Святий Андрій Критський і його «Великий Канон»

Деталі: Категорія: ЛІТУРГІЯ; Опубліковано: Вівторок, 16 квітня 2013, 20:30; Перегляди: 3852

Святий Андрій Критський (7 ст.) народився в Дамаску у сім’ї благочестивих християн. До семирічного віку хлопчик був німим. Дар мови він отримав після причастя Святих Христових Таїн. Після цього юнак допитливо вивчав Святе Письмо та богословські науки. У віці чотирнадцяти років він прийняв постриг в обителі преподобного Сави Освяченого у Єгипті.

Святий Андрій вів суворе та цнотливе життя. Його покірність та стриманість, чесноти та розум викликали подив. У 680 році він став представником Святого Міста на IV Вселенському Соборі, опісля – архидияконом храму Святої Софії у Константинополі. Під час правління імператора Юстиніана II Андрія возведено в сан архиєпископа міста Гортини на острові Крит.

Святий Андрій заснував нову літургічну форму – богослужбовий текст, що складається із певної кількості об’єднаних між собою пісень. Канон Андрія Критського називається Великим, оскільки він є найбільшим з усіх богослужбових канонів (налічує близько 250 стихів, а звичайні канони – близько 40 стихів).

Із написаних ним канонів найбільш відомий – «Великий покаянний канон», що містить у своїх піснях 250 тропарів. Він використовується під час Великого посту. У перший тиждень Великого посту (з понеділка по четвер) на повечір’ї канон читають по частинах, а повністю – у четвер п’ятого тижня на утрені. Архиєписоп Андрій Критиський написав також канон на Різдво Христове, стихири на Стрітення Господнє і багато інших піснеспівів.

Помер архиєпископ Андрій Критський у 726 році. Його мощі перенесено до Константинополя.

Джерело: dyvensvit.org

Великий Канон

Матеріали подано за книгою: Олександр Шмеман «Великий піст»

На самому початку Великого Посту, як той вихідний „тон”, яким визначається вся великопісна „мелодія”, ми знаходимо великий покаянний канон в.. Андрія Критського. Він розділений на чотири частини й читається на Великому повечір’ї ввечері в перші чотири дні Посту. Його можна описати як покаянний плач, що розкриває нам всю неосяжність, всю безодню гріха, приголомшує душу розпачем, каяттям і надією. З винятковим мистецтвом в.. Андрій переплітає великі біблійні образи – Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і потоп, Давида, Обітовану Землю і понад усе Христа і Церкву – зі сповіданням гріхів і каяттям. Події священної історії явлені як події мого життя, справи Божі в минулому як справи, що стосуються мене і мого порятунку, трагедія гріха й зради як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені як частина тієї великої, всеосяжної боротьби між Богом і силами темряви, які повстають на Нього.

Канон починається із глибоко особистого крику:

«Звідки почну оплакувати окаянного мого життя діяння? Або який покладу початок, Христе, нинішньому риданню?»

Один за одним розкриваються мої гріхи, що глибоко пов’язані з незавершеною трагедією відносин людини з Богом; історія першого гріхопадіння – це моя особиста історія:

«Я вчинив злочин первозданного Адама; я знаю, що я відкинутий від Бога і вічного Його Царства й насолоди через мої гріхи…»

«Я втратив всі божественні дари:

Я опоганив одяг моєї плоті, опоганив те, що було, Спасе, за Твоїм образом і подобою. Я затьмарив душевну красу насолодами пристрастей. Нині я роздер першу мою одіж, яку мені на початку виткав Творець, і тому я лежу нагий…»

Отже, протягом чотирьох вечорів дев’ять пісень Канону говорять знову і знову про духовну історію світу, яка в той же час – історія і моєї душі. Слова Канону призивають мене до відповіді, бо говорять вони про події та справи минулого, зміст і сила яких вічні, оскільки кожна людська душа – єдина і неповторна – проходить тим же шляхом випробувань, стоїть перед тим же вибором, зустрічається з тією ж вищої і найважливішою реальністю. Приклади зі Священного Писання не просто „алегорії”, як думають багато людей, які так вважають тому, що Великий Канон надто перевантажений іменами і подіями, які не мають стосунку до них. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна й Авеля, про Соломона і Давида, коли простіше було б сказати: „я згрішив”? Вони не розуміють, що саме поняття слова гріх у біблійному і християнському переказі має глибину і насиченість, яких „сучасна людина” просто не в силах зрозуміти, і що тому сповідання ним своїх гріхів глибоко відрізняється від справжнього християнського каяття. Справді, та культура, в якій ми живемо і яка утворює наші сучасні погляди, по суті просто виключає поняття гріха. Бо гріх – це, перш за все, падіння людини з незмірно духовної висоти, відмова від свого „високого покликання”. Але яке значення це може мати для культури, яка не знає і заперечує цю “духовну висоту”, це „покликання” і оцінює людину не „згори”, а „знизу”, – для культури, яка якщо й не заперечує відкрито Бога, то фактично вся, від верху до низу, матеріалістична і тому розглядає життя людини тільки з точки зору матеріального благополуччя, не визнаючи його високого, трансцендентного покликання? У ній гріх розглядається головним чином як природна „слабкість”, яка відбувається в основному від соціального безладдя і тому виправляється кращою соціальною та економічною організацією. Тому сучасна людина, якщо вона і сповідує свої гріхи, уже не кається в них. В залежності від того чи іншого розуміння нею своїх „релігійних обов’язків”, вона або формально перераховує свої гріхи і порушення обрядових правил, або ж говорить з духівником про свої „проблеми”, очікуючи від релігії свого роду терапії, лікування, яке поверне їй щастя і спокій. Ні в тому, ні в іншому випадку ми не бачимо каяття, потрясіння людини, яка, побачивши себе як образ невимовної слави, усвідомить, що зрадила цьому „образові”, заплямувала і відкинула його своїм життям; немає каяття як болю за гріх, що виходить із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як віддачі себе Божому милосердю та любові. Ось чому недостатньо просто сказати: „я згрішив”. Ці слова набувають свого справжнього значення і дієвості тільки тоді, коли гріх сприйнятий і пережитий у всій його глибині й прикрості.

Значення і мета Великого Канону саме в тому і полягають, щоб явити нам гріх і тим самим привести нас до каяття. Але він виявляє нам гріх не визначеннями і перерахуваннями, а якимсь глибоким спогляданням біблійної історії, яка воістину є історія гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить нас у зовсім іншу духовну культуру, закликає нас прийняти зовсім інше розуміння людини, її життя, її цілей, її духовних „мотивацій”. Канон відновлює в нас те духовне світовідчування, усередині якого каяття стає знову можливим. Коли ми чуємо, наприклад:

«Я не уподібнився, Ісусе, до праведного Авеля, ніколи не приніс Тобі приємного дарунка, ні справ божественних, ні жертви чистої, ні безгрішного життя…»

Ми розуміємо, що історія першого жертвопринесення, яка так коротко згадується в Біблії, відкриває нам щось основне і в нашому власному житті, основне в самій людині. Ми розуміємо, що гріх насамперед є відмовою від життя як жертви та дарунка, як жертви Богові, або, іншими словами – відмова від життя для Бога і по Божому. Ми розуміємо, що корінь гріха – це відхилення нашої любові від найвищого її об’єкта. І завдяки цьому одкровенню стає можливим вимовити слова, нескінченно віддалені від сучасного досвіду життя, але які звучать найглибшою правдою.
З праху створивши життя, Ти вклав в мою плоть і кістки, ще й дихання, і життя: але, о мій Творче, мій Спасителю і Судде, прийми мене, що каюся.

Для того, щоб по-справжньому „почути” Великий Канон, потрібне, звичайно, знання Біблії і здатність засвоювати значення біблійних образів. Якщо в наші дні настільки багато хто вважає Канон нудним і не дотичним до нашого життя, це відбувається тому, що віра їх не живиться із джерела Священного Писання, яке для Отців Церкви було саме джерелом їхньої віри. Ми повинні знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається нам у Біблії, навчитися жити в цьому біблійному світі; і немає кращого способу навчитися цього, як власне через церковне богослужіння, яке не тільки передає нам біблійне вчення, але й відкриває нам біблійний спосіб життя .

Ось чому шлях посту починається з повернення до „вихідної точки”, до Творіння світу, гріхопадіння, відкуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відбиває Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов’язані з Богом, де людина знаходить справжні виміри свого життя, і, знайшовши їх, кається.

За матеріалами: parafija.org.ua