Навернення – початковий етап християнського життя

Деталі: Категорія: ВАСИЛІЯНСЬКА ДУХОВНІСТЬ; Опубліковано: Неділя, 06 жовтня 2013, 20:16; Перегляди: 3485

Згідно розуміння Святого Василія Великого, навернення – це внутрішня і зовнішня переміна людини.

Ця переміна відбувається в двох вимірах:

1). визволення від гріха;

2). провадження і вдосконалення святості життя.

Переміна людини не є одноразовим актом, а тривалим процесом, що полягає у невпинному прямуванні до мети, якою є поєднання з Богом.

Святий Василій вважає, що це є ціль життя кожного християнина і її початком повинна стати теперішня мить.

[«Не треба чекати на нагоду виправитися, бо завтра непевне, так само, як багато хто з тих, які ще багато хотіли зробити, не дочекалися завтрашнього дня» (Лист 22, 3).]

Навернення, це свого роду перехід від стану несвідомості, до стану свідомості та від стану поневолення гріхом до свободи у Святому Дусі.

Навернення це дорога, кінцевою метою якої є осягнення справжнього визволення і входження в нове життя.

Протягом цієї дороги, людина повинна розірвати усі зв’язки з гріхом, як внутрішні, так і зовнішні, тому що гріх гальмує розвиток людини і є її духовною хворобою.

В процесі навернення Св. Василій виділяє кілька етапів, які не є послідовними, а можуть проходити одночасно.

Самопізнання
Відкинення гріха
Прояви навернення

САМОПІЗНАННЯ

На початку дороги навернення, Св. Василій закликає покинути дороги, які закінчуються безвихіддю, а стати на ту дорогу, яка веде до Бога – джерела життя.

[МП 48, 5: «Про те, що не потрібно турбуватися про вдоволення власних потреб і покладати надії на приготоване для теперішнього життя, а треба ввірити себе Богові».]

Для цього насамперед потрібно ретельно й глибоко себе пізнати, відважно визнати свої помилки.

Самопізнання, згідно з наукою законодавця – це повернення здатності внутрішнього бачення того, що глибоко приховане в людині, а отже й відкриття внутрішньої туги, голоду щастя й духовної насолоди.

Воно також дозволяє побачити внутрішній самообман, якому піддається людина, віддаючись у неволю створеним речам. Адже незнання себе спричинює таку ситуацію, що людина може жити засліпленою, в темряві й піддаватися спокусам та маніпуляціям злого духа, який називає гріх наймилішим способом втихомирити внутрішній неспокій.

[СП 75: «Взагалі вважаю, що сатана сам собою не може бути винуватцем чийогось гріха. Проте він може використовувати наші природні порухи і заборонені пристрасті, через них намагається необережних вкинути у вир пожадань».]

Самопізнання допомагає усвідомити становище, у якому в даний момент перебуває людина, і водночас величезну потребу знайти вихід із цієї ситуації.

Тому Св. Василій заохочує відважно увійти до кімнати свого серця і там опинитися віч-на-віч із собою, а далі сміливо глянути правді у вічі й зізнатися у всьому, що з допомогою світла Божої благодаті було людині виявлено.

[ҐП 46: «Замовчаний гріх подібний до прихованої душевної хвороби. Ми ж доброчинцем назвемо не того, хто залишає в тілі хворобу, а, навпаки, того, хто, хоча й завдає болю, розтинає, але витягує її на поверхню… очищує організм від отрути. Лише виявивши хворобу, можна знайти спосіб її лікувати. Тому, вочевидь, приховувати гріх означає прирікати хворого на смерть, бо гріх є жалом смерті (1 Кор. 15, 56), і сміливий докір краще, ніж таємна любов (Прип. 27, 5).]

Самопізнання, за законодавцем, у певному сенсі є самодіагностикою, яка дозволяє виявити внутрішню хворобу, що спричиняє руйнування особистості й веде до екзистенціяльної смерті.

Прояви такої хвороби помітні у різних площинах людського життя. Людина, душа якої хвора гріхом, не здатна приносити добрі плоди, тобто не може любити і не здатна прощати

Тому самопізнання повинне охоплювати як зовнішній бік людського життя, так і внутрішній, тобто серце людини.

Завдяки самопізнанню християнин чіткіше усвідомлює потребу в Ісусі-Лікареві та необхідність внутрішнього оздоровлення, адже людина сама не здатна звільнитися від хвороби душі і серця.

[СП 301: «Це буває й при тілесних хворобах, бо є чимало захворювань, яких хворі не помічають за собою. Проте й вони більше довіряють висновкам лікарів, ніж покладаються на власні відчуття. Так само можна подумати і про душевні немочі, тобто гріхи. Коли хто себе не засуджує, бо не усвідомлює гріха, повинен вірити тим, які краще бачать його сутність».]

Св. Василій, однак, попереджує, що ґрунтовному самопізнанню може перешкоджати страх перед правдою, який треба обов’язково подолати, оскільки він паралізує здатність пізнавати, поневолює тіло і розум та не дає людині висловити те, що діється в її нутрі.

За кападокійським отцем, процес самопізнання є необхідним на кожному етапі християнського життя – як на початковому, так і на наступних, більш розвинутих і поглиблених.

[МП 9, 1: «Про те, що неприпустимо нехтувати знанням, яке нас стосується, а слід уважно прислухатися до слів Господа, розуміти їх і виконувати Його волю».]

Світло Божого Слова у процесі самопізнання

Самопізнання не є лише результатом зусиль людини і не є також суто інтелектуальним пізнанням, а є пізнанням духовним, пізнанням серця. Це свого роду просвітлення, якого людина зазнає внаслідок дії благодаті Святого Духа.

[СП 1: «Хто ж дійде до такого безумства, що насмілиться вважати власну думку про щось вірною, коли він сам потребує керівництва Святого і благодаті Духа, щоб той наставляв його на шлях істини за допомогою розуму, слова і діла, бо сама людина є сліпа і живе в темряві без сонця правди самого Господа нашого Ісуса Христа, який своїми заповідями просвітлює мов промінням?».]

У процесі самопізнання, твердить Св. Василій, людина потребує допомоги, своєрідного дзеркала, оскільки засліплення, якого зазнала, не дозволяє їй поглянути на себе з певної перспективи. Тим дзеркалом, яке дозволяє людині заглянути в темряву свого внутрішнього світу, є Слово Боже, що водночас є і Світлом. Саме завдяки допомозі Слова Божого можна побачити себе, свій внутрішній стан, свою хворобу, гріх, який поневолює.

Завдяки йому християнин заново відкриває своє покликання до любові, яка все прощає, а також у світлі того Слова, зіставляючи його з власним життям, може побачити, чи зможе жити тою любов’ю.

Тому Св. Василій писав: «Кожному годиться і необхідно вивчати щось з богонатхненного Писання, щоб сповнюватися благочестя і не звикати до людських традицій» (СП 95).

Законодавець заохочує читати й аналізувати Слово Боже, а також медитувати над ним, щоб християнин міг віднаходити світло й силу, які воно випромінює, і пізнавати себе.

Для цього потрібно постійно запитувати себе:

Що Бог через це Слово каже мені?

До чого мене закликає?

Що мені проголошує?

На що мені вказує?

Чого хоче мене навчити, а також що говорить про загрози й небезпеки, які можуть підкорити кожну людину?

В одному з листів Св. Василій писав: «Дуже важливо, прямуючи до вибору обов’язків, звертатися до натхненного Богом Письма. Адже в ньому знаходимо засади поведінки й життя благословенних, передані нам на письмі як живі приклади життя по-Божому для наслідування добрих учинків. Отож, кожен, хто помітить, що йому чогось не вистачає, вдаючись до цього наслідування, немов у якійсь всеохопній лічниці знаходить тут відповідні ліки на свою недугу».

Слово Боже дає певну перспективу і показує мету, до якої має вести самопізнання, а також допомагає християнинові постійно перевіряти свої вчинки, думки, прагнення й почуття. Таким чином дозволяє йому свідоміше приймати рішення щодо того, яким він бажає бути в майбутньому, а також розпізнавати дії духів, спокус, руйнівні наслідки гріха, тобто все те, що іноді є невловимим для розуму і що глибше можна відчути й пізнати з допомогою інтуїції.

Законодавець часто порівнює християнина з воїном, який веде внутрішню боротьбу з ворогом, що хоче його духовно поневолити. На його думку, важливо, аби людина могла побачити цю невидиму для очей і розуму дійсність, яку можна помітити тільки «духовними очима». Цьому внутрішньому просвітленню в особливий спосіб сприяє Боже Слово, завдяки якому християнин може також виявити потенціял добра, який має у собі, відкрити схожість зі своїм Творцем і побачити віддзеркалення Божої доброти й любові в собі. Може також побачити, на які великі справи він здатний, коли з довірою віддає своє життя в руки Бога, і те, на що спроможний тоді, коли не знає правди про себе і Бога (ҐП 2).

Роль спільнотового життя в процесі самопізнання

В процесі самопізнання, надзвичайно важливе значення, згідно з повчаннями Св. Василія, займає життя у спільноті. В спільноті, християнин кожного дня може пізнавати те, що народжується в його серці й думках у звʼязку з присутністю іншої людини, яка є інакшою, яка думає інакше, яка мене не розуміє, яка часом стає моїм недругом і через це викликає почуття небезпеки.

[ҐП 7, 1: «Важко пізнати свої недоліки на самоті, без людини, яка б лагідно і співчутливо викривала й поправляла. Ба, навіть докір від ворога часто може принести зцілення для того, хто усвідомлює свої недоліки».]

Без самопізнання людина може жити в лицемірстві, тобто неминуче в брехні. Натомість християнин, як навчав Св. Василій, має бути справжньою людиною, правдивою і чистою. Самопізнання – це безперервний контроль свого внутрішнього стану: думок, почуттів і прагнень, щоб таким чином очищувати їх і змінювати.

В такому самопізнанні люди допомагають одне одному, а взаємини між ними є віддзеркаленням їхньої внутрішньої позиції. Таким чином, взаємні звинувачення у спільноті свідчать про відсутність внутрішнього прощення, розуміння й любові. А тим часом ближній та його життя часто можуть бути взірцем самопосвяти й самовіддачі.

[ҐП 7, 3: «Спільне життя має стільки переваг, що й нелегко всі перерахувати. Воно більше сприяє збереженню даних нам Богом благ, ніж усамітнене життя, і безпечніше для охорони від зовнішніх зловорожих підступів… Та й грішникові легше позбутися гріховних звичок, коли він присоромлений багатьма й відчуває загальний осуд».]

Св. Василій навчає, що спільнота, тобто інші люди, – це для нас дзеркало, відображення того, якими ми є всередині. Інша людина, спілкуючись із нами, ліпше бачить правду, якої ми не помічаємо і не усвідомлюємо.

За Св. Василієм, величезну роль у самопізнанні, крім спільноти, відіграє людина, якій можемо розповісти про себе все. Завдяки цьому відкриттю перед духовно досвідченим християнином (духівником), самопізнання стає глибшим і автентичнішим.

[СП 227: «Я вважаю, що нам необхідно висловлювати свої думки нашим однодумцям, які на ділі довели свою віру й показали свій розум. Це потрібно робити для того, щоб правильні думки отримали схвалення, а помилкові були виправлені, і щоб ми уникнули вищезгаданого осуду, на який заслуговують ті, що розумні перед самими собою».]

ВІДКИНЕННЯ ГРІХА

У процесі самопізнання християнин усвідомлює те, у що внутрішньо вплутаний і що не дозволяє йому чинити добро й жити любовʼю, до якої він покликаний; віднаходить у собі гріх, який нищить його й веде до смерті.

«Від усякого гріха (…), – пише Св. Василій, – душу охоплюють лінощі і бездіяльність у виконання Божих присудів, так само, як під час хвороби тіло страждає відсутністю апетиту і навіть відчуває огиду до їжі» (СП 174).

Св. Василій у своїх науках трактує гріх як хворобу, яку потрібно лікувати. Залишена сама на себе, вона спричиняє всіх тих цінностей, якими Бог наділив людину.

[СП 28: «Не кожен недужий розуміє свої душевні, як і тілесні, немочі. Як, знаючись на тілесних хворобах, досвідчені люди визначають симптоми прихованих і невідчутних для хворого захворювань, так і в роздумах про душевні немочі – хоча й грішник не відчуває власної недуги, слід довіритися Господу, Який до такого і до його оточення недвозначно сказав: „Лиха людина з лихої скарбниці серця, виносить лихе” (Лк. 6, 45). Отож, коли поганій людині не рідко вдається вдавано говорити чи робити щось неначе добре, то добра людина не може прикидатися, нібито має лихі задуми».]

Через гріх зникає розуміння сенсу життя, а на передній план виходить внутрішній неспокій, відчуття самотності, страх за майбутнє. Це хвороба, яка нищить, убиває почуття власної цінності та посилює недоброзичливість до іншої людини.

Аби звільнитися від гріха, необхідно усвідомити, що це таке, а також розпізнати його в собі.

Однак переміна людини може відбутися тільки через пізнання найглибших станів людської екзистенції, поневоленої хворобою. У цій ситуації недостатньо усувати наслідки гріха, потрібно віднаходити його джерела.

[СП 289: «Коли хто покається в гріху, а потім знову впаде в той самий прогріх, то це свідчить, що така людина не очистилася повністю від гріха і не усунула його причину, через яку, як із коріння, знову виростає подібне. Так само, коли хто хоче обрубати гілля, а залишить коріння, то воно все одно буде давати пагони. І оскільки причина деяких гріхів криється не в них самих, а вони породжуються іншими гріхами, то той, хто від них бажає очиститися, безумовно повинен позбутися причин початкового гріха, який породжує всі наступні».]

Боротьба з гріхом – це наступний після самопізнання, дуже істотний елемент становлення духовного життя. Тому християнин не може ігнорувати гріх, легковажити ним, а має однозначно окреслити своє ставлення до нього. Рішення відкинути гріх мусить бути категоричним, оскільки життя в благодаті Божій і в гріху одночасно – неможливе.

[СП 296: «Яким чином душа може переконатися, що вона очистилася від гріхів? – Коли відчує в собі настрій Давида, який сказав: „Зненавидів я неправду і гидуюся її” (Пс. 119, 163).]

«Якщо людина оберігає своє тіло, попри те, що воно тимчасове й минуще, від різних хворіб, то наскільки ж більше вона повинна дбати про власну душу – духовне тіло, яке є вічним» (ҐП 55, 4).

Перший етап відкинення гріха – його визнання. Внутрішня переміна може відбутися тільки тоді, коли людина віднайде себе в правді і розпізнає в собі стан внутрішньої хвороби.

Наступним кроком, є побудити в собі прагнення бути духовно здоровим. Розбудивши і розвиваючи це бажання, християнин щораз більше віддаляється від гріховної дійсності, очищаючись при цьому. Це змінює його ставлення до гріха. У ньому народжується нехіть, навіть відраза до гріховних вчинків.

Надзвичайно велику роль у відкинення гріха відіграє оздоровлююча сила благодаті Святого Духа.

Отож у процесі відкинення гріха, Св. Василій виділяє три рівні:

1. Розпізнання гріха в собі і в людині загалом.

2. Радикальне прагнення вилікуватися від хвороби гріха.

3. Відкритися до дії Бога.

Згідно науки Св. Василія, гріх є нищівним у трьох вимірах:

1. для зв’язку з Богом,

2. щодо самої особистості,

3. для взаємин з іншими людьми.

Св. Василій закликає покинути «стару людину», щоби змогти вдягнутися у «нові шати», бо не можна сприймати зла навіть у найменшій мірі й одночасно жити новим життям – життям не з цього світу, оскільки християнина покликано до того, аби він був знаком Божої присутності, щоб був обожествленним.

[ҐП Вступ 2: «Яка користь від свободи стосовно багатьох, якщо він є рабом одного? „Кожен, хто чинить гріх, є рабом гріха, – так сказано (Ів. 8, 34). Яка ж користь не мати багатьох хвороб, коли одна нищить тіло?».]

ПРОЯВИ НАВЕРНЕННЯ

Св. Василій твердить, що внутрішнє очищення від гріха відображається у зовнішніх діях, вчинках християнина. В свою чергу, зовнішнє відізвання від світу впливає на внутрішню переміну. Відтак прояви навернення помітні у двох площинах: зовнішній і внутрішній, які тісно повʼязані між собою. Ці прояви будуть помітні як в одній сфері, так і в іншій (МП 1, 3-4).

Людина, яка починає жити благодаттю Святого Духа, не може водночас добровільно погоджуватися на життя в гріху, бо це непослідовність, яка спричиняє хаос у духовному розвитку. Це виглядає так, немовби людина хотіла зробити крок уперед, але одночасно йшла назад. Це також можна порівняти зі станом людини, яка, бажаючи бути здоровою, одночасно приймає ліки і отруту.

[СП 6: «Яким є той, хто на словах визнає свої гріхи і кається, але не виправляється? Гадаю, що про таку людину написано: „Коли ворог тебе гучно прикликає – не вір йому, бо сім оман у душі в нього” (Пр. 26, 25). А в іншому місці: „Як пес повертається до своєї блювотини і стає гидким, так і людина повертається власною порочністю до свого гріха” (Пр. 26, 11)».]

[СП 228: «Спосіб навернення грішника має бути особливим, і потрібно виявити належні наслідки: „Покажіть плід, достойний покаяння” (Лк. 3, 8), щоб через відсутність цих результатів не здійснилася погроза: „Кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та в огонь вкинене” (Лк. 3, 9)».]

Одним з проявів навернення є здатність пробачати, яка свідчить про те, що серце вільне від гніву, жалю й ненависті. Прощення – це дуже значимий елемент християнсього життя. Людина, поневолена гріхом, не в змозі пробачати ні самій собі, ні іншим. Тому здатність пробачати – це виразна ознака внутрішньої переміни (МП 53).

Помітні також інші плоди дії Святого Духа: радість, внутрішня бадьорість та спокій.

Радість у Святому Дусі стає причиною того, що обличчя людини стає привабливішим, а очі – яснішими (СП 192).

Християнин, який прямує дорогою навернення, починає відчувати внутрішній спокій, дивиться на життя з довірою, бо усвідомлює, що не є єдиним господарем своєї долі. Знає, що є Бог, якому довіряє, і саме завдяки цьому його серце наповнює спокій (ҐП Вступ 4).

Наступними проявами навернення, за Св. Василієм, є прагнення досконалості й пробудження духовного життя.

Прагнення досконалості

Християнин, який прямує дорогою навернення, не повинен знеохочуватися труднощами. Він мусить відважно і наполегливо йти до мети, якою є осягнення вічного щастя, адже тільки витривалі отримують нагороду.

Людина повинна памʼятати про цю мету протягом усієї внутрішньої мандрівки, адже ставка велика – йдеться про вічне життя і поєднання з Богом. Це, за словами Св. Василія, – прагнення знайти дорогоцінну перлину, вартості якої ніхто не може визначити. Отож, людина не може спочити на лаврах і чекати того моменту, коли відбудеться повне поєднання з Богом.

Людина, яка прямує дорогою навернення, докладає зусиль, аби звільнитися від земних речей, прагне жити вбогим життям, а також хоче, щоб її серце і думки були завжди чисті, вільні від пожадливості, хтивості, гніву, лінощів, пихи й суєти. Бо вона понад усе прагне, щоб її наповнювала благодать Святого Духа (ҐП Вступ 1).

Внутрішній вогонь прагнення до досконалості треба невпинно розпалювати. Св. Василій каже, що: «Належним душевним станом вважається сильне, нестримне, тверде і непохитне прагнення догодити Богові. Вдосконалювати його треба вдумливо і постійно розмірковуючи про велич слави Божої, підтримуючи в собі вдячність і безнастанно памʼятаючи про блага, дані нам від Бога» (СП 157).

Згідно з наукою Св. Василія, прагнення до досконалості має пронизувати думки й серце християнина. Воно має бути сповнене тугою за Богом, інакше дуже легко можна піддатися знеохоченню і спокусам (СП 30).

Християнин ніколи не може сказати собі: «Досить», бо це означало б для нього зупинитися на півдорозі. Який сенс тоді мали б зусилля, яких він доклав, борючись з гріхом, якби не робив подальших кроків?

Св. Василій нагадує: «Отож, коли ми надаємо перевагу насолодам перед заповіддю, то як можемо сподіватися на блаженство і спільне життя зі святими та радощі разом з ангелами перед лицем Господа? Такі думки годяться хіба що для немовляти» (ҐП Вступ 4).

Пробудження духовного життя

Одним з проявів навернення є пробудження духовного життя і вразливість до світу духовних цінностей, який стає для християнина реальним. Він пізнає важливість Божих Заповідей і прагне дотримуватися їх, а водночас розуміє, чим є гріх або стан віддалення від Бога.

Людина щораз більше усвідомлює, що так само, як внутрішня переміна веде до вічного щастя, життя в гріху теж має свої наслідки й веде до втрати самого себе, тобто до глибин пекла.

[СП 178: «Гріх – то тягар, що затягує душу на дно пекла».]

[«Про суд Божий», 8: «Попри те, добрий і милосердний Бог, будучи довготерпеливим, виявляє до нас прихильність, і то досить часто, у різних ситуаціях, щоб душа, спонукувана і сповнена численністю і повсякчасністю благодіянь, врешті змогла відкинути давню звичку до беззакання» (Св. Василій Великий, Гомілії, с. 27).]

В стані гріха людина страждає від почуття покинутості, перебуває в ізоляції, відрізана від джерела життя, яким є Бог.

[Гомілія «Про те, що Бог не є винуватцем зла», 7: «Наскільки віддалився від життя, настільки наблизився до смерті, адже Бог – життя, а позбавлення життя – смерть» (Св. Василій Великий, Гомілії, с. 134).]

Християнин, який насправді відкинув гріх, прагне очиститися від коріння зла, що залишилося в ньому. Починає відчувати виразну дію Божої благодаті. Замість гріха, зʼявляється прагнення добра і він народжується до нового життя. У його серці народжується прагнення перебувати близько Бога, присутність і близькість якого він тепер став сильніше відчувати. Щораз виразнішим стає прагнення пізнавати тайну Бога, прагнення розуміти й виконувати Його волю.

[СП 174: «Потрібно також, щоб така людина стала твердо переконаною в тому, що „заповідь Божа – життя вічне” (Ів. 12, 50), і всі обітниці тим, хто її виконує – істинні. Тоді вона відчує настрій, в якому перебував той, хто сказав: „Присуди Господа істинні, вони всі справедливі: дорожчі вони понад золото і понад безліч дорогоцінного каміння і солодші, ніж мед і віск. І слуга Твій їх зберігає, а в дотриманні їх – нагорода велика” (Пс. 19, 10-12)».]

Завдяки цьому, навчає Св. Василій, християнин заново відкриває своє покликання і починає розуміти сенс свого життя. Змінює і ставлення до самого себе, помічає дари, якими обдарував його Творець. Зауважує красу своєї душі й починає дбати про неї. Замість колишньої тілесної насолоди, відчуває потребу духовної насолоди. Тужить за іншим світом, за тим, що вічне, не минуще. Відрікшись від зла, дивиться на дійсність по-новому, по-духовному (ҐП 5, 2).

Пройшовши через відкинення гріха та всіх його проявів, християнин вже прагне жити новим життям. Тоді все те, що пропонував світ, стає неістотним. Християнин починає тужити за євангельською досконалістю. Помічає, що те, чим до цього часу намагався втишити свій внутрішній неспокій і прагнення насолод, не приносило очікуваного результату, не задовольняло його. Звільняється від цього, покидаючи той світ і тих людей, оцінки й погляди яких поневолювали його, через що не міг бути собою.

[СП 296: «Давид сказав: „Провини мої переросли мою голову, як великий тягар, вони тяжчі над мої сили. Смердять та гниють мої рани через глупоту мою. Постраждав я і зігнувся до кінця, цілий день я тиняюсь похилений” (Пс. 38, 5-7). Апостол каже: „Жало сметрі – гріх (1 Кор. 15, 56). Тому коли хто відчує, що від його власних і від чужих гріхів душа його приходить в саме такий стан, може бути певним, що він чистий від гріхів».]

Список скорочень:

Аскетичні твори Св. Василія Великого

СП – Глави правил викладених стисло

ҐП – Глави правил викладених ґрунтовно

МП – Перелік моральних правил

Джерела: