Проповідь Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ на свято УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ 2010 р.

Деталі: Категорія: ПРОПОВІДІ І ПРОМОВИ; Опубліковано: Четвер, 04 серпня 2011, 06:38; Перегляди: 2574

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

Сьогодні християнський світ святкує празник Успіння Пресвятої Богородиці. Згідно передання та свідчення істориків, у цей день Марія – мати Божа, уснула, іншими словами, закінчила земне життя і її тіло поховали у гробниці. Коли ж, через деякий час, гробницю відкрили, тіла Богородиці у ній не знайшли; її тіло разом з душею, було взяте на небо.

Насамперед, звернімо увагу, чому закінчення земного життя Марії, ми називаємо не смертю, а успінням. Адже, яким би не було закінчення життя, воно полягає на тому, що людина перестає існувати у цьому земному світі. І життя Богородиці, подібно, як і життя кожної людини, в певний момент, закінчилося у цьому світі.

Те, що Марія була взята на небо з душею і тілом, це вже інше питання. Спочатку, важливо замислитись над тим, в чому різниця між нашою смертю і успінням Богородиці. Різниця в тому, що Марія була безгрішною, а ми – грішні. Саме гріх впливає на те, як ми переживаємо закінчення нашого земного життя. Протягом свого життя, Богородиця розмовляла з Богом так, як перші люди до свого упадку в гріх: без страху, з повною довірою та без закидів сумління. Ми ж, розмовляємо з Богом, подібно як перші люди після гріха: ховаємося від нього із-за сорому; сумління нам закидає безліч провин супроти Бога й ближнього. Навіть, коли ми не відчуваємо за собою жодної провини, все ж таки, не почуваємося абсолютно впевненими перед Богом.

В певному сенсі, смерть – це зустріч з Богом віч-на-віч. Так, як Марія почувалася у Божій присутності тут на землі, так вона почувалася й перед обличчям смерті. Для неї це явище, не асоціювалося з трагізмом і горем, а з радістю побачити Бога не вірою, а так, як він є. Ми ж, почуваємося перед лицем смерті так, як почуваємося тут на землі перед Богом. Хоч ми й молимося з вірою, але гріх спричинює в нас страх і невпевненість. Ми кажемо, що віримо у всі правди, які нам подає Церква, однак, коли приходиться до діла, на місці нашої міцної віри – одні сумніви й невпевненість. Знаючи, що Бог існує, перед смертю закрадається думка: „А може там нічого нема”. Каючись і покутуючи за свої гріхи протягом життя, перед смертю думаєш: „А може Бог мені не простить”.

Отож, гріх впливає на те, як людина закінчує своє життя і на те, чим є для людини закінчення її земного життя. Для Богородиці, воно було блаженним успінням, а для нас – страшною смертю. Крім того, наша свідомість, – хоч ми й є християнами, – відрізняється від свідомості Марії. В наших поняттях нема такого окреслення, яке представляло б смерть, як позитивне явище. Коли людина стикається зі смертю, в нашій мові зазвичай говориться: „людина опинилася у небезпеці смерті”. Ніхто не каже, що „людині пощастило вмерти”.

Роздумуючи над змістом події Успіння Богородиці, ми маємо змогу зауважити, наскільки людська природа є змінена гріхом. Марія була такою самою людиною, як і ми, лише безгрішною. І лише ця відмінність, – те, що ми грішні, а вона ні, – спричинила між нею і нами таку різницю, що лишилося мало в чому порівнювати нас із нею.

З цього виникає важливий висновок: якби менше було гріха у цьому світі, нашого особистого гріха, якого ми допускаємося чи не щодня, тоді б, зовсім інакшою була наша свідомість, наші погляди на життя, наше ставлення одне до одного і, – що найважливіше, – наша смерть була б успінням.

Переважно, ми недооцінюємо впливу, який робить на наше життя гріх, а цей вплив великий. Подібно, як для людського тіла, кожна хвороба, якщо її не лікувати, може стати смертельною, так само для людської душі, кожен гріх, якщо його не викорінювати з себе, може привести до пекла.

У Соборному посланні апостола Петра є такий вислів: „Одне нехай не буде заховане від вас: що один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день” (2 Петр. 3, 8).

В цих словах показана таємниця неоднозначності того, що діється в нашому житті, і того, як це все виглядає у Бога. Якщо поняття часу у Бога є зовсім не таке, як у нас, то тим більше поняття гріха, є також відмінним. Про значний вплив гріха на людське життя ми можемо судити по тому, що за наші гріхи Ісус Христос був змушений страждати і вмерти на хресті. Це висока ціна, навіть, судячи людськими мірками. Якщо ми, різні проблеми можемо вирішити будь-якою ціною, лише не ціною людського життя, то тим більше, Бог міг би проблему нашої гріховності вирішити інакше. Але, як виглядає, міра нашої гріховності була і залишається занадто великою. Ціна гріха дорівнює ціні людського життя.

В події Успіння Богородиці, є ще один важливий елемент, на який треба звернути увагу. В християнському розумінні, смерть – це закінчення одного виду життя і початок іншого. Однак, людська природа схильна до переконання, що припинення життєдіяльності людського організму – це остаточне закінчення усього і після цього вже нічого не починається нового. В подібний спосіб, ми звикли ставитися і до змін, які стаються протягом нашого життя. Коли щось, пов’язане з нами закінчується, це для нас така трагедія, наче б щось вмерло.

Одного разу, Ісус Христос сказав такі слова:

„Як настане вечір, ви кажете: Буде гарна погода, бо небо червоне; а вранці: сьогодні буде негода, бо небо щось червонясто похмуре.

То вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знаків часу ви не вмієте розпізнавати?” (Мт. 16, 1-3)

Тут, Христос звертає нам увагу, що ми вміємо розпізнавати і сприймати як щось, цілком ймовірне, зміни в природі, але зміни у нашому житті ми не розуміємо і не завжди хочемо їх сприйняти як щось належне. Протягом життя, у нас часто щось починається, якась життєва хвиля і, з часом, закінчується. Все, що з нами стається, має свій початок, але раніше чи пізніше воно закінчується. Таке закінчення успіху, знайомства, спільного життя й т.п., на загал, ми трактуємо як особисту трагедію. Сприймаємо закінчення життєвих явищ так, наче після них не буде нічого нового. І чомусь, знаючи, що в природі, на зміну одному явищу, приходить інше, ми не добачаємо, що у нашому людському житті, коли щось закінчується, починається інше.

Богородиця ставилася до різних змін так, як і до закінчення свого земного життя. Знаючи, що на зміну одному приходить інше, вона зуміла пережити важкі моменти свого життя. У тих, небагатьох описах, які знаходимо в Євангелії про Марію, видно, що вона відзначалася неймовірною мужністю. Мужність ця, випливала з переконання, що Бог, якщо він може зробити так, як написано в Євангелії – щоб верблюд пройшов крізь вушко в голці, то він може змінити на краще будь-яку недолю людини. Якщо б і ми ставилися до змін у нашому житті так, як Марія, ми б не були такими прив’язаними до земного. А прив’язання досить небезпечне. Від нього походить багато зла і страждання. Можна бути прив’язаним до особи, речі, посади, ситуації, місця проживання, праці, вигоди і т.д. І в кожному випадку, коли це все нас покидає чи перестає бути нашим, – а раніше чи пізніше так і стається, – людина поступає не завжди по-божому, аби залишити все так, як було.

Розповідаючи своїм учням про кінець світу, Ісус Христос перерахував знаки, які стануться в той час, а потім сказав про свій другий прихід у цей світ так:

„Від смоковниці навчіться притчі. Коли віття її стає м'яке й вона листя виганяє, ви знаєте, що близько літо. Отак і ви: коли це все побачите, знайте, що він (Син Чоловічий) уже близько під дверима.” (Мт. 24, 32).

В цих словах міститься правда не лише про кінець світу, але й про закінчення кожного явища у нашому християнському житті. Коли ми зауважуємо, як щось, важливе для нас, закінчується, то повинні пам’ятати, що інше добро уже близько. Подібно, як на зміну цьому світу, з другим приходом Ісуса Христа настане новий і кращий світ, так само протягом життя на землі, Бог дає людині інше добро, коли попереднє зникає. Саме таке ставлення до земського життя є християнським. І Богородиця показала нам у цьому приклад.

На це важливо звернути увагу тому, бо ми часто проявляємо таке прив’язання до дочасних дібр, яке є незгідне з євангельським духом. Ми так прив’язуємося до цього життя, що попри усі труднощі й незгоди, які воно нам приносить, все ж таки, не хочемо з ним розставатися. Ми, подібні до юнака, про якого розповідається в Євангелії; він спитав Ісуса Христа:

„Всі заповіді зберіг я змалку… Чого мені ще бракує?”

„Якщо хочеш бути досконалим, – відповів йому Ісус, – піди, продай, що маєш, роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21).

Як описується в Євангелії:

„Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно” (Мт. 19, 22).

Так ось ми, подібно як вищезгаданий юнак, із-за надмірного прив’язання до цього життя і всього, що в ньому, воліємо радше відійти від Бога, не насмілюємося піти дорогою, яку він нам пропонує. Але, в кінцевому результаті, з усім приходиться розставатися, і для людини, думки якої прикуті до земського, це дійсно смерть.

Сьогоднішнє свято, Успіння Пресвятої Богородиці, є надзвичайно промовистим для сучасної людини. Наш світ обмежився лише до земського. Наші турботи зосереджені на дочасному. Ми вкладаємо цілих себе у те, що скороминуще. А цей день звертає нам увагу на те, що крім тілесних потреб, є ще й духовні. І що окрім земного життя, є ще й небесне.

У своєму посланні до Коринтян, яке й сьогодні є актуальним, апостол Павло написав так:

„Коли мертві зовсім не воскресають, чого тоді за них христитись? Чого й нам наражатися повсякчасно на небезпеки? Щодня я наражаюся на смерть;.

І коли б я боровся із звірами в Ефесі як людина, то що мені з того? Коли ж мертві не воскресають, – їжмо й пиймо, бо взавтра ми помремо. Але не дайте себе обманути: лихі розмови псують добрі звичаї” (1 Кор. 15, 30-33).

Як в часах апостола Павла, так і тепер, розмови про такі події, як успіння Богородиці, або воскресіння з мертвих, виглядають неправдоподібними. На першому місці у нас стоять розмови про насущні проблеми. А законом, що керує нашим земним життям є той, на який звернув увагу апостол Павло:

„Їжмо й пиймо, бо взавтра ми помремо”.

До чого приведе нас спосіб життя, яким ми живемо у сучасному світі: до смерті чи до успіння?

Звичайно що, маючи грішну натуру, ми схильні сумніватися в тому, що є Бог і вічне життя. Навіть Петро одного разу спитав Ісуса Христа:

„Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?” (Мт. 19, 27).

Десь в глибині душі нам хочеться мати переконливі аргументи, що наше релігійне життя не ведеться даремно. Адже, якщо Бога і вічного життя нема, тоді без сенсу ми зібралися сьогодні. Тоді без сенсу жити згідно заповідей Божих і духом Євангелія.

Свого часу, над цією проблемою застановлявся Блез Паскаль, відомий вчений. Він міркував, як потрібно жити: так, наче Бог є, чи так, наче його нема. І дійшов до такого висновку, який називається „Парі Паскаля”:

Краще жити так, наче Бог існує, тому що, якщо це неправда, ми втрачаємо небагато, а якщо виявиться, що він, все ж таки, є, то ми отримаємо вічне життя. Якщо ж ми будемо жити так, наче Бога нема, а потім виявиться, що він існує, тоді ми приречені на пекло. Живучи з вірою в Бога, ми нічим не ризикуємо, а живучи без віри, ризикуємо усім.

Нехай Пресвята Богородиця і всі інші мудрі люди, допоможуть нам жити з вірою в Бога та дійти до вічності. Щоб у небесному Царстві ми могли сказати, як написав апостол Павло у своєму посланні:

«Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (…) „Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа”. (1 Кор. 15, 51-57). Амінь.