Покаянна молитва святого Єфрема Сирійського

Деталі: Категорія: ЛІТУРГІЯ; Опубліковано: Субота, 13 квітня 2013, 15:04; Перегляди: 5891

Молитву, яку передання приписує одному з великих наставників духовного життя – святому Єфрему Сірійському, – можна справді назвати великопостовою, позаяк вона особливо вирізняється серед усіх піснеспівів і молитов посту.

Текст молитви:

«Господи і Владико життя мого!

Духа неробства, нидіння, владолюбства і пустослів’я віджени від мене.

Духа доброчесності, смиренномудрія, терпеливості й любові даруй мені, слузі твоєму.

Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо ти благословенний на віки вічні. Амінь»

Цю молитву проказують двічі наприкінці кожного великопостового богослуження від понеділка до п’ятниці (у суботи і неділі її не читають, позаяк богослуження у ці два дні, відрізняються від загального великопостового чину). При першому читанні цієї молитви після кожного прошення кладуть доземний поклін. Потім дванадцять разів проказують молитву «Боже, милостивий будь мені, грішному. Боже, очисти гріхи мої і помилуй мене. Без числа нагрішив я, Господи, прости мені» з малими поклонами. Після цього знову читають усю молитву і кладуть один доземний поклін.

Чому ця коротка і проста молитва посідає таке важливе місце у всьому великопостовому богослуженні? Бо у ній по-особливому перелічено всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначений, так би мовити, список наших особистих подвигів. Мета цих подвигів – передовсім – вивільнення від якоїсь основної недуги, що спрямовує все наше життя і перешкоджає ступити на шлях навернення до Бога.

«Духа неробства, нидіння, владолюбства і пустослів’я віджени від мене».

Основна недуга – неробство, лінощі, недбальство. Це – ті незрозумілі лінощі і пасивність усієї нашої істоти, які завжди хилять нас «донизу» і не «підносять» вгору, які постійно переконують нас у тому, що не реально, а тому, отже, даремно та й не варто щось змінювати. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний заклик відповідає: «навіщо?» – і через який ми впродовж усього свого життя розтрачаємо духовні сили. Неробство – корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.

Плід неробства – нидіння, пригнічення духу, в якому всі вчителі духовного життя вбачають величезну небезпеку для душі. Людина, що перебуває у такому стані, не здатна бачити щось добре чи позитивне; у неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, бо диявол передусім неправдомовець. Він поширює людині про Бога і про світ неправду, він сповнює життя пітьмою і запереченням. Пригнічення духу – це самогубство душі, бо коли цей стан опанував людину, вона цілковито нездатна бачити світло і прагнути до нього.

Владолюбство! Любов до влади. Це може видатися дивним, але саме неробство, лінощі і пригнічення духу сповнюють наше життя владолюбством. Лінощі і пригнічення духу спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони змушують нас шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має своєю метою осягнення вічних вартостей, то вона неминуче стане егоїстичною, егоцентричною, а це означає, що всі інші істоти будуть засобом для погамування її бажань і задоволення. Якщо Бог – не Господь і Владика мого життя, то я стаю сам собі паном і владикою, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все, виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Отож, владолюбство докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і панувати над іншими людьми. Владолюбство проявляється також у байдужості, зверхності, відсутності зацікавлення, уваги і поваги до інших людей. Тоді дух неробства і безнадії спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується тут з духовним убивством.

Після всього цього – пустослів’я. Людина – єдина з-поміж усього сотвореного Богом – отримала дар мови. Усі святі Отці вбачають у цьому «відбиток» образу Божого в людині, бо сам Бог явився нам як Слово (Ів. 1, 1). Але, будучи найвищим даром, він водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи справді саму сутність людини, її самовираження, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда віднаходить вираження у слові, але й диявольська брехня послуговується словом. Маючи вищу позитивну силу, воно тому має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже «підсилює» дух неробства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Тоді слово справді стає владою гріха.

Отож, покаяння спрямоване проти цих чотирьох проявів гріха. Це перешкоди, які треба усунути, але зробити це під силу лише Богові. Тому перша частина цієї постової молитви – крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. Їх також чотири.

«Духа доброчесності, смиренномудрія, терпеливості й любові даруй мені, слузі твоєму».

Доброчесність! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного змісту, то його треба розуміти як позитивну протилежність духові неробства. Неробство передусім означає розсіяння, розділення, пошкодження наших думок і уявлень, нашої енергії, нездатність бачити речі, якими вони є, цілісними. Протилежністю до неробства саме і є цілісність. Якщо доброчесність зазвичай вважають чеснотою, що є протилежна до сексуальної розбещеності, то це власне тому, що пошкодження нашого існування ніде не проявляється так, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував справжню єрархію вартостей, привівши нас знову до Бога.

Перший чудесний плід цієї цілісності чи доброчесності – смиренномудріє. Ми вже говорили про нього. Воно передовсім – перемога правди в людині, знищення всієї тої неправди, в якій ми зазвичай живемо. Лише смиренні здатні жити по правді, бачити і приймати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому бачити велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим.

За доброчесністю і смиренням природньо стоїть терпеливість. «Упала» у своїй природі людина – нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, вона скора на суд і осудження інших. Її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, керуючись власними смаками і власною позицією. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому вона хоче якнайшвидше здобути життєвий успіх.

Терпеливість – це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він «поблажливий» до нас, а тому що реально бачить саму глибину речей, якої ми у своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Що більше ми наближаємося до Бога, то терпеливіші стаємо, то сильніше відбиваємо притаманне тільки Богові бережливе ставлення, повагу до кожної окремої істоти.

Урешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котру, може дати лише Бог. Це той дар, який є метою всього духовного вишколу і досвіду.

«Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого»

Усе це зведене воєдино в останньому прошенні великопостової молитви, в якому ми кажемо: «бачити мої прогрішення і не осуджувати брата мого». Врешті-решт, нам загрожує одна небезпека: гординя. Гордощі – джерело зла, і зло – джерело гордощів. Не досить, однак, бачити свої прогріхи, бо навіть ця позірна чеснота може обернутися в гордість. Писання святих Отців сповнені пересторогами щодо цього різновиду псевдоблагочестя, яке, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми «бачимо наші прогрішення і не осуджуємо брата свого», коли, іншими словами, доброчесність, смирення, терпеливість і любов з’єднуються у нас в одне ціле, тоді і лише тоді головний ворог – гордість – знищується в нас.

Боротьба за тіло…

Після кожного прошення молитви ми кладемо доземний поклін. Утім їх кладуть не тільки під час молитви святого Єфрема Сирійського; поклони становлять характерну особливість усього великопостового богослуження. Однак у цій молитві їх значення розкривається найкраще. У тривалому і важкому подвизі духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся: і душею, і тілом; і вся людина мусить обновитися, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті – тваринної ірраціональної хіті у нас – над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, таке святе, що сам Бог «став тілом». Отож спасіння і покаяння – не зневага тіла, не нехтування його, – а оновлення тіла у його справжньому служінні, як вираження життя і духу, як храму безцінної людської душі. Християнський аскетизм – не боротьба супроти тіла, а за нього. Ось чому вся людина – душею і тілом – кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Так, доземні поклони, «психотілесний» знак каяття і смирення, поклоніння і послуху, є прикметною особливістю великопостового богослуження.

«ВЕЛИКИЙ ПІСТ», О. Шмеман, Свічадо, Львів, 2009