25 березня 2005 року, за кілька днів до смерті папи Йоана Павла ІІ, у римському Колізеї відбулося богослужіння Хресної Дороги, роздуми для якої написав тодішній префект Конгрегації віровчення кардинал Йозеф Ратцінгер, нині – Папа-емерит Бенедикт XVI.
Зі вступної молитви
Господи Ісусе Христе, котрий прийняв заради нас долю пшеничного зерна, що падає на землю і вмирає, щоби принести рясний плід (Йн 12,24). Ти запрошуєш нас іти з Тобою цим шляхом, однак ми надто прив’язані до свого життя. Ми не хочемо покинути його, хочемо мати життя, а не жертвувати. Але Ти попереджаєш нас, що ми можемо зберегти наше життя лише віддаючи його.
Ти несеш мій хрест зараз, зі мною і для мене. Допоможи мені, щоби мій хресний шлях не був лише миттєвим побожним почуттям. Звільни нас від страху бути висміяними, від побоювання, що наше життя вислизне з наших рук, якщо не будемо хапати все, що воно нам дає. Допоможи, щоб ми, йдучи за Тобою шляхом пшеничного зерна, відкрили у «втрачанні життя» дорогу любові.
Стояння перше. «Ісус приречений на смерть»
Пилат – не жорстокий нелюд. Він знає, що приречений – невинний, і намагається визволити Його. Але Пилатове серце поділене. Врешті, право пересилює його думка, тобто він сам. Люди, що голосно вимагають смерті Ісуса, – це також не жорстокі нелюди. Однак зараз вони перебувають під впливом натовпу. Вони кричать тому, що інші кричать, і кричать так само, як інші.
Господи, зміцни в нашому житті тендітний голос сумління, що є Твоїм голосом. Вчини, аби Твій погляд пройняв наші душі й указав напрямок у нашому житті.
Стояння друге. «Ісус під тягарем хреста»
Скільки разів символи влади, що їх носять сильні світу цього, зневажують правду, справедливість та гідність людини! Скільки разів їхні ритуали і гарні промови – не що інше як пихата брехня, карикатура того завдання, яке вони зобов’язані виконувати на своїй посаді, тобто завдання служіння добру. Ісус, котрого висміяно і чию голову прикрашено вінцем страждання, саме тому і є справжнім царем. У цьому світі ціною справедливості є страждання. Він, справжній цар, панує не з допомогою насильства, а любові, яка страждає за нас і разом із нами.
Господи, Ти дозволив висміяти і зневажити Тебе. Допоможи нам не приставати до тих, хто висміює слабких і стражденних. Допоможи нам не втрачати відвагу через глузування світу.
Стояння третє. «Ісус падає вперше»
Людина впала і продовжує падати. Скільки разів вона з образу Бога стає посміховиськом Сотворителя! Чи той, хто сходив з Єрусалима до Єрихона та став жертвою бандитів, які обікрали його і кинули напівживого, не є образом людини в повному значенні цього слова? У падінні Ісуса під тягарем хреста постає увесь Його шлях, а саме – добровільне приниження для визволення нас від нашої пихи. Він піднімає нас через своє приниження. Дозвольмо, щоб Він нас підняв. Знімімо з себе нашу самовпевненість, наше помилкове прагнення незалежності.
Господи Ісусе,твоє падіння – не знак злої долі, не проста і звичайна слабкість скривдженої людини. Ти захотів вийти до нас, які лежать на землі через свою пиху. Зарозумілість думки, що ми спроможні створити людину, призвела до того, що люди перетворились на товар, який можна купити і продати. Допоможи нам, бо ми впали.
Стояння четверте. «Ісус зустрічає свою Матір»
На відміну від учнів, Вона не втекла. Вона стоїть з материнською відвагою, з материнською ніжністю, з материнською добротою та вірою, що пробуває в темряві: «…щаслива та, що повірила» (Лк 1, 45). «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк 18,8). Так, зараз Він знає, що знайде. В цю хвилину для Нього це велика втіха.
Свята Маріє, Мати Божа, Ти залишилась вірною. Як увірувала в те неймовірне, що звіщав Тобі ангел, так само продовжувала вірити в годину Його найбільшого приниження. Допоможи, аби наша віра стала відвагою служіння і виявом любові, здатної поділяти страждання.
Стояння п’яте. «Симон з Киринеї»
Євангеліст Марко згадує разом з ним також його синів, відомих як християни, як члени цієї спільноти. З небажаної зустрічі народилася віра. Супроводячи Ісуса і поділяючи Його хрест, Симон зрозумів, що це була благодать спільного прямування з розіп’ятим і допомоги Йому. Таємниця мовчазного Ісуса, що страждає, зворушила його серце.
Господи, допоможи нам визнати, що саме через участь у Твоєму стражданні та стражданнях цього світу ми стаємо співслугами спасіння і що через це ми можемо будувати Твоє Тіло – Церкву.
Стояння шосте. «Вероніка витирає обличчя Ісуса»
«Твоє Обличчя, Господи, я шукаю. Не ховай обличчя Твого від мене» (Пс 27,8-9). Вероніка уособлює велике прагнення всіх віруючих: побачити Боже обличчя. В людському обличчі, закривавленому і пораненому, вона помічає Боже Обличчя та Його доброту, що пробуває з нами навіть у найбільшій муці. Лише любов дозволяє нам розпізнати Бога, який сам є Любов.
Господи, дай нам неспокій серця, що шукає Твого обличчя. Оберігай нас від затемнення серця, що помічає тільки зовнішній бік речей.
Стояння сьоме. «Ісус падає вдруге»
Аналізуючи сучасну історію, можемо зауважити причини того, що християнство, втомлене вірою, залишило Господа. Великі ідеологічні системи, баналізація людини, яка вже втратила віру в усе живе та живе бездумно, створили нове поганство. Це нове поганство гірше від старого, бо в намаганні усунути Бога воно усунуло людину. Господь несе весь цей тягар падаючи. Він дивиться в нас, щоби в нас прокинулося серце.
Господи, визволи нас від засилля хтивості. Знищи міць ідеології, щоби люди помітили, що вона сплетена з брехні. Підніми нас, щоби ми були здатні піднімати інших.
Стояння восьме. «Ісус зустрічає єрусалимських жінок»
Чи Він засуджує суто сентиментальну жалість, яка не веде до навернення і живої віри? Словесне і сентиментальне оплакування скорбот світу цього позбавлене сенсу, якщо не змінює нашого життя. Тому Господь попереджає нас про небезпеку, якої ми самі є причиною. Чи в образі Бога і Ісуса ми не бачимо часом тільки аспект чарівності та любові, натомість аспект суду спокійно відкидаємо?
Господи, Ти вказуєш нам важливість нашої відповідальності та небезпеку бути визнаними на суді винними і непотрібними. Не дозволь, аби ми наприкінці залишились неначе сухе дерево.
Стояння дев’яте. «Ісус падає втретє»
Може, ми повинні подумати про те, скільки разів Христу довелося страждати у своїй Церкві? Скільки разів зловживають Таїнством Його присутності, до якої пустки і злості серця воно так часто входить! Скільки разів ми здійснюємо це Таїнство, самі навіть не зважаючи на нього! Скільки разів Його слова перекручують та зловживають ними! Як мало віри в багатьох теоріях, скільки пустих слів! Як же мало ми цінуємо Таїнство примирення, де Він чекає на нас, аби підвести нас з наших падінь!
Господи, як же часто Твоя Церква здається нам кораблем, що тоне, човном, що з усіх боків наповнюється водою. Змилуйся над Твоєю Церквою, в якій постійно падає Адам.
Стояння десяте. «Ісус роздягнений з шат»
Бути привселюдно роздягненим означає, що Ісус стає ніким, начебто викинутим із життя суспільства. Всі ми втратили «первинні шати» Божої величі. Солдати під хрестом кидають жереб, хто отримає це жалюгідне майно – одяг. Господь переживає всі стадії та ступені людської загибелі. Разом з тим кожен із цих болісних кроків – крок до спасіння.
Господи, Ти взяв на себе ганьбу Адама, зцілюючи його. Саме так Ти надаєш значення тому, що нам здається позбавленим його. Саме так Ти дозволяєш нам визнати, що Твій Отець тримає все в своїх долонях.
Стояння одинадцяте. «Ісус прибитий до хреста»
Христос відмовляється від поданого Йому п’янкого напою. Він свідомо бере на себе весь біль розп’яття. Збулися слова Псалма: «А я черв’як, не людина; сміховище людей, презирство народу» (Пс 22,7). Дивімося на Нього в хвилини негараздів і тривог, щоби визнати, що завдяки цьому ми – поруч Бога.
Господи Ісусе, Три прийняв велику муку цього болю – знищення Твого тіла та Твоєї гідності. Дозволь нам викрити фальшиву свободу, що хоче віддалити нас від Тебе.
Стояння дванадцяте. «Ісус вмирає на хресті»
На хресті Ісуса було написано – Цар Юдейський, прибраний Син Давида. Несправедливий суддя Пилат став мимоволі пророком. Зараз Він насправді «вивищений», підноситься в приниженні. Зараз ми знаємо, що є істинна царственість. Він чинить так, що Бог являється власне там, де Він здається повністю переможеним і відсутнім.
Господи Ісусе, Тебе постійно прибивають до хреста. Через глибоке страждання Боже обличчя здається закритим, нерозпізнаваним. Але саме звідти почався Твій тріумф.
Стояння тринадцяте. «Ісуса знято з хреста»
Тепер, коли все здійснилося, зрозуміло, що Він, незважаючи на неспокій сердець, незважаючи на ненависть і підлість, не залишився сам-один. Віруючі є. Цвинтар, де поховали Ісуса, перетворюється на сад. В годину великої жалоби променіє надія.
Господи, віра не померла зовсім, сонце не назавжди зайшло. Не залишай нас самих, коли ми починаємо зневірюватися.
Стояння чотирнадцяте. «Ісуса поклали до гробу»
У жертві Сина відкривається, так само як і в помазанні у Витанії, безмір щедрої любові Бога. Якщо мірою Бога є чимале багатство, то також і ми не повинні міряти наші жертви Богові. В хвилину покладення до гробу починають збуватися слова Ісуса: «Істинно, істинно говорю вам: пшеничне зерно, коли не впаде в землю і не завмре, залишиться саме-одне» (Йн 12,24). Він – хліб життя, здатний з великою щедрістю нагодувати все людство. Над похованням Ісуса ясніє таємниця Євхаристії.
Господи, Ти через покладення в гріб перетворив свою смерть на пшеничне зерно. Ти даєш себе у відмиранні пшеничного зерна, аби також і ми не боялися втратити життя, щоби віднайти його. Вчини нас свідками Твого воскресіння.
Скорочений текст за виданням: «Слуги Хреста. Молитви Хресної Дороги Йоана Павла ІІ та Бенедикта XVI». Київ, Кайрос 2006
За матеріалами: credo-ua.org