Слуга Божий єпископ Йосафат Коциловський ЧСВВ

Деталі: Категорія: ІСТОРІЯ; Опубліковано: Неділя, 17 листопада 2013, 20:34; Перегляди: 5289

Владика Йосафат становить частину великого лику свідків віри, які на протязі кривавого ХХ-го століття заплатили найвищу ціну крові за вірність Христові та Його Церкві. Слуга Божий гаряче бажав мучеництва на кривавій дорозі, на якій знайшлася Українська Греко-Католицька Церква.

Передбачаючи арешт, він запрошений на засідання Польської Єпископської Конференції до Ченстохови, написав власною рукою прохання до Папи Пія ХІІ. В ньому він писав „в припадку мого арешту та депортації, ввічливо прошу повідомити Святішого Отця, що до його ніг складаю ознаку моєї вірності та повного віддання аж до останнього удару серця, по синівську прохаючи його Батьківського Благословення”.

Йосиф Коциловський народився 3 березня 1876 року в селі Пакошівка сяніцького повіту. Після закінчення початкової школи навчався в гімназії в Яслі. Після гімназії записався на юридичний факультет Львівського університету. В роках 1896-1901 молодий студент шукає своєї життєвої дороги. В 1898 році записується у Відні до військової школи артилерії. Після року часу він вступає до війська, але після кількох місяців відходить з війська, бажаючи стати священиком. Після подолання певних труднощів, за підтримкою владики Чеховича, Слуга Божий поступає до Української Папської Колегії в Римі. Він навчається на Університеті Анжелікум та отримує звання доктора філософії та богослов’я. 6 жовтня 1907 він приймає священничі свячення. Після повернення зі студій стає професором догматичного богослов’я та віце-ректором семінарії у Станіславові. Бажаючи поглибити своє духовне життя, 6 жовтня 1911 року він поступає до Василіянського Чину на новіціят до Крехова і там приймає ім’я Йосафат. Після складення перших обітів Слуга Божиий починає викладати богослов’я у монастирі в Лаврові. Опісля переїжджає до Львова і звідти веде народні місії та реколекції для священиків, монахів та монахинь. Підчас першої світової війни стає Ректором богословської семінарії в Кромереж на Моравії, де перебувало 75 студентів втікачів з різних українських єпархій. Після того як російські війська відступили з Галичини, о. Йосафат повернувся на батьківщину та склав довічні обіти. В 1916 році помер вл. Чехович і митрополит Андрей звернувся до Папи Венедикта ХV з проханням призначити о. Йосафата на пост перемишльського владики. Святіший Отець прийняв цю пропозицію і 23 вересня 1917 року у катедральному соборі св. Івана Хрестителя у Перемишлі, владики Андрей Шептицький, ЧСВВ, Григорій Хомишин, Діонісій Няряді з Крижевців та Йосиф Боцян з Луцька поставили нового перемишльського ординарія.

Першою справою якою зайнявся новий владика було звільнення з австрійського ув’язнення в Талергофі арештованих за філоруські погляди священиків та мирян. Це стало можливим через особисте знайомство владики з цісарем Карлом І, знайомство ще з часу їх спільної військової служби. Це привело до того, що новий владика здобув собі загальне признання та пошану серед священиків та мирян.

У своєму першому пастирському листі з 12 листопада 1917 року владика так звертався до своїх вірних: „хочу почати від святого Йосафата, хочу почати зі святим Йосафатом, щоб ласка яку отримаю через його заступництво в це велике свято, скріпить моє серце для належного виконання єпископського служіння. Бажаю, щоб святий відкрив мої уста та прийняв під свій покров цілу єпархію, щоб я на Його більшу славу одного дня зміг сказати, що всі ласки які я отримав для мого стада, завдячую Йому”.

В післявоєнні роки владика забрався за відбудову знищеної єпархії. В 1918 році він створив Єпархіальну Поміч та провів серію реколекцій та місій для вірних та священиків. Від 1918 року владика почав канонічні візитації всіх своїх парафій. Ці візитації тривали аж до 1937 року. Він звертав увагу на належний вишкіл священиків. Від 1921 року в Перемишльській семінарії почалася повна програма навчання. До цього часу перші три роки навчалися в Генеральній Семінарії у Львові. Навчання в семінарії від 1931 року тривало 5 років. Протягом своїх 20-ти років єпископського служіння владика висвятив біля 400 священиків.

Владика піклувався монашим життям своєї єпархії. Закладав школи, сиротинці, садочки яким завідували Сестри Служебниці та Сестри Василіянки. Він заснував нове згромадження Сестер Святого Йосифа, написав для них Правила та отримав визнання їх статусу з боку Апостольського Престолу. Вже в часі Першої світової війни, владика сильно підтримував створення Апостольства молитви в парафіях, заохочуючи вірних до частого користування зі Святих Тайн. Сприяв творенню Марійських Дружин, які гуртували жінок та дівчат. В Перемишльській єпархії в скорому часі почала діяти Католицька Акція, для якої владика заснував в 1931 році Єпархіальний Інститут Католицької Акції.

Владика провадив дуже активну національну та католицьку діяльність на території своєї єпархії. Особливо предметом зацікавлення була його рідна Лемківщина, де поширювалися тенденції проправославні та москвофільські. Владика посилав там молодих національно та релігійно свідомих священиків, які однак були відкинені старими москвофілами. Цю ситуацію використав польський уряд, який провадив політику підтримки антиукраїнських течій на Лемківщині. Це довело до відділення Лемківщини від території Перемишльської єпархії та створення Апостольської Адміністрації Лемківщини в 1935 році. Владика боляче пережив ці події.

Початок Другої світової війни приніс розподіл території Перемишльської єпархії. Частина її земель знайшлася під володінням німецьким, а друга під більшовиками. 25 вересня 1939 року владика був примушений поділити тимчасово єпархію. Частиною піднімецькою керував помічний перемишльський владика Григорій Лакота, а владика Йосафат залишився на території, яка знайшлася по радянські стороні. Такий стан тривав до 22 червня 1941 року. В часі першої більшовицької окупації Західної України, комуністи старалися зламати поставу владики. Його брали на допити до Дрогобича, де його ображали та насміхалися з релігії. Владика тоді піднісся та відмовився від всяких допитів так довго, аж це припиниться. Більшовики в тому часі підготовлялися вже до знищення Церкви. 20 священиків було арештовано та заслано. Ці плани припинила німецько-більшовицька війна. Німецька окупація також не сприяла нормальному релігійному життю єпархії. Владика скоро переконався, що офіцери гестапо не різняться нічим від НКВД. 27 священиків було замкнено у в’язницях та таборах, а двох німці розстріляли. Двічі німці допитували владику, чому його лікує лікар єврей та чому в околицях єпископських палат та капітули та в їх приміщеннях хороняться євреї. Німці пробували переконати владику, щоб написав листа про необхідність співпраці українців з німцями. Владика відмовився, а за це йому заборонили проводити канонічні візитації.

В 1944 році ситуація наново помінялася. В результаті воєнних договорів велика кількість українського населення знайшлася в нових польських кордонах. Церква боронила своїх вірних перед переселеннями. В грудні 1944 року владика склав візит представникам радянської влади в Перемишлі і домагався надати йому можливості контакту з вірними своєї єпархії по більшовицькому боці. Він хотів там посилати своїх священиків, щоб допомогти людям. Владика пригадав властям, що священики є зобов’язані залишитися на місцях праці, так як це присягали перед свяченнями, а з цього може звільнити їх лише Апостольський Престол. Владика був свідомий того, що ця постава може дорого його коштувати.

Комуністи дуже скоро переконалися, що УГКЦ не буде простим знаряддям більшовицької політики, так як це сталося з Православною Церквою. Відвага владики Йосафата була головною причиною його першого арешту. Це сталося 21 вересня 1945. Його примістили разом з іншими 17 українцями з Перемишля у в’язниці УБ у Ряшові. 16 січня 1946 року владику і кількох священиків польське УБ передало для НКВД в Ряшеві. В тому часі їх тримали у підвалах будинку. Звідти їх перевезено до Мостиська. Офіцери НКВД старалися приписати владиці різні злочини та примусити його визнати зверхність московського патріарха. В тому часі відбувалася підготовка до виборів. Комуністи побоялися поганих наслідків арешту владики, і тому після шестиденного перебування в Мостиському арешті, владику звільнили. Стан здоров’я владики сильно погіршав.

26 червня 1946 року військо та агенти УБ оточили єпископську палату та вдруге арештували владику. Після довгих та брутальних допитів, його всадили на кріслі на вантажну машину та відвезли до Мостиська, де владику передали в руки НКВД. Зі Львова владику перевезли до Києва, де намовляли його перейти на православ’я обіцяючи, що збереже свій сан та життя. Владика рішуче відкинув ці пропозиції та заявив, що не є радянським громадянином, тому суд не має права його судити. У в’язниці владика важко захворів на легені. Без огляду на це владику перевезли до концентраційного табору в селі Чапаївка біля Києва. У таборі владика сидів в одній келії разом з православним владикою, який просив настоятельку сусіднього православного монастиря про те, щоб і владиці Йосафату приносити дещо харчів. Так і сталося. Так про останні дні життя владики згадує отець Йосафат Каваців, який перевозив мощі владики на Галичину. Йому розповіли це православні монахині з Покровського монастиря в Києві.

„Я поїхав до Києва до Покровського монастиря, де я зустрів заступницю ігумені, тому що ігуменя була хвора. Вона розповіла що в 1947 році арештували православного владику з Києва, який опікувався сестрами. Православний владика сидів в таборі Чапаївка 25 кілометрів від Києва. Одного разу православний владика сказав до сестер, що разом з ним сидіть уніатський владика Йосафат Коциловський. Православний владика просив сестер принести владиці Йосафату деякі необхідні речі. Сестри погодилися на це. Одного разу, коли сестри принесли посилку, владика зі смутком в голосі сказав, що 17 листопада 1947 року заснула вічним сном свята людина ‒ уніатський владика Йосафат Коциловський. Православний владика просив сестер знайти гроші, щоб викупити тіло померлого владики Йосафата, тому що тіла хоронили у спільній могилі. В такий спосіб похоронили владику Хомишина. Монахині зробили так, як просив владика та викупили тіло, накрили його білим полотном та поклали в просту домовину. Владику тихцем похоронили на боці, а на могилі посадили дерево, щоб запам’ятати місце”.

В 1977 році тлінні останки Слуги Божого було перевезено до Львова, та його похоронили на Янівському цвинтарі. Однак там воно не могло спокійно спочивати, тому що КГБ хотіло його знищити. З цієї причини тіло хоронили в різних місцях ‒ було їх 7. Врешті тлінні мощі владики зупинилися у Стрию, де вони знаходяться до сьогоднішнього дня.

Керуючи Перемишльською єпархією у важкому часі перед- та воєнному, владика назначив шлях Української Греко-Католицької Церкви в першій половині ХХ століття аж до сьогодні. Своєю працею та поставою він приготовив Церкву на час проби комуністичних переслідувань, катакомб та виселень. Слуга Божий Йосафат Коциловський ЧСВВ поміж вірними втішається славою мученика. Через мучеництво він засвідчив свою вірність Богові та Апостольському Престолові. Ця його віра та вірність, любов до Бога і Його Церкви понад власне життя ‒ для нас є свідоцтвом найвищої вартості на наші ніби прості, але повні різних релятивізмів часи.

Святий мученику, моли Бога за нас!

За матеріалами: bazylianie.pl