ісуса в Нагірній проповіді (пор. Мт. 5-7). Ось так заторкнув я ці чотири елементи, що дають загальне поняття про той скарб історичного насліддя, який Церква передає: сповідування віри, відправа Святих Тайн, Декалог і молитва. Катехизація в Церкві традиційно побудована на цих чотирьох елементах, а також Катехизм Католицької Церкви, – головний інструмент неподільного акту, котрим Церква передає увесь зміст віри, «все, те чим вона є і у що вона вірить». [39]

47. Єдність Церкви в часі і просторі пов’язана з єдиністю віри: «Одне бо тіло, один дух, (…) одна віра» (Еф.4, 4-5). Сьогодні може видаватися можливим досягнення єдності людей у якійсь спільній справі, в любові, в розділені спільної долі, в стремлінні до спільної цілі. Проте, нам важче мислити єдність в одній і тій же правді. Нам здається, що цього типу об’єднання противиться свободі думки, незалежності суб’єкта. Тим часом здобутий любов’ю досвід говорить протилежне, що якраз у любові є можливим спільне бачення, що якраз в ній ми вчимося бачити дійсність очима іншої людини, і це нас не збіднює, а навпаки, збагачує наше бачення. Справжня ж любов, на подобу Божої любові, вимагає правди, і через спільне прийняття правди, якою є Ісус Христос, стає міцною і глибокою. Це також радість віри, єдність бачення в одному тілі і одному дусі. В цьому значенні Св. Лев Великий міг стверджувати: «Якщо віра не є одна, то це не віра»[40].

Що є секретом цієї єдиності? Перед усім віра є одна з огляду на єдиність Бога, якого знає і визнає. Всі правди віри Його стосуються, є стежками до пізнання Його буття і Його діяння, і тому мають більшу єдністю, за будь-яку іншу, яку ми нашим мисленням уявити могли б, і які мають збагачуючу нас єдність, бо вона нам дається і робить нас одне.

Окрім цього, віра є одна, бо стосується одного Господа, стосується життя Ісуса, Його конкретної історії, яку Він поділяє з нами. Св. Іриней з Ліону пояснив її через протиставлення гностикам. Вони твердили, що існують два типи віри: одна примітивна, віра людей простих, віра недосконала, яка залишається на рівні тіла Христа і споглядання Його тайн; і віра іншого типу – глибша і досконаліша, віра справжня, призначена для вузького кола вибраних, котра розумом, возноситься понад тіло Ісуса до таємниць незнаного божества. Протиставляючись такій заяві, котра знаходить підтримку і власних прихильників і в наш час, св. Іриней ще раз наголошує, що віра є одна, оскільки завжди стосується конкретного факту Воплочення, ніколи не відривається від тіла і історії життя Христа, бо саме в них Бог забажав нам в повноті об’явитися. Тому не має різниці у вірі між «тим, хто може говорити про неї довго» і «тим, хто говорить про неї мало», між тим, хто є здібніший і тим – хто є менш: ані перший її не в стані збільшити, ані другий – її зменшити [41].

На кінець, віра є одна, оскільки її поділяє вся Церква, будучи одним тілом і одним Духом. У спільності одного суб’єкта, яким є Церква, приймаємо спільне бачення. Визнаючи ту ж віру, спираємося на одну і ту ж саму скелю, преображаємося одним і тим же Духом любові, випромінюємо одне і теж саме світло і маємо один єдиний погляд для пізнання оточуючої нас дійсності.

48. Оскільки віра є тільки одна, то повинна бути сповідувана в усій її чистоті і повноті. І власне тому, що всі правди віри пов’язані в одне, то заперечувати якусь одну із них, навіть із тих, які могли б здаватися менш важливими, означало б порушити цілісність усього. Одна історична епоха може визнавати певні елементи віри легшими, інша ж важчими для прийняття: тому важливо пильно чувати, щоб переказувалося усе надбання віри (1Тим.6,20), щоб належним чином наголошувалися всі аспекти визнання віри. Оскільки повнота віри є єдністю Церкви, то вилучити щось із віри означало б видалити це із правди спільності. Отці Церкви описували віру як одне тіло, тіло правди з різними членами, по аналогії із тілом Христа і його продовженням в Церкві [42]. Повнота віри завжди пов’язувалась з образом Церкви-дівиці, з її вірністю у подружній любові Христу; то ж нищити віру означає нищити спільність з Господом[43]. Повнота віри є єдністю живого організму, як влучно зауважив блаженний Джон Генрі Ньюман, коли серед характерних ознак, які визначають тяглість доктрини в часі, називав її здатність асимілювати[8] у собі все, що знаходить в різних середовищах, у які приходить, у різних культурах, із якими зустрічається[44], все очищаючи і доводячи усе до його найповнішого розвитку. Таким чином, віра являє нам себе як вселенська, католицька, оскільки її світло поширюється, щоб освітити увесь всесвіт і всю історію.

49. Для забезпечення повноти віри та її неспотвореного передавання, Господь дав своїй Церкві дар апостольського наступництва. Завдяки його посередництву забезпечується безперервність передання історичного насліддя Церкви та відкривається надійний доступ до чистого джерела з якого наша віра бере свій початок. Отже, гарантія нерозривності зв’язку з первинним джерелом забезпечується живими людьми, і це знаходиться у повній відповідності із живою вірою, котру Церква передає. Вона ґрунтується на достовірності свідків, вибраних Богом для такого завдання. Саме тому Вчительський Уряд Церкви завжди навчає у послусі первинному Слову, на яке опирається наша віра, і саме тому є надійним, бо довіряє Слову, яке слухає, зберігає та подає вірним.[45] У своєму прощальному посланні до старійшин Ефесу у Мілеті, зібраним Святим Лукою у Діяннях Апостолів, Святий Павло засвідчує, що виконав завдання, доручене йому Господом – «об’явити усю волю Божу» (Дії 20,27). Власне завдяки Вчительському Уряду Церкви і змогла дійти до нас у своїй повноті ця воля Божа, а разом із нею і радість, що можемо її цілковито сповнити.

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Бог готує для них місто (Євр. 11,16)

 

• Віра і спільне добро

50. Оповідаючи історію патріархів і праведників Старого Завіту, послання до Євреїв наголошує на суттєвому аспекті їхньої віри. Вона є представлена не лише як шлях, який пройти необхідно, але також, як спорудження, як підготовка місця, в якому людина могла б жити разом з іншими. Першим будівничим був Ной, котрому вдалося врятувати свою сім’ю в ковчезі (Євр. 11,07). Пізніше з’являється Авраам, про якого сказано, що, з огляду на свою віру, мешкав в наметах очікуючи місто з надійними підвалинами (Євр. 11,9-10). Ось так з’являється щодо віри нова певність, нова твердість, котру лише Бог може дати. Якщо віруюча людина опирається на «Бога-Амінь», на Бога надійного (Іс. 65,16), і в такий спосіб сама стає міцною, то тоді ми можемо до вже сказаного додати, що несхитність віри стосується також і міста, яке Бог готує для людини. Віра розкриває нам, наскільки міцними можуть бути взаємини між людьми, якщо Бог стає присутнім поміж ними. Віра не тільки наділяє внутрішньою міццю, властивим віруючому непохитним переконанням, вона також дає нове бачення людських взаємин, бо бере свій початок від любові і динамікою Божої любові керується. Гідний довіри Бог дарує людям надійне місто.

51. Саме завдячуючи своєму взаємозв’язку з любов’ю (Гал. 5,6), світло віри дієво служить справедливості, законності та миру. Віра бере свій початок від моменту зустрічі із споконвічною Божою любов’ю, зустрічі, в якій з’являється сенс і гідність нашого життя. Воно освітлюється настільки, наскільки включається в динаміку, започатковану цією любов’ю, бо, стає вправлянням у любові і шляхом, що веде до її повноти. Світло віри здатне оцінити багатство людських взаємин, їхню здатність тривати у часі, бути надійними і збагачувати спільне життя. Віра не є втечею від світу, ані не є чимось далеким від реального життя наших сучасників. Без надійної любові ніщо не здатне втримати людей справді з’єднаними. Єдність між ними мислима була б винятково на підставі корисності, чи на злитті спільних інтересів, або ж на страху, але аж ніяк на спільному житті як дарі чи на радості котру вже сама тільки присутність іншої людини викликати може. Віра уможливлює нам розуміння структури людських взаємин, бо, сягаючи їхньої першопричини і їхнього остаточного призначення в Бозі, в Його любові, освітлює майстерність будівництва, служачи таким чином спільному добру. Так справді, віра є добром для всіх, вона є спільним добром; але її світло освічує Церкву не лише всередині, ані не служить винятково для спорудження вічного міста у потойбіччі. Віра також допомагає будувати наші суспільства так, щоб вони розвивалися у напрямку майбутнього, що вселяє надію. Послання до Євреїв подає нам приклад цього, коли з поміж мужів віри виділяє Самуїла і Давида, як тих, котрі завдяки їхній вірі «чинили справедливо» (Євр. 11,33). Вжитий тут вираз стосується їхнього справедливого правління, стосується тої мудрості, що принесла в народ мир (1 Цар. 12,3 до 5, 2 Цар. 8,15). Руки віри піднімаються до небес, споруджуючи у любові місто закладене на взаєминах, у яких Божа любов служить фундаментом.

 

• Віра і сім’я

52. Розповідаючи про подорож Авраама до міста майбутнього, послання до Євреїв торкається благословення, що передається від батьків до дітей (Євр. 11,20-21). Сім’я є тим першим середовищем, в якому віра освітлює місто людей. Перед усім маю на увазі стійкий зв’язок чоловіка і жінки у шлюбі.

Повстає цей зв’язок з любові – знаку і присутності Божої любові – із визнання позитивності статевих відмінностей і прийняття їх, завдяки яким подруги можуть стати одним тілом (Бут 2:24) і здатні до народження нового життя як вияв доброти Творця, його мудрості і його плану любові.

Будуючи на цій любові, чоловік і жінка можуть присягнути один одному взаємну любов вчинком, що зобов’язує на все життя і який так багато спільних рис з вірою має. Присягнути ж любов на все життя можливо лише тоді, коли усвідомлюємо існування плану, що перевищує наші проекти, який нас підтримує і робить здатними усе наше майбутнє принести в дар коханій людині. Віра також допомагає нам зрозуміти сенс народження дітей у всій його глибині і багатстві, як знак любові Творця, який дарує і ввіряє у наші руки таємницю нової людини. Власне завдяки своїй вірі Сара стала матір’ю, покладаючись тільки на вірність Бога своїм обітницям (Євр. 11,11).

53. У сім’ї віра супроводжує всі періоди життя, починаючи з дитинства: діти вчаться довіряти любові своїх батьків. Ось чому так важливо, щоб батьки дбали про спільні релігійні практики в сім’ї, щоб супроводжували дозрівання своїх дітей у вірі. Особливо молодь, що переживає настільки складний, багатий і важливий для віри період життя, повинна відчувати постійну близькість і турботу зі сторони сім’ї і церковної спільноти на своїй дорозі дозрівання у вірі. Всі ми бачили, як підчас Всесвітнього дня молоді, молодь виявляла радість вірити, зобов’язуючись жити вірою, з кожним днем все міцнішою і великодушнішою. Молодь прагне жити повнотою життя. Зустріти Христа, дозволити Йому взяти нас за руку дозволити його любові нас вести розширює горизонт життя дає непохитну надію що не розчарує.

Віра не є притулком для людей позбавлених відваги, але розвитком нашого життя. Віра допомагає віднайти нам наше велике покликання, покликання до любові, і гарантує, що ця любов є надійна, що їй віддатися вартує бо її фундамент стоїть на Божій вірності, що сильніша за будь-яку слабкість нашу.

 

• Світло для життя в суспільстві

54. Прийнята і поглиблена, в сім’ї, віра стає світлом для всіх суспільних відносин. Як досвід Божого батьківства і Божого милосердя, віра продовжує свій розвиток дорогою братерства. В епоху модернізму була спроба побудови всеосяжного братерства між людьми, ґрунтуючись на їхній рівності. Однак поступово прийшло розуміння, що таке братерство, яке позбавлене зв’язку зі спільним Отцем як основним фундаментом, не здатне до існування. Отже потрібно повернутися до справжнього джерела братерства. Від самих її початків історія віри була історією братерства, хоча і не була позбавленою конфліктів. Бог кличе Авраама вийти з рідної землі і обіцяє вивести з нього великий народ, який отримає Боже благословення (Бт.12,1-3). В ході історії спасіння людина відкриває, що Бог прагне, щоб усі люди, як брати, стали учасниками єдиного благословення, яке має свою повноту в Христі, щоб всі стали одним цілим. Невичерпна любов Отця дається нам в Ісусі і через наших братів та сестер. Віра вчить нас зауважувати, що кожна людина приносить мені благословення, що світло лиця Божого освітлює мене через лице брата. Скільки ж благодаті приніс місту людей, їх спільному життю християнський світогляд! Завдяки вірі ми зрозуміли неповторну гідність кожної людини, яка у стародавньому світі не була настільки очевидною. У II столітті язичник Цельсій докоряв християнам те, що йому здавалося ілюзією і обманом: християнське твердження, що Бог створив світ для людини, поставивши її на вершині всесвіту. Тому запитував: «Чому стверджуєш, що [...] трава [...] росте в більшій мірі для людей, аніж для диких тварин, позбавлених розуму?» [46] «Глянувши з неба на землю, чим відрізняються наші заняття від того чим займаються мурахи і бджоли?» [47]. У центрі біблійної віри знаходиться Божа любов, її конкретна турбота про кожну людину, її план спасіння, який охоплює все людство і все творіння і який досягає своєї кульмінації у Втіленні, Смерті і Воскресінні Ісуса Христа. Якщо ця реальність затіняється, тоді зауважується брак критерію, який забезпечує бачення того, що робить життя людини цінним і неповторним. Тоді вона втрачає своєї місце у всесвіті, перестає виділятися поміж природою, відмовляючись від власної моральної відповідальності або ж домагається для себе влади абсолютного володаря присвоюючи собі право маніпуляції без обмежень.

55. Крім того віра, об’являючи нам любов Бога Творця, заохочує цим нас до шанобливішого ставлення до природи, допомагає відчитувати в ній Ним записану «азбуку» та доглядати i зберігати довірене нам помешкання, допомагає знаходити шляхи розвитку, зумовлені не лише користю і наживою, а які б вважали усе створіння даром, за який всі ми є боржниками; вчить нас шукати справедливі форми правління, визнавати, що влада походить від Бога для служіння спільному добру.

Також віра дає можливість прощення, яке дуже часто вимагає часу, зусиль, терпіння і справжнього нашого залучення; прощення стає можливим, коли ми зауважуємо, що добро завжди передує злу і за нього є сильнішим, що слово, яким Бог потверджує наше життя, сягає глибше за будь-яке наше заперечення. Також з чисто антропологічної точки зору, зрештою єдність перевищує конфлікт; ми повинні радше розвернутися лицем до конфлікту ніж його уникати, але наша у ньому участь мусить сприяти його вирішенню, подоланню, перетворюючи його у ланку ланцюга, у черговий етап шляху до єдності. Якщо віра слабне, то з’являється небезпека, що ослабнуть також підвалини життя, як застерігає поет T. С. Елліот: «Чи ж потрібно вам казати що навіть ці скромні досягнення – причина вашої гордості за цивілізоване суспільство – навряд чи переживуть віру, якій завдячують своїм значенням?» [48]. Якщо усунемо віру у Бога із наших міст, то взаємна довіра ослабне, все що нас утримуватиме разом буде тільки страх, тоді стабільність стане під загрозою. Послання до Євреїв говорить: «Бог не соромиться зватися їхнім Богом, бо він їм приготував місто» (11, 16). Вираз «не соромитися» пов’язаний з публічним визнанням і має на увазі, що Бог своїми конкретними діями публічно визнає свою присутність між нами, своє бажання зміцнювати взаємини між людьми. Чи ж будемо ми тими, хто соромитиметься називати Бога нашим Богом? Тими, хто не визнаватиме публічно Його таким у нашому суспільному житті, хто не буде проголошувати тої величі спільного життя яка завдяки Йому стає можливою? Віра освітлює суспільне життя. Вона містить у собі творче світло на кожну наступну мить історії, бо розташовує всі події відносно їх начала і кінцевого призначення всього в Отці, який нас любить.

 

• Потішаюча в терпінні сила

56. Св.Павло пишучи до християн Коринту про свої злидні і терпіння, пов’язує свою віру із проповідуванням Євангелія. Говорить, що у ньому сповнюється цитата з Письма: «Я вірував, тому й говорив» (2Кор.4,13). Тут Апостол має на увазі слова 116 Псалма, коли Псальмопівець вигукує: «Я був непохитний у довір’ї навіть тоді, коли казав: «Який же я нещасний!»( 10). Мова про віру часто потягає за собою також і мову про болючі випробування, але саме це святий Павло вважає найпереконливішим способом проповідування Євангелія, оскільки в слабкості і терпінні об’являється і відкривається сила Божа, що перевищує усі наші слабкості і терпіння. Сам же апостол знаходиться перед обличчям близької смерті, яка стане життям для християн (2Кор.4,7-12). В години випробувань віра освічує нас і, саме, у терпінні і слабості стає зрозумілим, що «ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа» (2Кор.4,5). Глава 11 Послання до Євреїв закінчується нагадуванням про тих, які терпіли за віру (Євр.11,35-38), серед них особливе місце займає Мойсей, який зносив зневаги заради Господа (пор. рядок 26). Християнин знає, що терпіння неможливо уникнути, але воно може набути сенсу, воно може стати актом любові, віданням себе в руки Бога, який нас не покидає, і таким чином стати етапом зростання у вірі і любові. Розважаючи над зв’язком Христа з Отцем, навіть в момент найбільшого страждання на хресті (Мр.15,34), християнин вчиться способу бачення самого Христа. Навіть смерть стає освітленою і може бути пережита як останній поклик віри, останнє «вийди з твоєї землі», останнє «Прийди!», сказане Отцем, якому віддаємося з довірою, що Він нас скріпить також і під час остаточного переходу.

57. Світло віри не приводить нас до втрати пам’яті про існуюче у світі страждання. Для багатьох людей віри страждаючі стали посередниками світла! Для св.Франциска прокажений, а для бл.Матері Терези з Калькутти її убогі. Вони зрозуміли таємницю, яка міститься у них. Наближуючись до них, вони безсумнівно, не звільнили їх від усіх їхніх терпінь, ані не змогли пояснити кожне зло. Віра не є світлом, яке поглинає усю нашу темряву, а світильником, який вночі освітлює наш шлях, а цього вже достатньо, щоб продовжувати йти вперед. Страждаючій людині, Бог не наводить незаперечних доказів якими все пояснюється, а зсилає свою відповідь у вигляді невпинно супроводжуючої присутності, у вигляді історії добра, що поєднується з кожною історією страждання, щоб відшукати у ній промінь світла. Через Христа Бог зволив особисто розділити з нами цю дорогу і дати нам своє бачення всього, щоб ми розгледіли на цій дорозі світло. Христос, оскільки переніс страждання, є Тим, хто «провадить нас у вірі і її вдосконалює» (Євр.12,2).

Страждання пригадує нам, що служіння спільному добру є завжди служінням надії, яка дивиться вперед, знаючи, що лише в Бозі, лише в майбутньому що від Христа воскреслого приходить, наше суспільство зможе віднайти свої міцні і стійкі підвалини. У цьому сенсі віра поєднується з надією, бо навіть якщо руйнується дім нашого дочасного проживання, та все ж існує житло вічне, яке Бог вже заснував у Христі, в Його тілі (пор.2Кор.4,16 – 5,5). Таким чином динаміка віри, надії і любові (пор.1Сол.1,3; 1Кор.13,13) робить близькими нам, турботи всіх людей на нашій спільній дорозі до того міста, «архітектором і будівничим якого є сам Бог»(Євр.11,10), оскільки «надія не засоромить» (Рим.5,5).

У єдності з вірою і любов’ю, надія спрямовує нас до певного майбутнього що знаходиться у іншій перспективі, аніж примарні пропозиції божків цього світу, яке дає нам нову наснагу і свіжі сили для щоденного життя. Не дозвольмо отже, щоб у нас вкрали надію, не дозвольмо, щоб її звели нанівець прийняті на ходу рішення і пропозиції, які стримують наш поступ, «розпорошують» час, перетворюючи його в простір. Час є завжди вищий за простір.

Простір надає твердості процесам, натомість час завжди спрямовує у майбутнє спонукаючи до поступу вперед з надією.

 

• Благословенна та, що повірила (Лк.1,45)

58. У притчі про сіяча св. Лука цитує наступні слова, якими Ісус розтлумачує значення «плідної землі», котра символізує тих, «що почувши Слово серцем щирим і добрим, його зберігають і дають плід у терпінні» (Лк.8,15). У контексті Євангелія від Луки щире і добре серце стосовно почутого і збереженого Слова є прихований образ Діви Марії. Євангелист говорить нам про пам’ять Марії, про те, що вона зберігала у своєму серці все, що чула і бачила, щоб Слово плодоносило в Її житті. Мати Господа є досконалим зразком-образом віри, як сказала св.Єлизавета: «Благословенна та, що повірила» (Лк.1,45).

У Марії, Дочці Сіону, сповнюється довготривала історія віри Старого Завіту, яка розповідає про численних вірних жінок, починаючи від Сари, жінок, в яких поряд із патріархами сповнилась Божа обітниця і пробуджувалося нове життя. Коли ж прийшла повнота часу, Боже Слово було звернене до Марії, і Вона прийняла Його усім своїм єством, у її серці, щоб у Ній Воно сталося тілом і прийшло у світ світлом для людей. Святий Юстин Мученик у своєму Діалозі з Трифоном вжив прекрасний вислів, в якому сказав, що Марія, приймаючи вістку ангела, зачала «віру і радість»[49]. У Матері Ісуса віра явила себе багатою на плоди, тож коли наше духовне життя плодоносить, то наповнює нас радістю, яка є найбільш чітким знаком величності віри. У своєму житті Марія здійснила паломницьку подорож віри, слідуючи за своїм Сином[50]. Ось так шлях віри Старого Завіту в Марії набув обрисів шляху слідування за Ісусом і Ним преображаючись, входить у простір бачення втіленого Божого Сина.

59. Можна сказати, що у Пресвятій Діві Марії здійснилося те, на чому я вже попередньо наголошував, тобто що віруючий є повністю задіяний у власне визнання віри. З огляду на її близькість з Ісусом, Марія тісно поєднана в нашій свідомості з тим, у що віримо. У непорочному зачатті Марії маємо чіткий знак Божого синівства Христа. Одвічне походження Христа знаходиться в Отці, Він є Сином в повному і єдиному у своєму роді значенні, і тому народився у часі без участі чоловіка. Будучи Сином, Ісус може принести у світ новий початок і нове світло, повноту вірної Божої любові, Бога що віддає себе людям. З іншого ж боку, справжнє материнство Марії запевнило Божому Синові справжню людську історію, справжнє тіло, у якому він помре на хресті і воскресне з мертвих. Марія супроводжуватиме Його аж до хреста (Ів.19,25), звідки її материнство пошириться, на кожного учня Її Сина (Ів.19,26-27). Вона також буде присутня у трапезні, після Воскресіння і Вознесіння Ісуса щоб разом з апостолами молити про дар Святого Духа (Ді.1,14). Таким чином, динаміка любові Отця і Сина у Святому Дусі пройшла через нашу історію; Христос притягує нас до себе, щоб спасти (Ів.12,32). У центрі віри знаходиться визнання Ісуса, Сином Божим, народженим від жінки, усиновлюючого нас через дар Святого Духа (Гал.4,4-6).

 

• 60. Звертаємося в молитві до Марії, Матері Церкви і Матері нашої віри.

О Мати, допоможи нашій вірі!

Відкрий наші вуха, щоб ми чули Слово і розпізнавали Божий голос та Його поклик.

Розбуди у нас прагнення іти по його слідами, виходячи із своєї землі і приймаючи Його обітницю.

Допоможи нам відкритися на дотик Його любові, щоб і ми змогли доторкнутися до Нього з вірою.

Допоможи нам всеціло довіритися Йому і вірити Його любові, особливо в часи випробувань та хрестів, у часи коли наша віра покликана до зрілості.

Сій у нашій вірі радість Воскреслого.

Пригадай нам, що той, хто вірить, ніколи не є самотнім.

Навчи нас бачити все очима Ісуса, щоб Він був світлом на нашій дорозі. І нехай це світло віри постійно у нас зростає, аж поки не настане той непроминаючий день, яким є сам Христос, Твій Син і наш Господь!

 

Дано у Римі, у Св. Петра, 29 червня, у празник Святих Апостолів Петра і Павла, року 2013, першого року мого Понтифікату.

 

ФРАНЦИСК

 

• переклад “Католицького Оглядача”
• popefrancis.org.ua

 

[1] Діалог з Трифоном-юдеєм, 121, 2: PG 6, 758.

[2] Св.Климент Александрійський, Protrepticos, IX: (Напучування греків), IX: PG 8, 195.

[3]. Brief an Elisabeth Nietzsche (11 червня 1865), w: Werke in drei Bänden, München 1954, 953 n.

[4]. Рай, XXIV, 145-147

[5] Acta Sanctorum, I Junii, 21.

[6] «Навіть якщо Собор не трактує безпосередньо віри, то говорить про неї на кожній сторінці, визнає її живий і надприродній характер, закладає її цілою і сильною і на ній будує свою науку. Було б достатньо привести соборові твердження [...], щоб зауважити суттєве значення, яке Собор, згідно з доктринальною традицією Церкви, приписує вірі, правдивій вірі, джерело якої в Христі, а канал передання у Вчительському Уряді Церкви» (Павло VI, Генеральна аудієнція, (8 березня 1967): Insegnamenti V (1967), 705).

[7]. Пор. наприклад Собор Ватиканський І, Конст. догм. про віру католицьку Dei Filius, розд.III: DS 3008-3020; Собор Ват.II, Конст. догм. Про Обʼявлення Боже Dei verbum, 5; ККЦ 153-165.

[8]. Пор. ККЦ, V, 1: PG 33, 505A.

[9] In Psal. 32, II, s. I, 9: PL 36, 284.

[10] M. Buber, Die Erzählungen der Chassidim, Zürich, 1949, 793.

[11] Émile, Paris, 1966, 387.

[12] Lettre à Christophe de Beaumont, Lausanne, 1993, 110.

[13] Cf. In Ioh. Evang., 45, 9: PL 35, 1722-1723.

[14] Part II, IV.

[15] De Continentia, 4, 11: PL 40, 356.

[16] “Vom Wesen katholischer Weltanschauung” (1923), in Unterscheidung des Christlichen. Gesammelte Studien 1923-1963, Mainz, 1963, 24.

[17] XI, 30, 40: PL 32, 825.

[18] Cf. ibid., 825-826.

[19] Cf. Vermischte Bemerkungen / Culture and Value, ed. G.H. von Wright, Oxford, 1991, 32-33; 61-64.

[20] Homiliae in Evangelia, II, 27, 4: PL 76, 1207.

[21] Cf. Expositio super Cantica Canticorum, XVIII, 88: CCL, Continuatio Mediaevalis 87, 67.

[22] Ibid., XIX, 90: CCL, Continuatio Mediaevalis 87, 69.

[23]. «Богові, який себе обявив, треба віддати “послух віри”(Рим.1,5; 2Кор.10,5-6), яким людина ціла вручає себе свобідно Богові, віддаючи “повну повинність ума і волі обявленому Богові”(4) і добровільно приймаючи дане ним обявлення. А щоб показати цю віру, треба попереджаючої і допоміжної ласки Божої і внутрішньої підтримки Святого Духа, що порушує серце і напрвляє до Бога, розкриває очі духа і дає “всім насолоду в прийманні й віруванні в правду”(5). А щоби ще глибшим стало розуміння обявлення, той самий Святий Дух постійно здосконалює віру своїми дарами.» (Собор Ват.ІІ Конст.догм. Про Боже Об’явлення Dei verbum, 5).

[24] Cf. H. Schlier, Meditationen über den Johanneischen Begriff der Wahrheit, in Besinnung auf das Neue Testament. Exegetische Aufsätze und Vorträge 2, Freiburg, Basel, Wien, 1959, 272.

[25] Cf. S. Th. III, q. 55, a. 2, ad 1.

[26] Sermo 229/L (Guelf. 14), 2 (Miscellanea Augustiniana 1, 487/488): “Tangere autem corde, hoc est credere”.

[27] Cf. Encyclical Letter Fides et Ratio (14 September 1998), 73: AAS (1999), 61-62.

[28] Cf. Confessiones, VIII, 12, 29: PL 32, 762.

[29] De Trinitate, XV, 11, 20: PL 42, 1071: “verbum quod intus lucet “.

[30] Cf. De Civitate Dei, XXII, 30, 5: PL 41, 804.

[31] Cf. Congregation for the Doctrine of the Faith, Declaration Dominus Iesus (6 August 2000), 15: AAS 92 (2000), 756.

[32] Demonstratio Apostolicae Predicationis, 24: SC 406, 117.

[33] Cf. Bonaventure, Breviloquium, prol.: Opera Omnia, V, Quaracchi 1891, 201; In I Sent., proem, q. 1, resp.: Opera Omnia, I, Quaracchi 1891, 7; Thomas Aquinas, S. Th I, q.1.

[34] Cf. De Baptismo, 20, 5: CCL 1, 295.

[35] Dogmatic Constitution on Divine Revelation Dei Verbum, 8.

[36] Cf. Second Vatican Ecumenical Council, Constitution on the Sacred Liturgy Sacrosanctum Concilium, 59.

[37] Cf. Epistula Barnabae, 11, 5: SC 172, 162.

[38] Cf. De Nuptiis et Concupiscentia I, 4, 5: PL 44, 413: “Habent quippe intentionem generandi regenerandos, ut qui ex eis saeculi filii nascuntur in Dei filios renascantur”.

[39] Second Vatican Ecumenical Council, Dogmatic Constitution on Divine Revelation Dei Verbum, 8.

[40] In Nativitate Domini Sermo, 4, 6: SC 22, 110.

[41] Cf. Irenaeus, Adversus Haereses, I, 10, 2: SC 264, 160.

[42] Cf. ibid., II, 27, 1: SC 294, 264.

[43] Cf. Augustine, De Sancta Virginitate, 48, 48: PL 40, 424-425: “Servatur et in fide inviolata quaedam castitas virginalis, qua Ecclesia uni viro virgo casta coaptatur”.

[44] Cf. An Essay on the Development of Christian Doctrine (Uniform Edition: Longmans, Green and Company, London, 1868-1881), 185-189.

[45] Cf. Second Vatican Ecumenical Council, Dogmatic Constitution on Divine Revelation Dei Verbum, 10.

[46] Origen, Contra Celsum, IV, 75: SC 136, 372.

[47] Ibid., 85: SC 136, 394.

[48] “Choruses from The Rock”, in The Collected Poems and Plays 1909-1950, New York, 1980, 106.

[49] Cf. Dialogus cum Tryphone Iudaeo, 100, 5: PG 6, 710.

[50] Cf. Second Vatican Ecumenical Council, Dogmatic Constitution on the Church Lumen Gentium, 58.

примітки редактора:

[1] трансцендентність, трансцендентний – такий, що перебуває поза матеріальним світом і як результат є поза досвідом, недоступний для людського пізнання

[2] такою що не припускає з собою прирікань

[3] таїнственну

[4] період підготовки до прийняття хрещення

[5] у латинському обряді Свята Тайна Миропомазання в 12-14 років

[6] сьогодні, тепер

[7] Десять Заповідей даних Богом у Старому Завіті і підтверджених Ісусом Христом у Новому

[8]Засвоювати. Пристосовуватись до чого-небудь.

• < Попередня
• Наступна >